Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Годі вже тобі жартувати! І тут не обійдеться без жартів, – промовила матушка. – Пошли, боже, вам з неба чого тільки треба! Дай, боже, вік довгий і щасливий! – приказала Марія Василівна до чарки, втираючи сльози.

– Де ж ви, паничу, будете священиком? – промовила сміливо бабуся до молодого. Вона вигляділа всіх дітей о. Хведора, і молоду – Ганю, і була своєю людиною у господі, а дітям навіть здавалась близькою родичкою. – Чи далеко завезете нашу панну? – спитала бабуся.

Всі засміялись.

– Я не буду священиком, – одказав Серединський, почервонівши на лиці.

Бабуся очі витріщила:

– То наша Ганя не буде матушкою? – спитала вона в Марії Василівни.

– Не буде, Мотре.

– А чим же вона буде?

– Вона буде пані.

– Ох мені лихо! Нехай бог боронить! – прохопилась стара, й сама не зоглядівшись. – Ви, паничу, лучче таки вистарайтесь на священика.

О. Хведор кивнув бабі, щоб вона йшла собі до пекарні, не соромила панів.

А тимчасом у дбайливої господині-паніматки вже й обід постиг. Вона попрохала всіх у столову кімнату до обіда. а бабуся розказувала в пекарні, що їх Ганя не буде попадею. Пішла про те поголоска по селі; загомоніли молодиці. І не раз, зострічаючись з Ганею, благали її добрі люди не йти за пана, а дожидати священика.

Тижнів зо три зоставалося ще до весілля. Тижнів зо три безперестану чути було весільні пісні щодня і щовечора до пізньої ночі в кімнатах в о. Хведора. Як ті пташки навесні, виспівували наймички в пекарні. А в покоях шість сестер Ганиних, готуючи сестрі виправу, перегукувались з наймичками, наче соловейки в гаю. А до їх голосів прилучала б молода свій голос, як та горлиця:

Заручена ти, Ганнуся, Зарученая, Та подала свою руку На заруку.

Ручко ж моя білесенька У батенька! А чи будеш така біла У свекорка?

– Коли б уже, Ганю, ти швидше йшла собі заміж! – сказав батько, сміючись. – Так накричали, наверещали мені вуха своїми піснями, аж в голові гуде. Піду в клуню, ляжу, думаю одпочину, а там під повіткою наймички коноплі тіпають та вищать так, що й спати не можна. А тут в хаті дочки голосять і горло їм не заболить!

А тим часом, як в одній кімнаті весела молодість пісень співала, в другій хаті клопотлива старість раду радила.

– А яка твоя думка, паніматко? – спитав о. Хведор у жінки. – Я не думаю справляти такого бучного весілля, як наші батюшки скрізь справляють.

– А що ж ти думаєш? – спитала матушка, здивувавшись.

– Я те думаю, що не запрохуватиму гостей на весілля білетами. Попрошу о. Мойсея, та твого брата, та свата Хоцінського та й годі. Накажу молодому, щоб музик не наймав, коли то ще є за що найняти. Ти знаєш, які наші достатки, які наші засоби. Лучче дамо дочці ті гроші, ніж маємо витратить на весілля. А то наїде гостей трохи не з усього світу, і втрачайся на сотню або й на дві карбованців! Воно таки якби дочка йшла за богослова, то не жаль було б і заходу! А цей латаний зятьок нехай пробачає.

– А хіба ж весілля справляється для зятя? Чом же не для дочки та й не для нас?

– А хто ж їй винен, коли вона не йде за богослова!

– Хто ж більше, як не отець-мати! Якби ми були багаті, не сиділи б паннами й досі наші дочки. Першу дитину видаємо, та й то не по-людській. Яке вже те весілля буде без музик? Скинеться трохи на панахиду… І дочка жалкуватиме. Скаже: випихнули батьки з хати, навіть весілля не справили.

– А хіба ж їй легше буде, як випхнемо з музиками та танцями?

– Що ж скажуть люди, гості?

– Які гості? – крикнув о. Хведор.

– А ті, що наїдуть!

– Я ж їх не проситиму!

– Наїдуть вони й самі, не прохані.

– То що ж? Воріт я не запру. А хто приїде, то й так поїде!

– Добре, їй-богу, добре! Та нас же осудять, обговорять кругом! А в нас діти, та ще й дочки! Не останню дочку видаємо заміж. Отам шість сидить.

– Еге-еге! Осудять! Матері їх ковінька за це! Сім дочок, та це випадає сім весіллів. Клади по сто карбованців, то й сімсот буде. А треба ж і до дочок щось прикласти! Не здобріють же вони бучними весіллями та музиками. Нехай гості дулю з'їдять, як понаїжджають. Не здивують, коли я їм дам по шклянці чаю та сяку-таку закуску. А вже там тих цукрових пірамід, тих вин шампанських… то за це нехай вибачать. Я б сам пожививсь таким добром, якби пак було. Дочки, правда, шкода; «але шкода, та не вигода!» як кажуть в приказці.

– Про мою честь! – одказала жінка тихо, пересвідчена в правдивості слів свого чоловіка.

– Ти знаєш, що в нас грошей біг-ма! Коли б одягти дочку, не випустити босою й неодягненою. А то виходе в злидні, та ще й з готовісінькими злиднями! Потім буде соломою топити, горшком воду носити та згадувати бучне весілля. Ти мені там не дуже напікай та наварюй! Я тобі на це й грошей не дам.

– Про мене! – сказала матушка, вийшовши до другої хати.

А в другій хаті панни, нічого про те не відаючи, виспівували веселих пісень, марили веселими думками про весілля, про тих паничів, що понаїжджають на весілля, про танці та музики. Кожна панна вже заздалегідь міркувала, як би вбратись до лиця і по моді, і як зачесатись, і чим заквітчатись, щоб заполонити серце будлі-якого богослова. Тільки й мови було в їх, що перелічували гостей паничів і панночок, котрі мали понаїжджати на весілля.

III

Перед самим весіллям, у суботу вранці, затихли весільні пісні. Панни ходили, мов неживі, порались, як сонні. Одна насилу володала руками, прасуючи залізком сукню, друга чесала косу і спересердя рвала свій гарний волос. Навіть маленькі сестри ущухли й не щебетали, а молода сиділа невесела, поклавши руки на колінах. Всім стало відомо, що о. Хведор не звелів справляти весілля, напрохувати гостей, – всі знали, що й музик не буде. Всі надії на веселі танці пішли марно.

Одна тільки матушка частенько бігала до пекарні і крадькома шепталась з старостихою. В надвірнїй хаті, що стояла коло комори, вона готувала печене й варене, бо таки сподівалась багато гостей.

Коли це в хату вбіг о. Хведор. Лице його було неспокійне, його очі виявляли таку тривогу, переляк так очевидячки малювався на його обличчі, що всі в хаті ніби заніміли. Всім здалось, що в хаті або пожежа, або злодії шкоду зробили.

– Еге, в нашого дяка недавно шив Борух? – спитав він у матушки.

– Не знаю, – одказала матушка, не знаючи, до чого б тут стосувався Борух.

– Пошли наймичку до дяка спитати! та швидко! швидко! То-то я пам'ятаю, що бачив отого хирного Боруха! От тобі й на! Таки сховались ми з своїм весіллям! Таже ж він оце продзвонить на всю губернію про весілля! Бідна моя головонько!

Прибігла наймичка і розказала, що Борух і справді шив дякові каптан оце недавнечко і поїхав того тижня десь-інде.

– Так і єсть! Ганя вже була заручена! – промовив о. Хведор. – Пропаща справа! Тепер Борух, як сорока на хвості, рознесе по всіх усюдах про весілля!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: