Раз Памірі хтось показав, як читати по книжці, і вона одразу постерегла все і швидко вивчилась читати. До неї приходили за порадою навіть старі розумні люде. Паміра всім давала пораду, бо не цуралась і найбідніших людей в околиці, і всі казали, що не дурно ж їй дали ймення Паміра, цебто покрівля і захист усього миру.
Ото вже Паміра стала доросла. Всі хлопці на селі залицялись до неї. Двері од старостів увечері сливе не зачинялись. Засилали до неї старостів і з сусідніх сіл, навіть міщани та міські дрібніші купці. Паміра ні за кого не хотіла вийти заміж.
– За кого ж оце, доню, ми тебе оддамо заміж? – питала часом у неї мати.
– За того, мамо, оддайте мене, кого я щиро покохаю та хто матиме спроможність і силу оступитися за нас, простих людей. Я бажаю добра всім людям, але моє серце нахиляється до вбогих та безщасних.
– Ет! це твої вигадки та примхи! А я оце сподіваюсь кращих старостів од якогось царевича або княжевича, бо хіба є в світі друга дівчина, краща та добріша од тебе? – казала не раз мати, заплітаючи дочці довгі чорні коси в гарні дрібушки.
– Я, мамо, зроду-звіку не пішла б за княжевича, якби він був гордий та не любив простих людей, – одказувала завсігди Паміра, – я б оддала красу свою і своє серце і навіть своє живоття тільки за щастя вбогих людей. Бачте, як нам важко жити в світі, як ми марніємо, тратимо силу од праці.
– Але де ж нам, доню, такого жениха взяти? Підеш, серце, за такого сірого та репаного мужика, як і твій батько. А ти робоча та вродлива на вдачу, то, може, будеш лучче жити, як ми з батьком живемо.
– А я, мамо, все думаю про те, щоб не тільки мені, але й усім убогим людям було добре жити на світі, – смутним голосом одказала Паміра, і на її очах виступили дві сльози, як дві росинки на чорних тернових ягідках.
Одначе час минав. Прийшла пора і для серця молодої дівчини. Вона частіше виходила ввечері на скелі на березі моря, довше стояла там, складала смутні пісні про кохання, палке, гаряче, як літній світ сонця. Вона неначе сподівалась когось з-за моря, когось виглядала, чогось турбувалась…
Тим часом царевич Саіб виріс високий та рівний, як явір над водою. Стара мати не могла натішитись його чорними очима, смуглявим рум'яним лицем та чорними кучерями. Сміливий та проворний, він любив катать по садку на баскому коні, перескакував через рови, через кущі, через потоки, неначе блискавка через хмари. Мати почала вмовлять його, щоб він оженився.
– Мамо, як угляджу будлі-де таку панну, яка мені часто сниться, то я ладен і ожениться, – сказав він матері. – Мені часто сниться якась незвичайна дівчина: лице біле, матове, як слонова кість, очі чорні, брови мов веселки на високому чолі. Сниться мені часом, що вона така легенька, як повітря або туман, і ніби все ходить в квітнику поверх левкоїв та гіацинтів і ні одна квітка не вгинається під її легенькими черевичками; часом сниться, що вона ходить по хвилях на морі, то ніби пливе на рожевих хмарах на заході сонця, в дивному зеленому убранні, вся в рожах та леліях, і співає такі дивні пісні, що в мене серце замирає. А в неї на голові вінок з рож, а над вінком сяє вечірня зірка…
Цариця звеліла всім пашам привести своїх дочок в садок, щоб син подивився на їх. «Може, знайдеться така, котра буде схожа на його мрію», – думала мати.
Всі дочки пашів повбирались в дороге убрання, поначіплювали на себе золота та лиснючих дорогих діяментів і вийшли в садок на прогуляння на те місце перед палацом, де розстелялись, ніби дорогі килими, усякові квітники, де вода бризкала з фонтанів.
Саіб став коло вікна і придивлявся, чи не впізнає хоч сліду тієї краси, що йому снилась і привиджувалась. Гарун-паша тихенько підійшов до його і сказав йому:
– Ож придивись лишень, царевичу, до тієї чудової дівчини, що нахилилась, щоб зірвати троянду! Певно, вона тобі сподобається, бо кращої од неї й на світі нема.
Царевич подивився та й каже:
– Ота висока та суха, наче драбина, чорна, як циганка, з таким довгелецьким носом, як у чаплі? Ну, знайшов красуню!
Гарун прикусив язика, бо то була його дочка. Він хотів, щоб його дочка стала царицею.
– Ні, мамо, не така краса мені снилась, яка в тих поганеньких дочок пашів! Одна губата, друга кирпата, третя чорна, інша кривобока, – сказав Саіб.
Тоді мати послала накупити в цілому царстві найкращих невольниць, убрала їх в дороге прозоре убрання, поставила їх рядком кругом пишної зали й звеліла Саібові впізнавати ту красу, що манила його в сні чарами. Чудові невольниці сяли красою, як зорі в вечірньому небі, але Саіб не знайшов між ними такої, яка світила в його душі, мов вечірня зоря.
От Саіб і каже матері:
– Поїду я, мамо, по своєму царстві й по чужих краях: і свій народ побачу, і, може, де вгляджу або напитаю таку царівну або князівну, яка мені привиджується у сні, та й привезу вам невістку.
Мати не пустила сина з дому, не пустили його й паші. Тоді він покликав свого вірного товариша, молодого сина одного паші, Мурата, звелів йому набрати усякої харчі та вночі приплисти човном до однієї башти в садку. Мурат потаєнці приплив човном в садок. Саіб тихенько вийшов на берег, сів з Муратом на човен та й попливли вони морем по вольній волі.
Пливли день, пливли другий… та все недалечко од берегів, бачили вони на березі села, але як вони зроду не бачили сіл, то їм здалося, що то якісь могилки або здорові комашині купи.
Ото на третій день припливли вони до скель, розкиданих коло берега. Сонце вже стояло на заході. Вода лисніла проти червоного неба. Тихі хвильки плескалися, ніби лащились до мокрого каміння.
Чують вони, якийсь дивний дівчачий голос співає пісні. Перша пісня була весела, як сміх. Дрібна луна лилася між скелями, неначе сипались та дзвеніли перли, падаючи на скло. Їм вчувалося, що голос ллється з води, з хвилі. Вони оглядались навкруги й ждали, чи не випливе часом де з моря русява русалка, що співає та регочеться в хвилях. То знов їм здавалося, що голос ллється з синього неба. На небі плила, ніби лебідь, рожева хмарка, і ніби з неї лився дивний голос, солодкий, як кохання. Коли це одразу несподівано розляглася пісня поважна та сумна. Саібові та Муратові здалось, що вона ллється з останнього променя сонця, котре розсипалось над морем на небі кругом заходу, ніби горіло й жевріло шпичасте червоно-золоте колесо. Вони повернули човна до берега. Пісня полилася од скелі, котра стояла над берегом. Та жалібна пісня доходила до серця, вимовляла якусь втрату, якийсь смуток та жаль за втеряним щастям.
– Боже, чує моє серце якесь велике нещастя! – промовив сливе нишком Саіб. – Десь я чув цей голос, чув колись… давно-давно, неначе у сні!
Мурат повернув човна до скелі і пристав до берега. Саіб вискочив з човна і вглядів на скелі Паміру, облиту вечірнім світом. Він прийшов до неї, подививсь їй в вічі… Його душа одразу неначе заграла, звеселилась, серце ніби заспівало. Він упізнав ту дівчину, котра йому часто снилась. Йому здалось, що він вже десь бачив ті пишні зоряні очі.
– Чия ти, дівчино? Чи ти князівна, чи царівна? – спитав у неї Саіб.
– Ні, я не царівна і не князівна; я Чонгарева дочка, Паміра. Ось недалечко в садочку і наша хата, – обізвалась Паміра.
– А чи не можна в вас переночувати? – спитав Саіб. – Ми купецькі сини, їздимо оце по селах та скуповуємо пашню.
– Прошу до господи! Я спитаюсь в батька.
Ото пішли вони до Чонгаревої хати. Чонгар та Чонгариха саме тоді сідали за стіл вечеряти. Саіб одчинив двері в сіни і стукнувся лобом об одвірок. Вія не звик нахиляти голову в дверях. Увійшов він у низеньку хатину і ледве не достав головою до стелі.
Стара Чонгариха поставила на стіл миску вареної картоплі та поклала чорний хліб.
Саіб поздоровкався і кинув очима по хатині. Йому здалось, що він увійшов у курник або в хлів.
– А де ж ваші світлиці та кімнати? – спитав він у Чонгаря.
– Та тут же наша світлиця й пекарня, бо другої кімнати у нас нема, – сказав Чонгар. – Просимо подорожніх вечеряти!
Саіб зглянувся з Муратом. Їм обом хотілось їсти, а своя харч уже сливе вийшла. Саіб з Муратом сіли за стіл і поглядали на картоплю в глиняній мисці. Саіб узяв скибку чорного, як земля, хліба, вкусив один невеличкий кусень, жував, жував і не міг проковтнуть, а далі виплював під стіл.