«Весно моя, красо моя! – думала Ганя, – для всього на світі несеш ти живоття, щастя, тільки мені не даєш ти жадної радості. Мабуть, ти така гарна тим, що остання для мене… Мабуть, у бога ще знайшлася ласка для мене, коли він посилає мені смерть на такій гарній весні. Звелю я своїй матінці поховати мене в нашому черешневому садку, де я вперше розмовляла з ним про наше кохання, щоб на мою могилу осипався черешневий цвіт, бо я була ні в чому неповинна, бо я була серцем проста, бо я була чесна, хоч і небагатого роду».
А смерть все-таки була смертю, як не розважала себе Ганя тим, що над її могилою будуть співати пташки, шумітиме лист, що їй буде легко лежати в зеленім садочку, близенько од своєї матінки. Ганя без надії схилила голову на руки.
На далекому сінокосі, попід зеленим лугом Ганя запримітила кільки верхових їздців. То скакали чотири дами, розвіваючи свої довгі чорні сукні на повітрі. За ними скакало кільки кавалерів.
От вигулькнула з натовпу на забісованому коні одна дама і полетіла, як прудкий вихор, попереду. За нею погнався один кавалер і пристав до неї. Вони їхали поруч, знать, розмовляли, оддалік од інших… Вони були такі щасливі! Коні під ними так весело грали! Ганя впізнала Яся з Зосею.
«Знать, десь так грає на степах моя неласкава до мене доля, десь далеко в пущах так гуляє моє щастя, – думала Ганя…»
Конюх підступив до вікна і, знявши шапку, промовив до Гані: «чи знаєте, моя пані, що ті двоє баских коней, що он там басують на сіножаті, наш пан вже подарував Лемішковській та отій носатій панні? бо вони все натякали панові, все настирались… то й мусив…»
Ганя тільки махнула рукою. Байдуже, мов, мені!.. «Чом не іде до мене мій батенько? Чом не копають мені ями, не засипають вже мене землею, щоб я не мучилась на цім світі? Знать, десь і бог на небі забув про мене… Я їм усім вже остогидла…»
А бог таки не забув про неї. В ворота в'їжджав о. Хведор з своєю жінкою. Вони ждали тільки теплої години, щоб узяти свою дочку додому. Побачила їх Ганя і затрусилась вся. Душа її вже почувала, що їй більше не вертатись до Яся, до своєї господи, їй здалось, що батько-мати повезуть вже її просто до ями.
– Вбирайся, дочко! – говорив до Гані батько. – Тікаймо з цього дому. Тут побила тебе лиха година, тут саме повітря не сприяє тобі, бо напоєно отрутою для твоїх недужих грудей.
Ганя з наймичками позав'язувала в завиніння свою одежу, одежу свого сина. Наймички плакали, вкладаючи в скриньки сукні, сорочки, хустки. За півгодини все було готове. Коні стояли в дворі не розпрягані.
– Тікаймо з цього дому, поки не вернувся отой поганий люд, ота збірня, – говорив батько. – Князь вже гострить зуби на його і держить його тим, що ти недужа лежиш. – Як вернеться пан, то скажіть, що пані з собою вивезла з його дому й його долю, – казав о. Хведор до слуг. – Глядіть же, так і скажіть!
Слуги вивели Ганю в двір і висадили на повозку. Всі слуги позбігались з усього двору, всі прощались з нею навіки. Молодиці голосили, неначе по мерцеві, бо всі знали, що випроважають її ніби на кладовище.
– Отрясаю прах цього дому од ніг своїх! – промовив батько, виходячи з дверей.
Поїхала Ганя з двору і сльози навіть не пустила з очей. Мати держала на руках унучка. Слуги випроважали Ганю за двір, ніби йшли за домовиною.
Тим часом, як Ганя виїжджала з свого дому, а Ясь з Лемішковською ганяв верхи по полі, – на Тхорівській економії трапилась подія зовсім інша. Отець Микита раз якось йшов уранці на похорон і здибався з Якимом недалеко од економії.
– Чи це ти, Лемішко, ходиш у драних чоботях? – питав його батюшка, тикаючи палицею в дірку на чоботі.
– Чи на мені ж одні чоботи тільки драні? А сіртучина хіба ціла?
І Лемішковський показав латки на обох ліктях.
– Все поїла проклята з'їжа. Швидко й мене з'їсть. А дітей шкода, їх мати й тепер десь ганяє по діброві та по луках на коні з своїм коханцем.
– Ой, Лемішка ж ти, правдива Лемішка! Робиш ти, працюєш та на кат зна кого! Вони тепер саме гуляють, а ти повикидай з хати надвір їх дрантя та шмаття та й двері запри. А приїдуть, понюхають, полижуть замок та й розлетяться, як те гайвороння.
– А зроблю я справді так!
– Авжеж зроби, а ввечері приходь на могорич та розкажеш, як Теодозя клювала дзьобом в замкнуті двері.
Лемішковський прийшов у хату і почав викидати надвір усі не дуже завальні пожитки Теодозі, Люцини і Рузі, поскладав під хатою всі скриньки, всі сукні, одежину, а хату запер і сам дожидався, похожаючи по хаті і виглядаючи в вікна, наче з твердині.
Незабаром влетіли в двір всі чотири дами на конях. Кавалерів не було коло їх. Купа скриньок, побганої й наскиданої жужмом одежі під хатою, на призьбі, одразу кинулась їм в вічі.
– Що то таке? Чи хати мажуть, чи виносяться… чи, може, пожежа, чи що? – питали вони одна в другої.
Позсідали вони з коней і почали стукати в двері. Двері були замкнуті. Зося обіруч, торгала дверима, а далі постукала в вікно. Лемішковський одчинив кватирку і крикнув: «Adiu, мадмуазель Теодозю, і ви, Люцино, і ви, Рузю; аdiu! Шукайте собі деінде другої догіднішої квартири, їдьте до Серединського; там, кажуть, покої дуже просторі! і господар дуже гостелюбний».
– Що це таке? що де таке за комедія? – зарепетували дами і почали бігати кругом хати. – Чи пак не «зварйовал» він оце зусім? чи не з'їхав з глузду та й не збожеволів він зусім? – Якиме! одчиняй! – кричала Зося, – а то я звелю двері висадити!
– Спробуй! то я вам отутечки усім ребра потрощу, – сказав Яким з кватирки. – Одну Зосю пущу, коли вона того схоче, а тим – світ на всі чотири вітри.
– Як ти не пустиш сестер, то й я тебе покину! – обізвалась Зося. – Я не переживу такого сорому, я, котру знає вся околиця, сам князь, – я… я…
– Старі штуки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, коли хоч, йди в хату. Я тобі не забороняю.
Лемішковський одхилив двері, пустив Зосю в хату, а другі зосталися на дворі.
– Що за варваризм! що за вандалізм! – репетувала Теодозя. – У нас, у Варшаві, за це йому б голову стяли. Так обійтись з дамами, викинути з дому серед дня, в очах цілого села, наймичок!
Теодозя підіймала голос все вище і верещала трохи не на все село. А тимчасом Зося лютувала в хаті, наче поранена тигриця, аж голос її лящав на всю оселю.
– Ти лайдак! – верещала вона, – ти п'янюга! Пропив усе наше добро, а тепер збезчестив, ославив мене. Ой моя нене!.. – і Зося сікалась до його і совалась, як оса.
– Зосю! – одказував їй Яким спокійно, – де наше добро батьківське, де батьківський дім, сад, комори, млин? Чи не ти ж проциндрила все наше добро, прогайнувала все батьківське надбання, просвистіла всі наші гроші на свої убори, на бали?
Зося замовкла і тільки дивилась на його.
– Чи не ти ж тягала мене по світі з місця на місце? Чи не через тебе я пішов в світи? Через тебе я на службі не заслужив нічого, покинув місце. Чи не ти трохи не пустила мене по миру з торбами? Пустиш ти й дітей. Дивись на мене! І я, і діти носимо лати, а ти все гуляєш, а ти балюєш за чужі стидкі гроші. Ти сором мій, ти опоганила наше чесне ймення Лемішок…
– Ха-ха-ха! – зареготалась Зося, як відьма на Лисій горі. – Ха-ха-ха! Шановне ймення – Лемішок! твого батька-гайдамаки і тебе, достоту такого ж самого! Ха-ха-ха! Чесне ймення – Лемішок! Ха-ха-ха!
– Мій батько казав мені правду. Ти така, як про тебе думав мій батько: ти гультяйка, волоцюга, все залицяєшся, все кохаєшся з волоцюгами, гайнуєш добро, так що діти твої швидко піднімуть тебе на смішки. Посоромилась би сивої коси… Коси сивіють, а ти як була нерозміркована ззамолоду, такою і на старість зісталась; та все липнеш до людей нестачковитих, таких, як і ти сама.
– Ха-ха-ха! – реготалась Зося коло його самого носа. – Де ти нахапався такої моралі? Ха-ха-ха!
– Дивись на моє дрантя, на мої лати! Хто довів мене до їх? Дивись на мої чорні руки. Чи не такі ж руки і в мого батька були, що годували тебе, настачали грошей на твої сукні, на бали? А ти, ледащице, все гуляєш, а ти от десь була повіялась і тепер. Минув час, коли я тебе кохав, коли я за твої очі був ладен оддати душу свою. Я тепер ненавижу тебе! Хоч і геть з мого дому, то не буде жалко. Ти псуєш моїх дітей, збавляєш дурно добро, збила мене з пантелику!