Старі гультяї – Iван Нечуй-Левицький

Сиклетин батько був дуже сім'янистий чоловік, та ще й до того небагатий. Старші його діти вже підростали, але в його було чимало й своїх дрібних дітей. З'їжа була велика: хліба було обмаль. Сиклетин батько насилу настачав хліба на свою велику сім'ю; він хотів найняти в кого-небудь Сиклету за наймичку. Сиклета розвідала про діда Грицая й почала вчащати в його город, нібито на річку. В неї вже давно була думка підлеститься до діда й найнятись в його за наймичку.

– Але мені перше треба спитать в батька та матері, – сказала Сиклета до Грицая.

– Авжеж спитай! Порадься з матір'ю та й приходь з нею. Може, й зійдемось за ціну.

– Тільки, діду, я загодя скажу, що в мене є невеличкий хлопчик. Я не знаю… як воно буде… Я хлопця не покину в батька.

– Та твоє хлоп'я небагато заважить, небагато переїсть в мене хліба, – сказав дід. – Приходь з матір'ю хоч і зараз. Я одправлю бабу Хіврю.

Сиклета попрощалась і пішла тихою ходою, похиливши голову й думу думаючи. Дід Грицай вернувся в пасіку.

– Гм… гм… – заскрипів дід Оникій, – оце чорт його й видав. Залицяється до червономордих молодиць без сорому серед дня…

– А хоч би й залицявся? Хіба старому не можна залицяться?

– Не можна!.. Ще старе луб'я й на вулицю піде вкупі з парубками. Гм, хм! – аж чмихав дід Оникій на всю пасіку.

– Чмихай, хмихай! а старе луб'я візьме та й ожениться, ще й Оникія попросить в бояри.

– Заманулось у петрівку мерзлого. Хм, хм! І вдасться ж тобі така людина! Візьме та й здуріє на старості літ. Дуже вже ти став баский, як Оришка померла.

– Скрипи, скрипи! Я був баский і замолоду, баский я й на старості літ, не такий, як ти. Як розбасуюся отут в пасіці, то й тебе вбрикну і уликипоперекидаю, – сміявся Грицай.

– Басуй, басуй, доки тебе не приборкає, – сказав Оникій, сплюнув та й замовк, насупивши брови.

– То так тобі здається, що я басую, бо ти сам вже геть-то не баский, мов стара курка. Ти вже й справді став старий та ще й недобачаєш; тобі на очі вже полуда впала, – обізвався дід Грицай.

– Бачу я добре і через полуду! Не зовсім ще я осліп, – сказав Оникій і замовк.

Надвечір Сиклета прийшла з матір'ю доГрицая. Грицай найняв Сиклету за наймичку і згодився, щоб Сиклета взяла з собою й маленького сина Петруся. Сиклета була рада, аж сміялась.

«Отепер я в діда в хаті й наймичка, й господиня. Над моєю шиєю не виснутиме хазяйка, не гарюкатиме та не гризтиме мене щогодини», – подумала Сиклета.

Другого дня Сиклета, зваривши обід, заходилась порядкувать в хаті: вимазала й вибілила хату, пошпарувала піч та припічок, помила образи, повишкрібала лави та стіл, за образи позатикала свіжі ласкавці та васильки. Робоча, жвава, метка, проворна зроду, вона поприбирала, повимивала, повичищала все чисто в хаті в одну мить. Блиснуло вечірнє сонце в віконця, хата аж засміялась.

«Ну та й проворна ж та хазяйновита оця молодиця!» – думав дід Грицай, поглядаючи скоса на Сиклету, як вона проворно та швидко вешталась по хаті коло роботи.

– Дядьку! це ви дохазяйнувались до того, що в вас в оселі нема ні собаки, ні кішки. Аж чудно якось, що надворі собака не гавкає, а в хаті кішка не нявкає. На мишей і страху нема! бігають по хаті серед дня. Достану я цуценя та кошеня. Буде Петрусеві забавка. Петрусь буде гратись з кошеням, – сказала Сиклета.

– Коли хоч, то й достань. Нехай тобі собака гавкає, а кішка нявкає, бо мені про це все байдуже.

– Дядьку! в вас у дворі свиней нема й заводу. Чом ви пак не купите зо два підсвинки? Хвалить бога, у вас є й висівки, й полова, й межисідка, а в комірці стоять і одвійки, і од'ємний: є з чого надерти дерті, буде чим годувати поросята. А к різдву можна буде виростить і вигодувати кабанця, – сказала Сиклета.

– Про мене, піди по кутку та розпитай, може, й знайдеш двоє поросят або кабанця на годівлю, – сказав дід.

Незабаром Сиклета достала й кошеня, й цуценя, купила два підсвинки. Петрусь грався з котеням та цуценям. Знайшлася йому забавка.

Розумна й добра, але хитра й облеслива, Сиклета швидко постерегла дідові норови і підійшла під його смак. Вона годила йому, розпитувала, яку він любить страву, який він любить хліб – чи кислуватий, чи солодкий. І таки догодила йому: варила кашу круту, обмішувала пересмаженими вишкварками, щоб хрущали в роті, варила кислуватий борщ, пекла кислуватий хліб, котрий сама насилу бгала в рот, бо не любила кислого хліба,

«Ну та й добра ж наймичка оця Сиклета! зараз постереже, в чому мені недогода або догода!» – думав дід.

В дідовій хаті стало веселіше, неначе червоновида Сиклета закрасила собою хату й звеселила стіни й кутки.

Петрусь бігав по хаті, грався з котеням, щебетав, пустував. Дід дуже полюбив маленького Петруся, любив брати його на руки, садив його собі на коліна і пестив його, і грався з ним, як з котеням.

– А в діда борода з конопель, – белькотав Петрусь і брав рученятами діда за бороду й плутав її на всі лади.

– А вуса в діда з чого? – питав дід в Петруся.

– А вуса з клоччя, а брови з щетини, – лепетав малий веселий хлопець.

Дід реготався й цілував малу дитину в замурзане лице.

– Веселий твій Петрусь вдався, певно тим, що київський, – жартував дід з Сиклетою.

– А ти, сину, любиш діда? – спитала Сиклета збоку. – Чи дід гарний?

– Авжеж гарний, бо кудлатий, як наше кошеня, – промовив Петрусь.

– А вуса в діда гарні? – спитав Грицай в хлопця.

– Ні, не гарні, такі товсті, як хвости в цуценят.

Дід зареготався на всю хату.

– Ну та й втішний же твій Петрусь! Він в тебе вдався, – сказав Грицай.

В веселій хаті, з веселими людьми весело й жити. Дід Грицайповеселішав і вже не так часто тягався по корчмах та по гостях. Він таки виканючив у Мотуза ще півсотні карбованців. Мотуз крутився, вертівся, одпрошувався, але таки мусив позичить грошей в одного багатиря й оддав Грицаєві. Дід потрошку вряди-годи переносив їх до корчми.

В кінці літа, одного дня, вранці, Сиклета поралась коло печі. Дід Грицай довго дивився, як вона то нахилялась, то підводилась, кидаючи крутини соломи в піч. Сиклета гнулась, випрямлювалась, знов нагиналась, неначе тонка верба коливалась на вітрі. Дід задивився на неї, а далі промовив несподівано, неначе його слово зірвалось, як з кілочка.

– Сиклето! чи ти підеш за мене заміж, як я буду тебе сватать?

Сиклету неначе хто впік огнем. Вона випросталась на ввесь свій зріст і вирячила на діда свої здивовані чорні очі. Її очі з того дива аж побільшали. Дід стояв, кліпав сірими очима і ждав одповіді, осміхаючись. Сиклета дивилась на дідові м'які рожеві щоки, котрі од сміху ніби посунулись під самісінькі очі, дивилась на його ясні сірі очі, на веселі уста під вусами. А перед її очима несподівано майнув Київ, блиснули чиїсь пишні карі очі, зачорніли брови, засміялись червоні молоді уста з-під чорних довгих вусів. В серці спалахнула давня любов, неначе на Сиклету повіяло гарячим духом літнього дня, пропаханим васильками та м'ятою, неначе в хмарний день несподівано блиснуло з-за хмари сонце, облило землю світом і теплом. Всі ці думки блиснули в неї в голові в одну мить, як блискавка: блиснули й згасли.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: