Причепа – Iван Нечуй-Левицький

Яким одлічив десять карбованців і поклав на столі, дивуючись: ще ніколи духовенство не торгувалось ні з ним, ні з його покійним батьком.

Пішов Яким до диякона.

– Як дасте п'ять карбованців, та ще й зараз, то піду ховати вашу матір.

Яким знов здивувався, одначе мусив витягти з кишені і покласти на стіл п'ять карбованців.

Тільки що вийшов він за ворота, стрічає дяка.

– Прийдіть, будьте ласкаві, читати псалтир над матір'ю.

– Чи з своєю закускою приходити? – промовив дяк, хитаючись на ногах, – три карбованці за псалтир, а то з місця не рушу! – промовив дяк, ледве стоячи на ногах.

Яким тоді тільки догадавсь, що всі злостують на його за панахиду, коли вони пішли од його додому не нагодовані гаразд і не п'яні.

Один титар видав з церкви сукно й ставники без грошей, звелів кільки раз дзвонити по душі, – це за того великого дзвона, що Лемішка справив у собор.

Вже не сім священиків ховали Леміщиху, як ховали колись Лемішку; не всі цехи несли з усіх церков, – ховали Улиту Сидорівну дуже просто: один протопоп з дияконом та з дяком. Вже не збирались на обід старці з усього міста, з усіх сусідніх сіл, – зійшлися тільки ближчі сусіди, з'їхалися родичі та декотрі знайомі небіжки, йдучи за домовиною, всі молодиці згадували, як колись ховали Лемішку, який похорон, який обід справляла стара за його душу; всі гомоніли на невістку, на сина, що ніби випихали з хати матір у домовині на гробовище.

Поховали Улиту коло могилки покійного Лемішки: між тими двома грушами, що Улита Сидорівна посадила своїми руками.

Невеличка купка людей вернулася на обід до сина: кільки душ духовенства, кільки душ родичів та близьких сусід. Як велике диво, всі побачили сльози на очах у Зосі і зачудувались. Вона була рада смерті старого тестя, але щирими слізьми плакала за свекрухою.

– Вона була мені за рідну матір, – промовляла Зося до гостей, – котрі одначе їй не дуже-то йняли віри, – вона ніколи не покидала мене, жалувала нас й була доглядачкою наших малих дітей, доглядала всього хазяйства, не вразила, не зобідила мене ніколи й словом!

Зося говорила од щирого серця, під впливом свіжої втрати. Вона забула на той час навіть про міщанський рід небіжки та її простоту. Вона добре тямила, що втратила добру хазяйку, досвідний господарський розум старої людини, посидящу женщину в хаті і люблячу матір, на котру можна було у всьому здатись і ніколи не каятись.

Обід був чималий. Смачних та тривних потрав було багацько. Духовенство вийшло з-за стола неголодне й напоєне. Зося звеліла зумисне поставити перед дяком здорову пляшку горілки. Дяк, як побачив, так і простяг руки, щоб ніби обняти її і пригорнути до серденька; а навпісля мовчки наливав горілку в шклянку і так дудлив за обідом, що після обіда не зміг до-ладу й заспівати «Вічную пам'ять».

Забувають діти рідного батька й матір, а Зося швидко забула нерідних батьків. Одначе же молоді хозяїни побачили, що втрата матері була великою втратою в господі. Зося не любила дрібного клопотливого хазяйства, не любила швендяти до комори, видавати, лічити і про все пам'ятати. А теперечки довелось їй самій всім клопотатись і хазяйством, і дітьми, й наймичками. Яким ходив на службу і не дуже доглядав усього. Він ставив вище за все службу, а найбільше – чини. Швидко виявилось, що в господі не стало вважливого, за всім слідкуючого ока.

Раз полаялись наймити й наймички і почали виказувати одні на одних. Одна наймичка прибігла до Зосі і просила її швидчій заглянути в пекарню. На полиці під горшком вона знайшла шматок сала і десятеро яєць і показала нишком на другу наймичку.

– Що то за сало лежало на полиці під горщиком? – питала Зося в тієї наймички.

– То я так поклала. Щоб я-таки вкрала! Та нехай мене святий хрест поб'є! Я не така, як та поганка, що носить сіль та пшоно до своєї матері, а раз з своїм Тарасом (наймитом) винесла півмішка борошна з комори.

Почалася лайка, та сварка, та трохи не бійка між слугами. Виявилось, що наймит виносив з комори, що хотів, а наймички брали потроху всякої харчі. Тарас доказав, що сам мірошник сливе щоночі переносить до шинкарки Берчихи по мішку пашні. Наймички плакали, наймити лаялись.

– Цур їм! Кинь ти розправу з ними! – кричав Яким на Зосю, – бо таки нігде правди діти: найбільше винна ти сама, бо не доглядаєш усього добра. Адже ж при матері того не було!

– А ти хіба не винен, що ніколи і в млин не заглянеш? Я тобі не ключниця! я не буду тобі глядіти курей та свиней, лічити крашанки чи що там.

– Найми ключницю, то й вона буде те саме робити, що й наймички, буде одникувати од роботи, ще й крастиме. Треба тобі-таки самій піти і до комори, і по огороду, і частіше заглядати в горшки…

– Спасибі тобі за добру раду, – я це давно чула ще од твого покійного батька Трохима, – промовила Зося, звичайненько всмішки кланяючись йому. – А ти якби менше грав у карти з своїми червономордими урядниками та більше доглядав млина, худоби, наймитів, то й ладу було б більше. А то лінуєшся, лежиш, лежиш, як колода, а прийде вечір – зникнеш з дому кудись та в карти граєш…

– Знаєш, яка мені думка прийшла? – промовила раз Зося до Якима.

– А яка? – питав він.

– Я не сільська господиня. Не люблю я цього гармидеру в господарстві. Нема в світі, як послати на базар та готовеньке купити! І світ його не скаже? А то панькайся коло курки, коло качки, як коло дитини, піклуйся худобою та назирай і за наймичками, за всім, за всім. Та й з тебе не бог зна який хазяїн! Щось і ти любиш залежуватись по-городянському.

– Може, й правду ти кажеш…

– І яке наше життя в цьому поганому місті? Є в нас усього доволі, та нема перед ким навіть показатись! Пролечу я на своїх баских конях через місто, – нема кому на мене дивитись; вберусь я в дорогі сукні, – нема кому мій смак цінувати. Що з того, що я покажу свої убори казначейші, протопопші чи докторші! І вони самі, а найбільше їх чоловіки, і всі твої кавалери розуміють у тому стільки, скільки от ті воли та корови, що повитріщають на мене дурні баньки, як я йду через подвір'я… А луччі люди, правдиві тутешні аристократи, цураються нас… бо всі знають, що твої батьки були міщани, хоч і не злиденні, але прості люди, українці… І будуть цуратись, доки ми житимемо в цьому гніздищі, що звили твої прості батьки. Вони вже не на цім світі: тепер я тобі просто скажу, що твій рід поклав на нашій фамілії чорну пляму, од котрої тут одкаснуться кращі люди, поляки, їдь, Якиме, до Києва, напитуй собі там місця, продавай хату й грунт…

– Чи це ти фантазії тільки розпустила, чи говориш, щоб наговоритись?

– Який ти чудний! Нащо ж мені говорити, коли б не стосувалась до діла моя мова? Візьми коні, та поїдь до Києва, та напитай добре місце; а потім продамо грунт…

– Чи не здуріла, чи не знавісніла часом ти, Зосю, вибачай за це слово! – промовив Яким, лежачи на ліжку і підвівши трохи голову.

– І коли ти забудеш оте паскудство, оту непотріб, що повиучував тебе твій батенько! Я говорю тобі людським язиком!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: