Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Теодозю! моя мила, моя кохана! – кричала Зося, кидаючись на шию до Теодозі. – Дивіться, що привіз козак!

Теодозя вскочила в світлицю, вхопила й прочитала білет і собі кинулась до Зосі обніматись та цілуватись. А кури, не вважаючи на таку почувливу сцену, киркали, кудкудакали і літали по світлиці навкруги двох дам.

Яким, почувши в світлиці крик та галас, заглянув в двері і дуже зачудувавсь, побачивши таку чудну сцену, і, як хазяїн, почав кишкати на курей та виганяти їх, не вважаючи на Зосю, котра обнімалась з Теодозею.

– Якиме! на лишень, читай! – крикнула до його Зося, тикаючи йому в руки білет.

Яким прочитав тихо, вернув їй білет і вийшов з хати, промовивши: – І чого тут радіти, цілуватись та плакати!

А Зося з Теодозею знов обнімались, читали балет і знов цілувались з слізьми в очах.

Натішившись доволі, вони почали радитись, як їм нарядитись на бал, і скінчили на тім, що Теодозя з Якимом повинна їхати до повітового міста, купувати матерій, блонд, квіток і всякої всячини.

Зося не хотіла їхати, щоб не запалити свого білого лиця.

– Якимцю, послухай мене, котку! – підлещувалась Зося, – поїдь ти з панною Теодозею в місто і покупи, що нам потрібно до балу.

– Одчепись ти собі з балом! Мені ось треба зараз їхати на поле до робітників. Ти знаєш – тепер час гарячий. Нічого байдики бити!

– Послухай же мене, будь ласкав! поїдь! Теодозі самій ніяково їхати – вона панна.

– Хто ж винен, що вона й досі панна? Велика приємність возитись з такою панною! – промовив Яким, простягаючись на канапі.

– Поїдь-бо, не доводь мене до сліз! – промовила Зося вже плаксивим голосом. – Господи милостивий! Раз довелось по-людській провести вечір, а йому байдуже, хоч би я й заниділа отут в Тхорівці й пропала, їдь же, та ще й зараз! Поки мого життя, буду тобі вдячна! Ти знаєш, що до балу зосталося кільки днів! – пестилась Зося.

– Та вже й поїду, тільки одчепись!

По ранньому обіді Яким з Теодозею сів на повозку і покотив у місто. На другому кінці села жив священик, отець Микита, удівець і бездітний. Яким крадькома од жінки частенько навідувався до батюшки, довго балакав з ним, випивав по чарці, а потім, вернувшись додому пізненько, одмовлявся тим, що буцімто задлявся й загаявсь на панськім току, коло робітників в клуні.

Проїжджаючи коло батющиної оселі, Яким побачив отця Микиту на ґанку і крикнув погоничеві: «Стій лишень!» Погонич спинив коні. Яким скочив з воза і побіг до отця Микити.

– Зайдіть же, хоч плюньте через поріг, та вип'ємо хоч по чарці, – запросював отец Микита Якима.

Яким попрохав Теодозю підождати і пішов у хату.

– Оце спасибі вам, що ви трапились. Тепер чомусь гості не приїжджають, і самому ніяково їхати в гості. Ні з ким і чарки горілки випити, і розважити себе хоч трохи.

Отець Микита поставив на стіл графин горілки, паляницю й маслянку. Випили по чарці, розбалакались, випили і по другій, і по третій. А Теодозя сиділа на возі і дожидалась.

– Ой, час би й їхати! – просився Яким, не рушаючи з місця. – Мій губерніс, мабуть, вже лютує на возі.

– Нехай там трохи покреше носом об полудрабки, а ми тимчасом вип'ємо по чарці. Спасибі вам, що ви нагодились: є з ким і до кого випити. Така нудота, така нудота самому в хаті!

Теодозя ждала і почала вже репетувати. Й до того-ще добре припікало сонце. Вона послала по Якима погонича.

– А ходи сюди, парубче! випий лишень за здоров'я отій панні, що тебе на возі клювала носом у потилицю.

Парубок випив і терся коло порога, сподівавсь ще чарки. Отець Микита налив йому ще чарку. Парубок зостався, запроханий на полудень в пекарню. Теодозя трохи не луснула од гніву, а за погоничем послати було нікого. Кругом не була живої душі. Самій піти – було страшно, бо коло самого порога лежав страшенний собака. А тут коні не стояли. Мухи допікали їм на гарячому сонці, і вони рушили з місця і потягли до повітки у холодок. Не вміючи правити кіньми, Теодозя трохи не плакала і кляла Якима й парубка. А тут, на біду, ще їхали по дорозі якісь паничі і, певно, побачивши її ніс, почали без сорома сміятись трохи не в вічі Теодозі.

– Цуприкуйте віжки на правий бік, пані! – гукав проїжджий сміливий погонич з свого воза до Теодозі, а Теодозя трохи не плакала вже.

Аж сливе через годину вийшов погонич до Теодозі.

– Чом ти не покликав пана, та ще й сам зостався там! ледащо, мурмило, тюхтій, «лайдак»! Оце нахаба! Це, надісь, намога того удівця до нашого пана? Га?

– Кличте вже його ви! – одказав погонич, коливаючись трохи на ногах. – Я пополуднував оце всмак. Там почався такий бенкет! Горілка така смачна! А баба вже вареники ліпить! Принука та намога була, а я й не одмагавсь, бо було ніяково. Погана надія на пана, їдьмо хіба самі! Панові не спосудилось сьогодні; в його од горілки вже аж очі заснітились.

Теодозя догадалась, що, й справді, плоха надія на пана, і наважилась поїхати сама до міста, щоб не загаяти дурнісінько часу.

Зося не сподівалась того вечора їх додому, бо до міста було далеченько, і вже налагодилась лягати спати. Коли це несподівано й раптом одчинились двері, і в хату ввійшов Яким, веселий, сміливий. Його очі блищали, аж іскрами сипали; на його блідому лиці аж пашіли рум'янці. Волосся на голові настовбурчилось, наче бурею. Появок його в такий час і в такому дивному становищі несказанно здивував Зосю. Вона стояла і не знала, що казати.

– Чи це ви так швидко вернулись з міста? – ледве промовила Зося.

– З якого там, у Іродового сина, міста? З балу! От що! – заговорив Яким по-українській, як парубіяка.

Зося знов вирячила свої очі на його дикі, блискучі очі.

– А ти думала, що тільки тобі можна розважати себе та гуляти на балах, а мені й ні? І я був на балу! був! Ну шо ж ти мені за це скажеш? А яких чудових вареників наварила баба Параска? Куди ж тобі! Куди тобі до неї, хоч ти й полька!

Зосі здалося, що він загулявся десь у якоїсь молодиці на селі, і вона трохи не зомліла.

– Куди ж тобі до баби Параски! – знов забелькотав Яким, ледве соваючи язиком. – Отець Микита, от у мене чоловік! А ти що? тобі тільки в думці бали, танці! Куди вже тобі до баби Параски!

Яким почав реготатись якимось чудним, ніби не своїм голосом. Зося бігала по хаті і ламала руки.

– Бога ради, мовчи! не кричи! Діти сплять, попрокидаються – почують, слуги побачать!

– Нехай чують, нехай бачать, що я був на балу, що й я гуляв! А то все тільки ти гуляєш, все ти. А мені б то й не можна? О! враг його матері! Потривай же! поміряємось, хто з нас дужчий.

Очі в Якима заблищали, як у вовка. Зося чогось одразу згадала старого покійного Лемішку і затрусилася усім тілом і душею.

– Гуляв і тебе не злякаюсь! Прогуляв усі батьківські тисячі, усі батьківські сади, й левади, й млини, проміняв їх на Паращині вареники. А ти свята та божа все дома сидиш, все богу молишся!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: