О. Хведор знов, ступаючи навшпиньки, пірнув у темні двері. Але матушка, мабуть, звикла навіть через сон стерегти барильця і пляшок з горілкою, – зараз заворушилась. О. Хведор, наче архистратиг з небес, вилинув прожогом з темної хати, держачи в руках чимале барильце, в которому горілка жалібно плескалася в порожньому місці.
– Благовіствуй, земле, радость велію! – каже о. Мойсей.
– Не дуже й «велію», бо тільки на дні, та й то простої, не настояної. Не потрапив на друге барильце… бо в хаті поночі.
– Дарма! давай покуштуємо, яка вона на смак!
– Як же твої сини? – опитав о. Мойсей, впіймавши доброго гедза з стакана.
– Як? Василь вже в філософії, вчиться дуже добре, а менший і досі в нижчих класах, бо все попасає в класах; вигнався аж до неба, а дурний, як треба, – не хоче вчитись! Таке ледащо! мабуть, тим, що в батька свого вдався. Ха, ха, ха!
О. Хведор зареготавсь, аж одна дитина закричала спросоння.
– Хіба ж ти не вчився в школах? – спитав о. Мойсей.
– Який там недовірок його вчився б! Ще в бурсі було сяк-так – вчителі добре приганяли, а я дуже боявся каторжної різки! Раз дали такої прочуханки, що й досі пам'ятаю. Було аж сльози тобі котяться, а таки вилупиш тих проклятих латинів на греків, як «Отче наш»! Перевели мене в семінарію, зачув я волю. Дивлюсь, авдиторів немає, греки та латини валяються в нас попід ліжками. Не вивчиш лекції, – професори й слова не кажуть, – а тут ще й не визивають! Еге, думаю я, аж ось де лахва! Кидай, Хведю, книжки та гуляй! Гуляю я та гуляю, книжки і в руки не беру. Коли зирк! читають на конференції, шо такого-то раба божого Хведора Чепурновського «по малоуспішію і маловозрастію» зоставити в тім-таки класі на другий курс, тобто ще на два роки попасати. От і попасав я, трохи покаявся; перевели мене трохи не в першому розряді. А в філософії я, розшолопавши філософію, як і подобає філософові, покинув знов книжки. Гуляв, гуляв, аж до кінця курса, аж остобісіло! Зберемось було, та все молоді, веселі товариші, п'ємо, танцюємо, співаємо, байдики б'ємо, в карти граємо! Ой, що то за час був гарний, вольний, веселий! Випиймо, о. Мойсей, як ми колись випивали, як стояли в Качуренка! Пом'янімо дні наших веселих молодощів!
О. Мойсей добре поминав свої молодощі, бо дудлив без перерви з свого здорового стакана, вже не дожидаючись частування.
– Але, дивись, о. Мойсей! – крикнув о. Хведор, – вже й барильце спорожнили. Потривай! розкажу ж я твоїй Марії Івановні!
– А я твоїй Марії Василівні, – одказав о. Мойсей.
– Ой, не кажи, братіку!
– А не скажеш моїй? Як не скажеш, то я і твоїй не скажу.
– Вже і в вікнах сіріє, і небо яснішає, світ недалечке. Чи не одпочити б нам, о. Мойсей?
О. Мойсей тільки нахилив голову ще нижче.
– Чи потрапимо ж до нашої постелі? – спитав о. Хведор.
– Потрапимо якось, хоч навпомацки, аби тільки з місця зрушити, – одказав о. Мойсей. – Підведи мене, а я тебе!
Побрались панотці за руки і, підводячи один одного, встали і тихенько подибали до постелі. Ні один навіть не заточився, доки вони дочвалали до другої кімнати.
– Знаєш, о. Хведор, що мені оце опало на думку? Як то пак ми оце вдвох подужали вкласти в копи стільки горілки! Одже ж ми вкутали якраз, мабуть, по два бутлі.
– Я думав, що тобі й справді яка путяща думка прийшла в голову!
Панотці полягали і ще довго балакали, – що далі, то все тихіше.
– Ну що, о. Мойсей, якби після цього всього та скласти нас докупи! Ой, ой, ой! Який би то з нас вийшов здоровий піп! мабуть, якийсь протоєрей або й архієрей!
– Ні! Бог з ним! – одказав о. Мойсей. – Теперечки з одного мене або з тебе вийшов би цілий причет церковний. Адже ж тієї горілки, що ти видудлив, стало б, певно, на ввесь причет!
– Чи не випити нам ще до подушки? Тут в моїй келії є пляшка настоєчки. Я ховаюсь-таки од своєї жінки, – осьдечки я приховав! – сказав о, Хведор.
– Як випити, то й випити! Я не цураюсь того добра.
О. Хведор достав пляшку з-під якихсь паперів, – здається, «Єпархіальних відомостів», завішаних одежею, сів на ліжку, випив сам і почастував о. Мойсея.
– Ой, добра ж оця настоєчка, взяв би її лихий!
– Ну, вилиймо за своїх овець, за «пасомих»! Випили і сиділи хвилинку мовчки.
– Ну, випиймо за протоєреїв та архієреїв! Випили знов і трохи мовчали.
– Випиймо за «христолюбивоє воїнство»! Йому перше місце! Куди ж нам до їх, о. Мойсей!
– Ну, випиймо ще востаннє – «на сон грядущих», – додав о. Мойсей.
– Одже ж, ти, панотче, здається, пив би і через сон; так оце розохотивсь, – одказав о. Хведор.
Полягали панотці і довгенько гомоніли щось, вже не слухаючи один одного.
– Як твоя Марія Івановна оце ночує сама вдома? – спитав о. Хведор.
– Що? що таке? Гуска Івановна, заправлена на горілці?.. – замолов нісенітницю о. Мойсей та й заснув.
II
На другий день сонце високо підбилося вгору, а панотці ще одпочивали. Тричі закипає, тричі погасав самовар у сінях, а панотці спали. Вже матушка наготувала снідання, порозсилала людей на роботу, ходила, нудилась без роботи, двічі молилась богу, а панотці все спочивали. Не втерпіла-таки матушка, пішла побудила панотців і послала до їх наймичку з водою й рушником.
Трохи перегодя в тій самій світлиці, на тих самих місцях, як і ввечері, сиділи на канапі панотці і мовчали. О. Хведор, свіжий, здоровий, як і передніше, протирав очі, позіхав, хрестячи рот за кожним разом, одкидав за вуха мокрі після вмивання густі кучері. О. Мойсей сидів непорушне, похиливши голову, трохи скрививши набік сині губи. Причесаний, мокрий волос його поприлипав до голови. На столі, застеленім червоною скатеркою, стояли три стакани чаю. Збоку стояв той самий графин, повний жовтої горілки, тарілка з гарячими пирогами та накраяними скибками пухкої паляниці і маслянка з маслом.
– А доки ми оце будемо протирати очі? – промовив о. Хведор. – Рання пташка дзьобик набиває, а пізня очиці протирає. Матушка! ходи лиш до нас та почастуй нас!
Вийшла матушка, ще молода на взір, чорнява, в білому простенькому чіпкові. Є такі люди, що і до смерті не теряють краси, цілий вік цвітуть то молодою дівочою красою, то розкішною повною молодичою, то якоюсь старечою красою. По виду було знать, що Марія Василівна колись цвіла пишною красою. І тепер ще не втратила вона ні чудових чорних високих брів, ні іскряного блиску в огнястих, променястих чорних очах, ні червоного цвіту на губах, ні рум'янцю на щоках. Здорова на виду, повна в тілі, навіть трохи огрядна, вона говорила дуже тоненьким голосом, тихим і співучим, вимовляючи слова з протягом, ніби вона пісні співала.
– Добридень вам, панотці! Як вам спалось, що снилось?
– Гуска Івановна снилась, та ще й настояна на горілці, – приснув о. Хведор од сміху: – Еге, матушкам не верзеться таке у сні?..
– Добрі смішки, коли повипивав горілку з усіх бутлів! – загримала матушка. – Чого ж ви оце сидите та ніби куняєте! Чому не п'єте по чарці? О. Мойсей! Ануте лиш по старинному звичаю – до чаю.
Марія Василівна валяла чарку, покуштувала, пригубивши й обмочивши тільки свої свіжі губи, долила знов і піднесла о. Мойсею.
О. Мойсей підняв очі з каламутними білками і зирнув на чарку. Він боровся з своєю думкою дуже, дуже, скільки було сили, як борються на смерть два закатовані вороги.
О. Хведор подививсь на його, зареготавсь і промовив:
– Еге, о. Мойсей, в тебе тепереньки в роті наче чумаки ночували? Випий, будеш здоровший. Коли вчора пив, то похмелитись і бог велів.
О. Мойсей і не сперечався довго, випив і закусив пирогом.
Матушка взяла стілець, приставила до стола і сіла поруч з о. Мойсеєм. Свіже, повне її лице, освічене ясним сонцем, стало врівні з блідим, замлілим лицем її сусіда. Здавалось, що живоття і смерть посідали рядочком, щоб глянути одно на одного і подивуватись з себе: дивіться, мов, яке я гарне та свіже, а ти жовта та кисла!
Тільки що випили вони по стакану чаю, надворі гавкнула собака і побігла до воріт, ніби комусь назустріч. Всі троє разом зирнули в вікна. В ворота входило два пани: один товстий, неначе барило, другий молоденький, тоненький, як очеретина.
– Бог несе дуже ранніх гостей. – промовив о. Хведор. – Це ж пан Серединський з Хоцінським.
Серединський, як показує його прізвище, походив не з польської шляхти. Його прадід не був приходько з Польщі, ні приблуда на Україні звідкільсь. Він був українець, тільки обляшений. Колись давно, ще не за нашої пам'яті, приїхав на Волинську Україну десь з-під Варшави один польський пан-дідич в свій куплений на Волині маєток. З панею наїхала польська двірня, польки покоївки. Дідич збудував костьол на українській землі, знайшов ксьондза, і тамечки незабаром завелась маленька Польща в нашому селі. Пан звелів набирати селян у свій двір. Наші хлопці й дівчата незабаром зацвенькали по-ляхівській, бо пан і пані нехтували нашою українською мовою, зневажали хлопів і заказали, щоб люди в покоях або говорили по-польській, або й ротів не роззявляли.