Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Яка чудова квартира! – промовила Зося, встаючи згодом і беручи за руку свою дочку. – Видно одразу, що княжа!

Держачи при собі доню, котра все чогось тулилась до неї в білій куценькій сукні, Зося перейшла просторну гостинну, ніби пересунулась. Шовковий шлейф шелестів, скобзаючись по блискучому паркеті, її постать, повна, тілиста і разом складна, її свіже лице, її розкішна коафюра, все разом заворушилось в кількох дзеркалах. Зося прямувала до дверей, що були в залу. Ясь схопився і полетів одчиняти двері, наввипередки з лакеєм, що вже похопивсь зробити своє діло. Тоді всі встали з-за столу і пішли за Зосею, котра повагом ішла по світлиці, мов цариця, оглядаючи салони. Всі йшли за нею, ніби її двірський штат.

Вся розмова між гістьми велася по-польській. Одна Ганя говорила по-московській, та й то не дуже добре.

– Чи й ви поляк? – спитала несподівано Ганя в Якима, примічаючи, що він крутив польську мову так само погано, як вона московську.

Всі разом звернули увагу… Яким очевидячки не знав, як одказати, чим себе назвати, дуже смішно лупав очима, ніби пригадував, збирався одказати… і знов задержував язик… і знов пресмішно лупав очима і кивав губами.

Зося кинула на його очима сердито. Яким через силу викинув з рота слово: «поляк», і сам почервонів на всій ширині свого повного блідого лиця.

Ганя в свою чергу теж поставила на йому свої очі…

– Бачите, моя дорога пані, мій муж походить з польського роду, тільки віри православної, – сказала Зося і хотіла вивести разом і Якима, і Ганю, і себе з цієї плутанини. Одначе сама почервоніла до самих вух та кучерів, а Яким все стояв та лупав так смішно очима, що його дочка не втерпіла і стиха зареготалась. Всім стало не до ладу, незручно стояти і дивитись одно одному в вічі.

– Чи не маєте будлі-яких нових газет? – спитала Зося в Яся, щоб розмовою затерти діло.

– Яких же вам? – опитався Ясь, – чи польських, чи руських?

– О, безпремінно польських! я ледве слебезую по-руському, – сказала Зося.

– Ох, змилуйтесь, наділіть нас газетами та журналами! – почала тоненьким голоском Теодозя і під кінець із'їхала на природню басову ноту.

Зося вернулася в гостинну, а за нею рушило все товариство. Повагом знов перейшла вона гостинну і сіла коло столу, обпершись ліктем об стіл. Вся її постать дуже була підхожа до розкішної обстави, до килима дорогого, на котрому розіслала вона свій шлейф, поклала маленьку ніжку, до мармурових столів, до великих дзеркал, паркетової підлоги… Ясь не зводив з неї очей…

Гостям очевидячки не хотілось од'їжджати додому. Ганя запросила їх на сніданок до столового покою. Там був гарно прибраний стіл, обставлений рясно тарілками з холодними закусками, винами, срібним сервізом, дорогими серветками. Все те тішило Зосю й Теодозю.

По закусці всі пішли в княжий парк на прогуляння. Там, під приїздом саду, повинні були ждати їх коні, як казала Зося. Та вона так тільки казала, а справді звеліла кучерові попасти коні в жида і не виїжджати, аж поки вони самі не прийдуть. Повозка й коні були погані: Лемішковські соромились заїжджати просто до квартири Серединських.

З багатих світлиць Зося з товариством вступила в багатий панський парк. Ясь вів її під руку. Попереду йшов Яким з Теодозею і дочкою. Ганя розпрощалась з гістьми і зосталася вдома. Широкими доріжками, між свіжим гіллям дерева, попід високими скелями, через гроти і місточки йшла Зося, схиляючись на Ясеву руку. Зося розказувала про своє життя веселе в Києві, про невдачі свого мужа на урядовій службі і в управителях, оповідала про свої втрати, про своє невеселе життя в Тхорівці, само по собі багато дечого прикидаючи, переіначуючи, примальовуючи по своєму звичаю. Її лице то блищало радощами, то засмучувалось, і вії опадали на щоки, і часом іноді хнюпилась її чудова голова додолу і спадали її русі буклі на біле чоло. А вона стояла з Ясем над самою водою, на кам'яних тесаних східцях, вже обставлених вазонами з тепличними квітками. В прозорій воді вона просто роздивлялась на чорні кучері Ясеві, на гарне лице його, молоде й мужнє і заразом делікатне, панське. Ясь пригадував її Якима за часів його першої молодості. Тільки в його лице ніби дихало щастям і вдачею, красувалось гордістю і самонадією…

Трапилось перехопитись через вузенький місточок, що був кинутий з чималої скелі на другу і висів над кипучою водою. Дами боялись йти, а більш того, що вдавали, хапались за штахети і не насмілювались та не зважувались ступати на дошки. Теодозя аж пищала, аж вищала, та все одхилялась од мосту і затуляла очі рукою. Яким без сорома реготався їм у вічі і не рушав з місця, щоб попереводити дам через хисткий місточок. Тоді Ясь брав кожну даму попід руки і помаленьку переводив їх через місток. І Теодозя, і Зося дуже горнулись і липли до його, переступаючи тихесенько через місток-кладку і звичайненько дякували його за послугу.

Вийшли вони з парка до приїзда; ні коней, ні повозки не було. Зося погомоніла на кучера. Ясь послав одного з помагачів садовника по екіпаж, повів гостей в оранжерею, забавляв їх тимчасом, доки приїхав фаетон. Лемішковські розмістились в гарненькому управительському фаетоні, і коні, як змії, понесли їх по дорозі в Тхорівку.

– Який чудовий день провели ми сьогодні! – промовила 3ося.

– Цей день чогось нагадав мені про Варшаву, з її розкішшю, гульбищами, панами, – обізвалась Теодозя.

– Чи і в Варшаві ви їли такі дорогі снідання, пили такі дорогі вина, як сьогодні? – спитав Яким.

Зося торкнула його ліктем. Він замовк. Теодозя надула губи.

А тимчасом Ясь, випровадивши гостей, вернувся додому і сів за обід з Ганею.

– А як тобі показались тепер Лемішковські? – спитав Ясь.

– Так, як і передкіше: Лемішковська удає в себе велику паню, бувалу, вчену, просвічену, не знає, в що цінувати себе.

– А хіба ж вона і не поважна пані? Як вона вміє держати себе з повагою! Всім дає знати й розуміти своє панство. Навіть наш лакей ступав коло неї навшпинячки. А як вона по покоях пройшлась, як пава! а як вона держить ту голову гордо та пишно, щоб й кокетства й грації не позбутись, і дати всім знати, що вона поважна пані з дідів, з прадідів… Вона тобі зуміє заткнути за пояс навіть оту грабиню, що я оце бачив в князя! Приїхала з якоїсь Тхорівки, а тямить поставить себе, мов та цариця. Ій-богу, їй прияличувала б хоч і корона!.. Щось вона мені натякала про свій рід, що вийшов звідкільсь з-під Варшави, чи що, про своє життя багате в Києві.

– Хто там її знає з її родом. А що вона приїхала з Тхорівки, то ми тому добре відомі, хоч на їй і багатий убір…

– А буклі! а сукня! а ті пучечки з білих стрічок і срібних шнурків, що блищали, мов зірочки, коло плечей, на грудях…

– І попримічав! дивись! Певно, добре кмітив за всім! Недурно вона так задирала голову та трясла тими кучерями!

– А вже сам Лемішковський, то це правдива Лемішка, – промовив Ясь, сміючись. – Сидить та тільки очима лупає та трохи не куняє. Я думав, от-от засне!

– Чим же він не людина! Хіба тим, що не дає Зосі прибріхувати на всю губу. Його, здається, зовсім засмикала й загнала твоя Зося…

– Яка ж вона моя? – спитав Ясь, осміхаючись.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: