Всі гості схопились з місця і мовчки з дива дивились на Паміру.
Паміра заспівала торжествену пісню про волю людську, про кривду та правду на світі, потім простягла руку до Саіба, взяла його за руку і попліч з ним вийшла з світлиці.
Всі остовпіли… Усі двірські панії й панни помліли. Стара цариця стояла коло трону і тільки дивилась переляканими очима на слід Паміри. А через двері та покрівлю дзвеніла з садка Памірина пісня:
Я всім людям даю щастя…
Всій волі бажаю!
IV
Того-таки літа Саіб, вже дорослий, став раджею. Цариця та паші почали держати між собою раду.
– А що, мої любі паші! Тепер час нам направити молодого раджу на пряму й добру путь, бо через ту свою селянку він зовсім збився з пантелику, – сказала цариця. – Як ти думаєш, мій любий Гаруне-пашо?
– Ти правду кажеш! Треба роздмухати в йому божу іскру, заохотити його до войни, до слави, до славних по-бід. до пишноти та блиску. Задумаймо й почнімо войну. Саіба скривдив арабський емір Карапет. От ми й підкрутимо під його хитру та мудру штучку.
– Добре радиш, Гаруне! – сказала цариця і покликала на раду Саіба.
Вчені браміни поприносили старі пергаментні документи. Перед Саібом розгорнули цілу ослячу шкуру, схожу на стару ганчірку, поточену міллю та черв'яками.
– Дивись, молодий раджо, які тут давні наші й твої кривди списані! – сказав Гаруя до Саіба. – За п'ятсот год передніше один пра-пра-пращур-щур Карапетів напав на наше царство і одвоював од нас оті землі, поля та сіножаті, що стеляться над морем до самісінького порога його палацу. То все було колись твоє!
Саіб почутив кривду в серці, неначе його якась колька шпигнула в серце, і насупився. Він згадав, як його гордо привітав у себе Карапет.
Другий брамін приніс кільки старих козлиних шкір, списаних неправдами Карапетових предків. Десь в льохах познаходили здорові кам'яні плити, де були видовбані долотом слова про давні дії царства. Десять невольників принесли ті плити в горниці і поклали перед Саібом.
– Читай, високий раджо! які тут кривди списані! – сказав Гарун-паша. – За тисячу год перед цим один предок Карапетів забрав у нас оті скелі, під котрими стоїть його палац, ще й опоганив наше царство: звелів дати як подать стільки ослів, скільки у нашому царстві пашів, а в своєму палаці звелів намалювати себе на троні, а перед собою на колінах усіх взятих в полон наших пашів з ослячими та баранячими головами, а самого тодішнього раджу, цебто твого пра-пра-пращура-щура з дурною курячою головою. Оповісти Карапетові войну і помстись!
Саіб спахнув, як присок. В його душі заклекотіла ненависть і жага помсти.
– Помщуся ж і я й добуду слави! – аж крикнув Саіб. – Моє славне ймення пронесеться од краю землі до краю. Моє славне ймення на віки вічні запишуть на ослячих шкурах… «Але, – подумав він, – треба передніше спитати Паміри й порадитись, що то вона скаже…»
Він пішов до Паміри й розказав їй за свою думку.
– Брязнуть ваші шаблі, поллється людська кров ріками. Загримлять гармати, стогоном застогне земля. Ви зарегочетесь побідним реготом, а ваш регіт виллється людськими сльозами. За вашими слідами поженеться пожежа, голод та смерть. Доки ви бряжчатимете шаблями? Доки той брязкіт лунатиме в світі смертю, кров'ю та сльозами?.. Ви вороги людського спокою, щастя, людського розуму! Ви темна шкодлива сила: любите чужу смерть, неначе дороге якесь насіння… Чи завоюєш же ти Карапетове царство?.. А як не завоюєш?.. Що тоді буде? Як ти загинеш, то й я вмру за тобою!
– Але ж Карапет мене зобидив. Я цього йому не подарую. В моїй душі неначе зйграла буря, заблищала блискавка; хочеться-таки погуляти. Раз погуляю, поб'юся з ворогами та й закаюсь! – сказав Саіб.
– Заіржуть твої коні, завиють голодні вовки в лісі, сподіваючись поживку…
І в Паміри на очах виступили сльози. Вона втерла їх вишиваним рукавом.
Загриміли труби, загули бубни: то молодий раджа скликав військо і оповістив Карапетові війну. Військо крикнуло, аж в лісі залящало, аж луна пішла горами. Заревли гармати, земля задвигтіла.
Саіб літав на арабському коні поперед війська. На бенкет кровавий він убрався, як на велике свято. Сяло золоте убрання, обсипане діяментами. На шапці блищали білі страусові пера, обсипані росою з алмазів та ізумрудів. В Саіба дрижала кожда жилка, кров грала в жилах, кипіла, неначе в ключі вбивалась. Дика жадоба руйнування, жадоба слави та багатства, чваньковитість, гордість заклекотіли в його душі, наче окріп. Він чув, як кров горіла в його жилах якимсь надзвичайним огнем, як серце бажало блискавок та грому, од котрого гинуть тисячі душ, ллється річкою людська кров. стогнуть од одчаю тисячі матерів та жінок…
Три тижні йшло військо через столицю, три місяці слідком за військом їхали карети та вози воєвод-пашів з усяким добром, з наїдками, з винами, з дорогими наметами, пуховими бебехами… Паші виїжджали на війну, ніби на веселі влови.
Військо стало на границі Карапетового царства. Саіб звелів поставити свій шовковий червоний намет на пригорку. На наметі поставили срібного орла з золотими крилами. Золоті шнури спадали по наметі до самої землі. Червона корогва високо метлялась над орлом. Білі та зелені пашівські намети, прикрашені золотими шнурами, розкинулись кругом Саібового намету. Поле наче зацвіло кольоровими наметами, ніби лука квітками.
Старий Карапет вивів проти Саіба своє міцносиле, бадьористе, хоч невелике військо. Сам Карапет виїхав простенько убраний, в чорному убранні. Військо його рушило лавами і вдарило на Саібове військо. Повалились люде, неначе тріски полетіли під сокирою зручного, жвавого дроворуба. Річками потекла кров з спадистого пригорка на лучану зелену місцину. Бились вони день од ранку до самого вечора. На заході сонця Саібове військо ослабло, знесилилось, подалось. Карапетове військо обступило намети пашів і намет молодого раджі… Паші і Саіб попались в полон…
Сонце зайшло червоне-червоне, неначе вмочене в кров. Здавалось, ніби люде забризкали своєю кров'ю його золоте кружало. Впала на землю темна ніч. Ще чорніша ніч впала на Саібову душу. Саіб сидів в свому наметі сумний та понурий і схилив голову на руки.
«Чи це сон був, чи правда? – неначе у сні майнув перед ним цей страшний кровавий день. – Де взялася та кровава буря, що збурила в мені кров? Де взявся той огонь, що запалив моє серце жадобою слави, честі, помсти! Схопився той огонь в моєму серцю, а паші роздмухали його в полум'я… Не пройде моя голосна слава од краю землі до краю; блискавкою піде од краю світу до краю моя недобра слава, зганять моє ймення усі люде і малі діти… А тепер гордість вгамувалась, серце прохололо, а душа ніби громом прибита. Я ніби орел, приборканий в клітці, в неволі… Ох, яка ж гірка неволя! Чи є що в світі гірше од неволі? Усі скарби з своїх скарбниць оддав би за волю, тільки б хіба не оддав однієї Паміри…»
Саіб вхопився обома руками за голову. Голова горіла неначе розпечена в огні. Коли це тихенько чиясь маленька смуглява рука одкинула шовкове полотнище в дверях намету. Увійшла висока постать в одежі арабського воїна. Лице було заслонене темним тонким серпанком. Через дві проріхи блищали білки великих очей.
– Добривечір тобі, Саібе! – зашепотів тихий голос. Голос був м'який, дівочий. – Я Милексита, царя Карапета дочка. Не лякайся й [не] жахайся! Я вступила до тебе не по своїй волі. Я питалась дозволу в мого батька і прийшла тебе визволить з полону та захистить од безчестя та неслави. Ти вольний! Іди з свого намету і вертайся додому. Пам'ятаєш, як ти заїжджав до мого батька? Я бачила тебе через віконце і покохала тебе на віки вічні. Я вмираю за тобою і вмру, як ти од мене одкаснешся…
– Я не піду по добрій волі з полону, – тихо обізвався Саіб. – Це було б не по-лицарському.
– Одже ж вийди та подивись! Військо стереже тільки намети твоїх пашів. До твого намету ніхто не насмілиться й приступити. Ти вольний! Батько мій не скривдить тебе, не накладе на тебе свої руки. Прощай, прощай! Тікай та пам'ятай про мене! Ти будеш моїм, я буду твоєю…
І Милексита вийшла. Вона ублагала батька випустить Саіба, але за те попросила в батька постановить йому таку умову миру: Карапет мириться з Саібом, не одбере його царства ні клаптика поля і робить честь йому, велику честь: бере його собі за зятя і оддає за нього свою дочку. Карапет знав про доччину любов до Саіба й пристав на прохання своєї єдиної коханої дочки.