– Шукай вже ти, а з мене буде вже того, що я тебе послухав.
– То й ще раз послухаєш! Нащо ж бог дав розум чоловікові, як не на те, щоб ним добувати талану. Чи не пригадаєш ти нашого давнього знайомого Клюцковського, що був управителем в селі біля міста. Які в його чудові покої! Якого в його птиці, корів! які в його баскі коні! – Та він же користувавсь трохи не всім панським добром. Чому б пак і тобі не стати за управителя в будлі-якого багатого пана? Кидай ік нечистому цю скарбову службу, коли з неї користі, як кіт наплакав.
– А може б, мені швидко дали вищий чин, а може, й хрестик!
– Годі вже тобі марити про чини та хрести! Коли дають їх видавцем, то бог з ними! Нам треба грошей! Нам треба дітей вчити і самим пожити по-людській, всмак.
Яким і справді згадав покої Клюцковського, згадав широкий двір, обсажений високими тополями, а по дворі отари овець, зграї гусей, індиків, корови, коні; а за домом сад, оранжереї; згадав жінку управителя, що жила, мов іста дідичка, згадав їх дітей, що бігали по хаті повбирані, як ляльки, згадав гарно повбираних няньок, що водились з дітьми. І він, здатливий на вдачу, вже почав здаватись в жінчині руки.
– Тільки хто його поїде шукати того місця? – питав Яким трохи перегодя. – Раз я зрушив з місця, та й не на добро…
– Тобі б тільки лежати та байдики бити. Як не поїдеш сам шукати місця, то я сама поїду…
Зося так і зробила, як казала: поїхала до батька, а там розвідала, розпиталась поміж знайомими і… таки напитала місце управителя в одного пана.
І знов потягла Зося чоловіка по світу, а він волікся за нею, не почуваючи в собі спроможності, щоб не послухати її. Місце управительське, або економське, буває й корисне, але дуже небезпечне. Пани міняють економів, як хазяїни – наймитів, бо панське добро чогось любить переполовинюватись і переходити в руки управительські.
І знов зажили Лемішковські в гаразді, хоч і не на своєму грунті, не на своїй оселі.
Знов Зося літала баскими кіньми, вбиралася в гарні сукні, вбирала дітей, як ляльок, не мала ні в чому недогоди й недостачі. Ні одного діла не робив Яким, не порадившись із Зосею. Вона ж давала йому лиху пораду, як зручніше користуватись чужим добром… Швидко зауважив Яким, що ступив знов на стежку дуже небезпечну… Трохи не щороку тинявся він по економіях, переходив він з місця на місце. Траплялось і добре, траплялось і погано. Раз просиділи Лемішковські довго на бурку, без місця, прожили, що нажили, й збідніли. Яким мусив на той час зайняти непоказне місце економа в Тхорівці, навіть в небагатого пана, в бідній економії. Отут же його і знайшов Ясь Серединський серед бідної обстави.
X
Після веселого життя в великому місті Зосі було дуже важко жити в Тхорівці. На економії було не погано жити. І на поживок було добре: харч була довільня. Був там і розкішний сад, та не було там того, чим живе і тішить себе вдача польської панії; життя там було нудне й дуже нудне для Зосі. До міста було далеченько; кругом по околиці товариство було не багате. Зося мусила найняти для своєї дочки гувернантку, носату немолоду панну Теодозю. З нею тільки Зося тішила себе розмовою про Варшаву, про гуляння, про бали, про котрі розказувала Теодозя, само по собі пополовині з неправдою та власним підмалюванням і вигадками.
В своєму безталанні Зося винувала одного Якима, гризла йому голову, настиралась, докоряла за його недбайність, за лінивство. Яким слухав й вже не виправдувавсь і не огризавсь, опустив руки і став попихачем у своєї жінки.
Візит такого значного пана, як Ясь Серединський, нового управителя всього княжого добра, несказанно стривожив і звеселив Зоcю. Новий багатий сусіда, дуже гарний з лиця, ще молодий, сам приїхав до Лемішковських і запрошував до себе. Одним тільки зоставалась Зося невдоволена: молода управительша не приїхала до неї з візитом.
– Якиме! їдь ти сам з візитом до Серединських. Я не поїду, доки його жінка не одвідає мене. Вона більша пані, ніж я.
– Чого я поїду? – насміливсь Яким говорити.
– А ти, певно, хочеш, щоб я заниділа отут, в цій поганій Тхорівці, без порядного товариства, без людей! Покарав мене господь таким чоловіком! І не знаю, коли я тебе хоч трохи обтешу, вивчу!
– Покарав мене господь такою жінкою! – трохи не зірвалось в Якима з язика; одначе він прикусив язик і мусив їхати до Серединських. Сама Зося натягла на його фрак, причепурила його і трохи не випхнула з хати.
Серединські привітно й ласкаво прийняли Лемішковського. Ганя прохала через Якима Зосю в гості і сама обіцяла прибути до їх. Згодом трохи вона сама поїхала в Тхорівку якось в великий піст і просила Зосю і панну Теодозю бувати в неї у гостях без церемонії, по-сусідській.
Настали великодні святки. Ганя сподівалась в гості Лемішковських; одначе минув третій і четвертий день, а їх не було.
– Щось дуже гордовиті наші нові знайомі! – промовляла Ганя до Яся. – Не їдуть до нас у гості. Недурно вони говорили з тобою все про князів та про Париж.
Весна надворі стояла рання; дні були чудові, тихі, сонячні. Княжий сад подекуди вкрився бростю, навіть зеленим листом, наче пухом, а над ним ніби плавали золоті вершечки дворця. Квартира Серединських стояла на взгір'ї серед саду, що був одгорожений од княжого тільки невеличкими зелено помальованими штахетами. Князів садовник-німець піклувався і коло управительського саду. З княжого парку в управительський сад можна було ввійти через легесенькі ворітечка з точених кілочків, гарні, як цяцька.
– Пані! – крикнула наймичка до Гані якось уранці п'ятого дня великодних свят. – До нас йде в гості князь з княгинею і з тою панею, що оце гостює в їх… От подивіться в вікно, коли не вони! Бо за собою тягнуть такі хвости, що я ще таких ізроду не бачила!
Ганя кинулась до вікна, а Ясь за нею. З княжого саду через ворітечка виступали пани по широкій доріжці, що йшла просто до покоїв Серединського, до бокових дверей.
Попереду тихою ступою йшла рівна пані, вся в чорному, ніби черниця. Сукня спадала з неї рясними фалдами та жмутами і тяглася позад неї довгим шлейфом. Половина її лиця була заслонена чорною сіточкою. Поруч з нею, взявши її під руку, йшла молоденька дівчинка в білому тонкому куценькому убранні. За першою парою йшла друга пара: то був пан з розкішними чорними кучерями, в високому капелюсі; він вів під руку пані, так само убрану в чорну сукню, що волоклася далеко позад неї.
Обидві пари йшли так поволі, ніби стояли на одному місці. Вони роздивлялись на дім, що стояв перед їх очима, з великими прозорими вікнами та здоровецькими шибками, з готицькими стрілками, понатикуваними скрізь на покрівлі задля краси. Вони роздивлялись на високі тепличні квітки, що були вже поставлені гарними купами попід стінами дому, по грядках в квітнику, чисто заскарожених і засіяних. А над ними гойдав тихий вітер зелене свіже гілля, а коло їх стояли вже зовсім порозпукувані кущі троянди, бузку, аґрусу, цвіли вже якісь ранні кущики лелії. Над зеленим дерном вже високо підіймалися широкі круглі кущі півонії, півників, китицями стриміли пуп'янки тюльпанів, цвіла вже рання жовтогаряча лелія. Доріжка була чиста, заметена. І дім, і сад, і квітки – все було залите золотим весняним сонечком, котре не жалувало проміння і щедро обсипало дві парі, що тихою ходою ледве посувались до дому, милуючись всім, що кидалось їм в вічі.
Ганя з Ясем бачили в вікно, як гості одчиняли ворітця, як йшли по доріжці, роздивляючись на всі боки.
– Князь іде з княгинею і з петербурзькою графинею; – промовив Ясь гордо й весело. – Тільки не вгадаю, що то за дівчинка тягнеться з княгинею поруч!
– А я не убрана! Що ж мені робити? – крикнула Ганя, одхилившись од вікна.
Дві парі наближались до дому, кивнули на хлопця, що скородив залізними грабельками грядки, і про щось його питали. Ясь придивився гаразд, – аж то не князь з княгинею, а Яким Лемішковський з своїми дамами простував до його житла. Він аж засміявся.
– Добрих князів будемо вітати, Ганю! І вбиратись не вбирайся, і не дуже чепурись. І принесла ж їх лиха година, та ще таким чудовим ранком!
Ганя вийшла в свою убірну кімнату, щоб трохи причепуритись, а Ясь зостався в гостинній вітати гостей.