Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Якиме! мій коханий, мій милий, йди спати, не муч мене!

– Зосю, моя ти богине! моє ти щастя!..

Яким не скінчив мови, став перед нею навколішки й почав страшно реготатись, дивлячись їй у вічі і держачи її за руку. Його червоне лице засвітилось таким молодим виразом; його очі, повні сліз, заблищали, наче в дитини, наче в хлопчика, і нагадали їй Якима молодого, давнього, рум'яного, веселого. Зося заплакала, своїми слабкими руками ледве довела його до постелі і якось впросила лягти.

– Зосю! моя ти богине! Дарую тобі всі сади, всі тисячі, всі свої чини! Бо й я гуляв, бо й я був на балу. А Теодозя носата, як чапля, невірна, погана!.. – говорив Яким, засипаючи.

Зося так стривожилась, так стурбувалась, що заснула тільки перед світом.

З її думки не сходив отець Микита, Яким… і в легкому тривожному сні все вештались перед нею то небіжчик Лемішка, то Яким, то баба Параска, якась на взір ніби Леміщиха, то здоровенний і страшенний дзвін на розгоні, з залізним серцем… То знов ставало їй тихо й ясно на душі, і вона ніби літала над зеленим пахучим садом, над золотоверхою княжою палатою, в тихому і рожевому світлі; і відчувались їй знов якісь мелодії. То знов їй снилось, що вона йшла широкою алеєю, вступала в кам'яну печерю в скелі, де світиться якийсь чарівний блакитний одлиск. Печеря ніби глибшала, темнішала, чорнішала, і назустріч їй вилітав Яким, чудний, страшний, з закудланою головою, з дикими блискучими очима, хапав її обома руками попід руки і волік у якусь темну глибочінь, під землю. Вона почувала, що падала вниз, як на повітрі, і, крикнувши з переляку, знов засипала, і знов верзлося їй те саме, тільки інше трохи…

Зося прокинулась пізно. Якима не було дома: він пішов на поле до робітників. Опівдні приїхала з міста Теодозя і навезла всякої всячини, усякого краму, що було потрібно до балу. Невесела, з блідим лицем стріла її Зося; але як угляділа усякий крам: матерії, стрічки, квітки, як розговорилась з Теодозею про бальові убори й як їх робити, то зараз минув смуток, ніби його і не було. Не гаячи дурно часу, вони зараз прийнялись до роботи, шили, пороли, приміряли перед дзеркалом і знов шили, зв'язували квітки в пучечки. Од старого бальового білого убору, ще справленого за Леміщині грошики, Зося поодпорювала дорогі білі і чорні широкі кружева і облямувала ними свою нову білу сукню. Знайшлися в скрині давні дорогі троянди і пішли в нові букети. Вся та робота, та тяганина, той гармидер невимовне тішив обох дам, котрі цілими днями пильнували коло роботи і тільки ввечері вибігали в сад, на горбок, щоб глянути на те місце, куди вони збиралися знятись і полинути на днях.

А тут, як кажуть, сорока на хвості принесла звістку та чутку, що на балі буде сам князь, що Серединський думає запросити його на вечір. Така чутка була для їх все одно, що остроги для дуже гарячого коня. Ще більше закипіла робота, ще швидше завештались голки в їх руках! Разом з блискучою обставою багатого балу Зося і Теодозя вже заздалегідь почували душею якусь оману, якийсь аристократичний блиск і дух, котрий так припадав їм обом до вподоби. Вже обидві вони марили думкою безпремінно заполонити серце якогось великого пана, верховодити ним, пустити про себе по околиці чутку.

– Теодозю, моя кохана! – промовила Зося. – Тамечки ж на балу будуть усе наші польські патріоти. По правді, нам би слід одягтись у жалобу.

– Я так і думаю одягтись, – одказала Теодозя. – Біле з чорним та й годі.

– Але ж там буде багато і не поляків, німців, руських. Я думаю пришпилити і троянди… а чорним широким кружевом обведу тільки поділ сукні.

Зосі хотілось догодити «і нашим, і вашим», як то кажуть. Так вона і зробила.

Настала гаряче жадана й ждана неділя. Зося й Теодозя стали на тому, щоб їхати до Кам'яного зарані, убратись по-бальному в жидівській станції і перед балом ще трохи погуляти в саду, бо щонеділі грали в саду музики і туди збиралось багато сусідніх панів на гуляння. Зося міркувала, що приїжджі на бал доконче будуть перед балом гуляти в саду. Дочки на бал не брали, бо не вистачило грошей на убір. Бідна дівчинка заливалась слізьми, випроважаючи батьків на бал.

Як міркували, так і зробили. Зося не помилилась. В саду надвечір гриміли музики; по доріжках вештались пани парами й купами, деякі вже повбирані по-бальовому. Швидким оком Зося скидала убір дам і тихо плила попід руки з Теодозею по доріжках. Теодозя заслонила лице вуалем, а щоб її ніс не дуже кидався людям в вічі, вона так прибрала покривало, що широка густо заткана квітка прийшлася якраз проти самого носа і, справді, заслонила його трохи. Яким йшов позад дам і ніс у руці деякі дрібні речі.

Вже вони минули місток, що висів над тихою водою; вже вони перейшли місток, що висів високо на скелях над водоспадом, шумким і ревучим. Дами тепер не ойкали, не кричали й ні кришки не боялись, як передніше колись, а прямісінько і міцними ногами перейшли його, навіть не зауваживши на його. Тут разом з шумом води з гори облило їх дзвеніння розкішного оркестра, що грав на близькому шпилі під накриттям, напнутим на колонках, з білих і червоних смужок парусини, над котрими плавав та метлявсь на повітрі червоно-білий стяг. На горі, між зеленим деревом, миготіли, вештались, ніби метелики на сонці, білі, червоні і інших кольорів сукні, зонтики. Туди, на гору, пішли й вони усі, вийшовши по кам'яних східцях, поминаючи купи вазонів і гульбища та кіоски поміж зеленим деревом.

На самій горі, серед широкого плацу, зеленого, як зелене сукно, обставленого подекуди купами чудових вазонів з пальмами, грали музики, а кругом того плацу звивалась, неначе гадюка, широка доріжка. Над нею посхилялись зелені віти дерева, а кругом по доріжці скрізь стояли попід гіллям залізні плетені канапки. Тут крутилося все приїждже товариство по тій доріжці, неначе душі в Дантовім раю, лилося без перерви слід за слідом, ряди за рядами, а деякі обсіли канапки й одпочивали в холодку, прикриті зеленим гіллям. Зося з Теодозею пишно попливли, як дві паві, за тим гуртом дам і кавалерів, що тихою ходою ходили по доріжці, злилися з гуртом у тім колі, що приймало в себе свіжі сили, випускало з себе притомлених людей й знов поновлялось приїжджими, і знов крутилось рівно й помірно, як рівно крутиться здорове млинове колесо. Очі притомлювались, дивлячись на його, зиркаючи на лиця усякові: гарні й негарні, свіжі й замлілі; на чудові дамські убори, багаті й бідні. Бал у Серединських багато прибільшив гуляючого товариства.

Вже сонце сідало за містечком, над лісом; вже по далекій долині над водою посів імлою опар, а музики не переставали грати, а гуляючі не переставали ходити.

– Князь гуляє! князь гуляє! – тихо пронісся між рядами гомін, як шелест листу.

Всі шукали очима князя, всі питали про його. Князь був убраний дуже просто, ввесь в чорному, і нічим не одрізнявся од інших гуляючих по саду панів. Тільки й кидалась в вічі його повна, кремезна постать, його здорове лице і сиве, аж біле, волосся на голові.

Зося бачила, що всі задивлялись на неї, всі слідкували очима за її лицем. Тільки князь навіть не поглянув на неї. Чисте й свіже повітря, веселий гуляючий гурт, чудові мотиви музичні – все те наддало її лицю спокійність, робило її білий вид, її рум'янці ще кращими, рівняло і так дуже рівний стан. Зося, проходячи коло князя, обернула просто на його очі. Князь подививсь на неї і потім не зводив з неї очей, прикривши око склом. Зося почувала, що ніби в неї на плечах ростуть крила, підіймають її од землі, ставлять її вище за всіх людей, що товпились натовпом кругом неї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: