Причепа – Iван Нечуй-Левицький

Яким замовк. Тим і скінчилась розмова.

На другий день Зося знов розпочала ту саму розмову. Яким слухав та сміявсь. Зося почала сердитись, аж прискала.

– Та вставай, та думай щось, лагодься до Києва! Чого ти лежиш, нічого не робиш, хазяйства не доглядаєш! – так гризла йому голову жінка.

– Думай вже ти, а я нічого не думаю. Індик довго думав та й здох, кажуть люди: довго думати та гадати, як бач, небезпечно.

– Чи вже ж ти думаєш отутечки і вік вікувати, і вмерти, де вмер твій батько!

– А чому ж пак і не вмерти тутечки?

– Може, ще другого дзвона почепиш на дзвіницю? – питала всмішки Зося. – І лежить, качається! Люди їздять, шукають щастя, знаходять долю, заслужують великі гроші, чини. Хіба ж у тебе розум не такий, як у людей?

– Їздять, бо дурні; а розумні люди сидять на однім місці та не рипаються.

Минув тиждень; Зося знов почала гризти голову чоловікові. Велике місто, нові люди, нове товариство, молоді паничі, – все те тягло її кудись, не давало спокою.

– Якиме! думаймо що-небудь, бо життя моє важке. Продавай грунт оцей поганий з свиньми, з качками, з вівцями, та їдьмо до Києва.

– Оце! як коржа, так коржа! як спечемо, то й дамо, – одрізав їй Яким, та ще й по-українській.

Зося аж угору підскочила.

– Чи ти не бачиш, що діти вухаті! По-якому це ти закинув? Зараз мені запрягай коні, та їдьмо до Києва! Нам треба дітей вчити. А тут де ти їх вчитимеш? Тільки вивчаться говорити, як говорила твоя мати, та співати мужицьких пісень! їдь мені зараз!..

Зося вже репетувала і присікалась до Якима.

– Оце причепилась нахаба та якась причепа! Не хочу, не піду. Не мав клопоту, то поїду його шукати! Не мала баба клопоту, – та купила порося… щоб кувікало на всю садибу з нудьги в самотині без поросячого товариства.

– Не клопоту шукати, а щастя! розумієш? щастя-долі собі й дітям.

– Та дітей можна возити до школи своїми кіньми!

– А ми? а я? Хіба я живу не для себе? Тут я не живу, а тільки животію та чеврію. Занидіємо ми тута з дітьми.

Так гризла Зося голову Якимові сливе що божого дня трохи не півроку і поставила-таки на своєму. З великою неохотою, ніби спиняючись, Яким поїхав до Києва напитувати місця. Він рушив з місця в дорогу і більше тим, що сама Зося поїхала з ним.

Приїхали до Києва, стали на станції.

– Зосю! побігай собі трохи по городу, набігайсь, погуляй, та вернімось знов додому! Чого нам сюди перебиратись! Хата в нас своя, гарна, тепла; шматок хліба свій. Сидіти б та не рипатись!

– А хазяйство, а клопіт! Коли вже маємо грунт і хазяйство, то треба коло його клопотатись, та пильнувати його, та піклуватись усім.

Зося побігла, розпитала, де «губернські міста», знайшла всі входи й виходи, скрізь водила за собою Якима, трохи не пхнула його в двері з «прошенієм». Яким якось випадком таки дістав місце в Києві, трохи краще, ніж в своєму повітовому місті.

Рада вернулася Зося додому і дорогою так натуркала вуха своєму чоловікові, так розмалювала йому міське життя у великому городі, ті чини, хрести, гроші, які він мав колись там дістати, що Яким був вже радніший продати батьківський грунт хоч і зараз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські продали зараз батьківську хату, грунт з садком і млином за кільки тисяч карбованців. Небіжчик Лемішка наче дійсно знав, що не його унуки й правнуки топтатимуть стежки в його саду.

Перейшла батьківщина в чужі руки.

Приїхали в Київ, найняли гарненьку квартиру. Але за одну квартиру пішла трохи не половина жалування Якимового за цілий рік.

– Що ти робиш, Зосю? – говорив Яким.

– Дай же пожити по-людській хоч один рік, – одказала Зося. – Грошей у нас доволі.

І Зося зажила по своїй вподобі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як убралась вона у чудову сукню, накинула через плече незвичайно кокетливо шаль, як розпустила кучерями свій довгий волос, та ще й, само по собі, притулила багато чужих кіс; як вона взулась в малесенькі гарнесенькі черевички. Всі дивились на неї, як вона плила – не йшла – по вулицях, всі розпитували про неї.

Незабаром приїхали до їх в гості Люцина й Рузя. Зося справила вечір. Ще зранку прибігали урядники з візитами, а з собою приводили юрбу паничів. Яким дуже здивувався, що вони обходились з Зосею, як із знайомою…

Ввечері на бал наїхало багато товаришів Якимових, начальників, паничів, говорючих, ввічливих.

Зося була і хазяйкою, і царицею балу. Од неї не одступали паничі, бігали, просили на танці, ловили кожне її слово, слідкували очима за нею. Оце було життя, якого бажала Зося, про яке вона колись марила вкупі з сестрами, якого потрібно було для її веселої, гулячої вдачі!

Вечори з танцями йшли за вечорами. Попереду Зося одмовлялась тим, що їм треба знайти женихів для сестер. Одначе женихи не траплялись, і незабаром два начальники Якимові, удівці, забрали їх до себе за хазяйок. А паничі все налітали вечорами, а збірня й танці все не переставали.

Якимові обридло таке неспокійне пусте життя, остогидли гості, навіть карти безперестанку. Він не хотів вже й виходити до гостей.

– Якиме! бога бійся! вбирайся, причепурись трохи та йди до гостей. Дивись, дами сидять та нудьгують! Іди-бо розважай їх компліментами.

– Одчепись ти з своїми дамами! В мене язик не на пружинах. Хіба я обіз'яна, що буду перед ними щовечора, щогодини штуки показувати.

– Якиме! ти мене компромітуєш перед людьми. Йди! не муч мене. Ти розм'якинивсь, як велике ледащо. Я вже кільки раз одмовлялась, що ти нездужаєш і не виходиш навіть з дому, а сьогодні гості бачили тебе на вулиці.

– То скажи їм, що мене трясця схопила, та трясе так, що мені гості не в думці, йди лишень, йди в гостинну, бо оті шелихвости та підчихвости нудьгують тамечки без тебе.

– Ох я нещаслива з таким чоловіком! – промовила Зося і нібито заплакала.

– Ох я нещасливий з такою жінкою! Чи ти знаєш, що сливе половини батьківських грошей вже нема?

– Будеш служити, матимеш чини й гроші, йди ж бо! Я не втерплю та ще нароблю плачу й галасу на цілий дім.

І Яким, як та машина, мусив натягати сіртук і йти до гостей. Зося йому здалеки моргала й кивала, як він переставав розмовляти з дамами, і він з великою напругою мусив знов лепетати нісенітницю.

– Якиме! проведи мене в царський сад. Сьогодні там велике гуляння.

Яким, хоч і через силу, одягався і проводив її в сад, по разів сто крутячись з нею, ніби в хрещика граючись, по доріжках.

– Якиме! сьогодні митрополит служить в Софіївському соборі. Там буде багато панів. Проведи мене, голубе!

І Яким одягався і проводив її, а потім мусив з нею перейти разів три Хрещатик.

– Якиме! сьогодні свято. В Братському монастирі ректорі академії читає чудово акафіст. Мені про акафіст байдуже. Але там будуть самі аристократичні дами. Піду подивлюсь на убори.

І Яким віз її до Братства.

Так тягала вона мужа за собою, ніби налигачем. І звик він покорятись, як машина, передніше за любов, а потім через її вереди.

А тим часом, як рік упливав за роком, і батьківські гроші розкочувались… Лемішковські мусили вже найняти бідненьку квартиру, жити тільки на своє невеличке жалування. А чини не прибували, і грошей не прибільшувалось… Другі товариші Якимові йшли вгору, а його все минали… Зосі вже не було за віщо убиратись в дорогі сукні та шалі. Спом'янув Яким батькове слово, що хрести та чини не нагодують, і каявся, що послухав своєї жінки – спродав батьківську хату, й млин, і державу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: