Незабаром Карапет вступив в Саібів намет і оповістив йому свою волю. Саіб думав, довгенько думав, нічого не придумав та й пристав на вмову помиритись з Карапетом. Карапет ласкаво попрощався з Саібом і випустив його на волю. Він обіцяв незабаром прислати до його своїх посланців і з ними свою дочку.
«Невже для мене воля й честь краще од кохання? Що це я вчинив? Я продав своє серце! продав свою любов! Я впав низько, впав на самісіньке дно якоїсь темної ями… Чи видерусь я з неї на ясний світ?» – думав Саіб, вертаючись у своє царство без війська, без пашів-порадників, продавши своє легковажне серце.
Не басував кінь під Саібом, неначе почував горе свого пана, а йшов тихою ступою, спустивши вуха. Море і землю крила вечірня імла. На заході хмарки горіли на вечірньому небі, горіли і згасли. Зійшла пишна, як любов, вечірня зоря. Саіб зиркнув на зірку. Зірка ніби сказала йому докір…
Усіх пашів велів Карапет закинуть в залізні клітки і з тріумфом везти через своє царство і через свою столицю. Поперед усіх повезли в клітці Гаруна-пашу, мов ведмедя. Він сидів на помості, понурився, підобгавши ноги, і навіть на людей не дивився од великого сорому. Після того Карапет повипускав пашів з кліток і звелів вивести їх на базар. З перекупок та перепродух поздіймали старі патинки, порозтягали пашів серед базару і дали їм по сто поляпасів патинкових. Старі сидухи й перекупки гнали їх кочергами через торжок і вигнали за браму з города. Паші мусили пішки плентатись до границі, заплативши Карапетові великий викуп.
Саіб вернувся в свою столицю з тяжкими думами. Він зараз пішов до печери, де в домку жила Паміра. Паміра придивилась до його, зирнула на його зблідле лице і все вгадала. З її очей закапали сльози.
– Твоє військо побите? – спитала вона в Саіба.
– Побите! і я пристав на безчесний мир з Карапетом. Чом я тебе не послухав, тебе, простої людини, але правдивої? Тільки од тебе, Паміро, я чув правду. Кругом мене одна неправда та облесливість. Лучче б я був простим чоловіком і звікував свій вік у цій печері в садку, тільки вдвох з тобою!..
Саіб довго говорив з Памірою, але не сказав, що обіцяв Карапетові женитись на його дочці.
Тим часом після війни народ в царстві зубожів: од його позабирали до війни коні, худобу, пашню. Пішов по царстві помірок й пошесті. Обідрані, голодні люде гинули од чуми та од голоду. Народ не витерпів, кинувся в столицю. Великий натовп народу підступив під ворота Саібового житла. Люде просили хліба, домагались свого права нарівні з пашами…
Саіб та стара раджиха зібрали в свою світлицю усіх пашів на пораду. Двічі на день збиралася рада.
Ввечері Саіб потай од пашів та од матері ходив на нараду до Паміри. Паміра, як селянка, намовляла Саіба, щоб він послухався народу і попроганяв од себе зависних, нечесних та здирливих пашів.
Паші репетували, щоб Саіб вдарив на народ військом і розпудив його. Саіб не знав, що почати і що діять…
Одного дня він вийшов на високу башту і глянув на майдан. Скільки можна було скинути оком, стовпище людей чорніло, неначе пооране поле. Було чути гук, крик, плач смерті та одчаю. В Саіба прокинулось в грудях серце. Він вернувся на раду пашів і сказав, що хоче дати права народові, дати хліб, просвіту…
Паші, як люде нестатковиті, звиклі до гойного життя та ще й нездатливі і зажерливі, загомоніли, закричали. Їх великі чорні очі страшно й люто заблищали. Стара раджиха пристала до їх і держала за ними руку. Гарун взяв під руку Саіба й повів його в раджині скарбниці. З ними пішла й мати.
Довгі, здорові скарбниці були повні золота, срібла та дорогих діяментів. На помості валялись здоровецькі купи срібних грошей, здорові шматки литого срібла та щирого золота. На столах стояли повні мішки червінців. В шафах за шибками блищали рядками золоті, дорогі вінці, обсипані алмазами, рубінами, ізумрудами. На полицях сяли рядки золотих тарілок, полумисків, здорових кубків. Шаблі з ізумрудними рубінами та золотими держалнами висіли на стінах. Всі скарбницькі горниці блищали, лисніли, світились без сонця, неначе скрізь були розсипані по скарбах проміння сонця.
– Дивись, сину! Це скарби наших дідів, прадідів. Як поступишся хоч трошки тому чорному народові, то ці всі скарби розтануть, як сніг на сонці, а хоч і не розтануть, то більше їх ми вже не зберемо!..
– Та й наші скарбики розтануть, – обізвався Гарун-даша, – тоді ми будемо їсти з поливаних полумисків та пити з олив'яних кубків, а за золото будемо тільки вгадувати, як за дивний сон.
Саіба засліпило золото та алмази. Знов в йому заграла кров, заграла пиха. Знов він вернувся до своїх покоїв у великій тривозі.
– Синє небо з ясними зорями! святе сонце! поможіть мені! Що мені вчинити? – крикнув несамовито Саіб.
Він почутив, що в його душі змагаються якісь дві сили і одна другої не переможе. Він знов вийшов на башту і глянув на майдан. Люде приставляли до стін риштовання, приставляли драбини. Вже й полізли по драбинах.
Він вернувся до палати, де все сиділи паші і гомоніли.
– Куди мені пристати? – крикнув Саіб. – Що маю робити? Душа моя розривається надвоє! Серце ниє й болить. Місяцю ясний! До тебе здіймаю свої слабкі руки! Зоре моя ясна! дай мені пораду!
Саіб згадав щире серце Паміри і знов вийшов на башту. Вже вечоріло. Глянув він на майдан.
На майдані з'явився якийсь блискучий поїзд. Йшли рядками верблюди, в блискучій збруї, вкриті червоними покрівцями з золотими торочками. На верблюдах сиділи лицарі, убрані в золоті шлики й панцирі. За верблюдами заблищала на сонці золота колісниця. Колісницю везли дванадцятеро білих коней в срібній та золотій збруї. За колісницею тягся довгий рядок верхівців на конях.
Заграли на трубах.
– Одчиняйте браму! Іде царівна Милексита! – почувся голос під брамою.
Народ задивився на той пишний блискучий поїзд і вгамувався. Стара раджиха послала пашів зустрічати Саібову наречену. В велику світлицю без стелі увійшов Саіб в дорогому рицарському убранні і сів на троні з щирого золота. Коло нього на троні з слонової кості сіла мати.
Паші і пашихи обстали палату рядками. Запалало світло. Палата ніби зайнялася. В одчинені двері вступили Карапетові еміри, смуглі, аж чорні, з чорними довгими бородами. За ними в двері вступила Милексита, висока, рівна, як тополя, але смуглява, як циганка. Вона була смуглява, але в неї була краса якась окремішня, нагадуюча красуню в книзі Соломона «Пісня піснів». На білках здорових очей наче крутилися чорні зіньки. Очі аж блискали наче іскрами. Вона вся сяла в золоті. Довгий шлейф важкої сукні несли чорні арабчики. На голові у неї сяла діядема з усяких брилянтів.
Саіб та мати встали і пішли їй назустріч. Саіб глянув на її негарну вроду і трохи не впав на східцях трону.
Тим часом Селима про все довідалась і розказала Памірі. Паміра вбігла прожогом в світлицю без стелі в рутяному вінку і кинулась до Саіба.
– Дай права тим, [що] мруть од чуми й голоду! Стань за народ!
– Не можу! – крикнув Саіб. ламаючи руки.
– Ти маєш другу милу! Мене покидаєш! Прощай же навіки! – сказала Паміра.
Вона заспівала сумну-сумну пісню на прощання. Паміра почала потихеньку та помаленьку підніматись в небо. Дивний світ од її вінка лився зверху. Вона піднімалась вгору і все співала. Пісня ставала все тихіша. Паміра все йшла на захід сонця і заблищала на небі вечірньою зорею.
– Ти мене покинула і вже ніколи-ніколи не вернешся до мене, моя вечірня зоре! – крикнув несамовито Саіб, з одчаю вхопився рукою за серце й несподівано впав мертвим на східцях трону.
Милексита, вражена пишною красою Паміри, одразу вгадала, що в її волі було Саібове серце, що Саібове життя й любов полинули на небо слідком за Памірою.
Тільки що Саіб впав мертвим, Милексита заголосила, застогнала, впала додолу, припала лицем до холодних грудей Саіба, і сама вмерла.
В той час в синьому небі десь взялася чорна хмара, освічена пекельним мідно-червоним кольором. Блиснула така страшна блискавка, що всі паші, всі Милекситині поїжджани позаплющували очі. Вдарив страшний грім раз, другий. Широка огняна смуга впала з неба, зверетенилась, як змія, і потрапила просто в велику башту палацу.
Вдарив такий грім, що башта розсипалась на шматочки. Палац зайнявся одразу.