– Так, як і завсігди! – одказав знехотя Ясь. – Трохи лаємось, трохи миримось.
– То найкраще! – повернув батько в жарти. – Бо я не люблю, як чоловік тільки цілується та милується! Ото ознака, що навпісля певно будуть дряпатись та щипатись. А я й тепер візьму та й ущипну свою матушку, щоб трохи посердилась. Воно, бачте, часом дуже добре і для здоров'я… Ха, ха, ха! – засміявся отець Хведор, але якось роблено, не щиро весело.
– Тобі усе смішки! – одказала матушка смутним голосом. – Сердьтесь не сердьтесь, Івану Станіславовичу, а ми перечули через людей, що ви недобре почали жити, – промовила матушка з сміливістю, що аж сам отець Хведор здивувався.
– Та ні-бо, мамо! Хто це вам наговорив? – промовила Ганя, так, аби говорилось.
– Як же ми погано живемо? – спитав Ясь, не дивлячись нікому просто в вічі. – Покої наші трохи не в золоті, в багатстві; засоби наші добрі; Ганя ходить у шовку; є що їсти й пити, є кому в нас і роботу робити. Не винен я, що Ганя, як наймичка, кидається до всякої роботи, базікає з політницями, трохи не цілується з мазальницями, поводиться з ними запанібрата.
– Е, сину! то, бачте, дочки мої дістали змалку таке виховання в свого батька! Як про це річ, то є пак чого й киснути! То ти, Ганю, паній, похожай по світлиці та себе розважай. Спи в рукавичках, ходи в хаті під зонтиком, муштруйся перед дзеркалом цілий день! Чого вже, чого, а панувати дуже легко. А ти ще й досі того не розсмакувала?
– Коли ж ми, тату, не вік же будемо сидіти на такім хлібі, – одказала Ганя. – Хотілось би похазяйнувати і надалі дещо придбати та зібрати.
– Навіщо! Коли добре, то вона хоче ще краще! О, ба! яка хитра! За це варто інколи і вщипнути. Тільки ти, Ганю, борони тебе боже, не кажи нічого про таку мою філософію меншим сестрам. А то ще як захочуть спати в рукавичках, як посідають панувати рядочком та не візьмуться й за холодну воду, то буде нам погано!
– Ні! бачте, нехай би вона собі й хазяйнувала! – поважно сказав Ясь, – та треба ж знати й уміти гостей привітати, прийняти по-людській, зайняти їх цікавою розмовою. В нас тепер бувають все значні люди.
– Ото трудна штука гостей прийняти! Та їм тільки треба вистачити добре їсти, а найбільше – добре пити. А молодим найміть музики, то вони крутитимуться та битимуть тропака хоч і цілий тиждень!
– Чим же в нас недогода тим гостям? – промовила Ганя. – Чи мало ж у нас виходить на гостей? Чи не гріх же буде гостям ремствувати та жалітись на мене?
Гані хотілось розказати, як їй важко приймати і гостей, й Зосю, й Теодозю, та вона змовчала. Вона все сподівалась, що своєю покірністю, своєю догодою чоловікові і його гостям вона верне його любов, прихилить до себе його серце. Ганя дала собі зарік навіть не жалітись матері і нічого про те не казати.
– Гостей не всіх одбудеш хлібом-сіллю, – проповідував Ясь. – Деяких треба вміти привітати розумним словом, салоновим тоном. У нас бувають пани, дідичі і здебільшого поляки.
– Хто ж винен, що наша дочка не полька, що не вміє вона крутити хвостом, як та Зося вертілась на балу? – загомоніла матушка.
Серединський схопився з місця і почав никати по хаті.
Отець Хведор ущух і замовк. Старим стало видко, що Серединському хотілось мати жінку великосвітську пані, котра б зуміла напустити туману на людей, котра б вертілась, крутилась, грала велику ролю в гостинній. Старі постерегли, що Ганя не підходить під його теперішній зразець жінки, а Зося якраз підскочила під його міру і опанувала і серце його, і голову, й… кишеню.
– Ви ще молоді люди, – промовив о. Хведор вже зовсім іншим, не жартовливим голосом, – ще починаєте тільки жити в світі, опинились між іншими людьми, не такими, як було колись передніше. Я вам батько, хоч, може, вам теперечки і не бажалось би мати мене за батька, і скажу вам, що з великого панства багато грому та хмар, а малий дощ. Ви живете не для панів, а для себе. З усього того панського брикання, того високодумства, гордощів для вас користі, як з цапа – молока. Коли одвернуться вони од вас, то ви поверніться потилицею до їх! Коли в їх своя стежка, то нехай буде і в вас своя! Ганятись за ними, пеститись та підлизуватись до їх, догожати їм, поїти, годувати їх? Та нехай вони швидше всі повиздихають, ніж я мав би затягти їх до свого дому та ше й панькатись коло їх та дякувати за це, як за велике для себе щастя!
Серединський махнув рукою і почав ще швидше вештатись та никати по хаті. Його очі дивились на стелю, аж горіли вогнем; руки були позакладані в кишені.
– Годі вам, тату! – просила Ганя. – Що ж робити, коли ми живемо тепер і єднаємось з панами. Тут не те, що було колись в Нестеринцях.
Розпрощались батьки з дітьми. Серединський десь зник, зійшов з дому і не випроважував навіть їх з двора.
– Кидаю тебе на волю божу! – говорив батько до дочіки, благословляючи її великим хрестом. – Приїжджай до нас, бо я вже до твого чоловіка не приїду. Візьметься він, свого часу, за розум, тоді ти будеш знов щаслива. Він ще молодий. В йому заграла шляхетська кров, зачувши аристократичність, багатство, панство. Нехай грає! Тільки важко буде тобі танцювати! Та вже танцюй, моя дитино, поки його кров трохи прохолоне.
А мати обнімала дочку і плакала разом з нею.
– Ішла ти, Ганю, заміж, – душа моя вже почувала ніби щось недобре. Недурно я так тривожилась, недурно я не хотіла тебе заміж за його давати. Не до пари він тобі. Не по-моєму ж хіба й вийшло?
– Ат! верзеш бог зна що! – говорив отець Хведор, сидячи на возі. – Прийшла дурість в голову, то й дуріє, та й годі. Перетреться-перемнеться та й так минеться колись.
Вернувсь Ясь додому і почав зараз чіплятись до Гані.
– То ти оце батькам своїм жалілась на мене! прошения подавала! В своїх вчинках я вольна людина. Що ж вони мені заподіють у моїй господі? Коли б ти наказала своїм, щоб вони мене не турбували та більше не приїжджали до нас! Ото було б найкраще.
І батьки Ганині вже більше до його не приїжджали. Зосталася Ганя сама без поради, без товариства; сама, як билина в полі, з своєю малою дитиною та з своїм горем.
XII
Вже стала надворі осінь. Одного дня Лемішковський дуже здивувався, побачивши в вікно якусь здорову жидівську балагулу, котра під'їжджала під ґанок. З балагули вилізла одна сита, аж гладка пані, а за нею вилізла друга, ще гладша, чіпляючись ногами й руками за полудрабки, неначе лізла черепаха. Обидві вони були повбирані в чорну одежу, позапинані чорними хустками. В руках у їх теліпались чорні ридикулі. Жид подавав їм з воза якісь скриньки та торбинки.
– Що воно за невіра! – думає Яким. – Чи не черниці часом приїхали просити на монастир?.. Зосю! – гукнув він до жінки, – глянь лиш, які опудала лізуть до нас у хату. Чи не черниці які або странниці-прохачки?
Зося вже хотіла взяти двері на клямку, але глянула в вікно і пізнала своїх сестер, Люцину й Рузю. Швидко в хату поввіходили сестри і привітались до Зосі і Якима. Обидві були вже не молоді, та гладкі, як годовані. Зося кинулась до їх на шию. Недавно перед тим вони писали до Зосі, що мають у Києві невелику службу в ключницях, а Зося просила їх до себе в гості і обіцялась знайти їм службу у сусідніх поляків-дідичів. Вони найняли балагулу і повбирались в чорне за прочан, щоб на дорозі заїжджати на ночівку або на попас до сільських священиків, де їх вітали по-патріархальному, давали їсти й пити, клали спати на перинах і коням достачали вволю сіна й вівса.
– Ох, яка я рада, що ви оце приїхали до нас на зиму! – говорила Зося. – Як ми тепереньки весело будемо жити з нашою милою Теодозею, з вами, з Серединськими і всіми нашими новими приємними сусідами!
– Та як же ти, Зосю, розжилася! – промовила Люцина, оглядаючи хати, – які килими, дзеркала, мебіль. Це багато краще, як було колись у тестя Лемішки.
Зося щось шепнула на вухо сестрам, а вони осміхнулись. А Яким стояв, як пришиблений з-за вугла мішком. Він дивився, як родички зносили свої дрібні пожитки, скриньки, свої завініння, свої торбинки, і в душі його хололо. Сестри займали собі кімнату, прибивали, прибирали, ставили речі, навіть не питаючись у його. Швидко вони зовсім умостились у його господі і почали жити, ніби назавсіди.
– Отче Микито, голубчику, батечку! порадьте, що мені робити? – жалівся Яким отцю Микиті. – Приїхали сестри моєї жінки з Києва, ситі, гладкі, як годовані льохи, звили гніздо в моїй хаті, об'їдають, обдирають мене. Десь, знать, жили в заможних панів, позвикали до міських звичаїв та розкоші. Сливе щотижня наймички носять воду, гріють їм окропи в золійниках на купіль, тільки те й роблять, що коло їх тупцяють. А вони сидять собі, позгортавши білі ручки, нічого не роблять; оце викупаються в ванні та знов на ліжко, п'ють чай вранці, лежачи в постелі. В мене сім'я; вони мені швидко вуха об'їдять.