– Ой боже наш милостивий та милосердний, – сказав Мотуз і почухав потилицю, – де ж я вам візьму стільки грошей? В мене ж насилу збереться якийсь там десяток карбованців.
– Вже ж зарятуй мене з бабою на цей випадок на який там час. Ти чоловік заможний та грошовитий, нігде правди діти. Кажу тобі, – витратився і витрусився до останньої гривні, ні шага за душею нема, хоч в домовину лягай, – дріботів дід Грицай, а сам все поглядав на ворота, чи хлопець не несе вже горілки.
– Оце, боже мій! Я б душею радий, але де ж мені достати стільки грошей? – говорив Мотуз трохи не крізь сльози.
Мотузиха скривилась і трохи не плакала.
– Позич в кого-небудь. Тебе ж люде знають і поважають. Ти ж чоловік в селі не заздрінний і не обездовірений. Тобі повірять і жиди в шинку, дадуть горілки набор, тобі позичать грошей і жиди, і люде, – говорив дід Грицай, а сам думав: «Ну та й задлявся десь лукавий хлопчище! Не несе та й не несе горілки».
– Ото. І де він подівав ті гроші? – заскрипів дід Оникій. -Якби мені така сила грошей, я б озолотив би й себе, і свою бабу, і свою приймачку. Чи то ж не диво! Було три сотні карбованців, а тепер вже й нема. Ти, Дороше, мабуть, їси червінці без солі.
– Були та загули! – обізвався дід Грицай. – Отак: сюди тиць, туди тиць, та й розтикав три сотні. Гроші круглі, то й розкочуються, як коліщата. Вже, Дмитре, змилосердься та й достань хоч з півсотні карбованців.
Мотуз похилив голову й думав, де б то достать дідові грошей, в кого б то позичити: чи в жидів, чи в мужиків-багатирів. Він знав, що Грицай прилипне до його, як шевська смола, і сплоха не одчепиться.
– Ой-ой! Які то люде на світі бувають: до церкви ніколи незагляне, хіба на Великдень, як паски святять, а до шинку вчащає сливе щодня. Ой господи наш милосердний! Які то люде бувають на світі! – говорив дід Оникій, неначе б то про себе, не дивлячись на діда Грицая.
– Вже й почав скрипіть! Скрипи, скрипи, як той віз з немазаними колесами. На душі буде легше, – промовив дід Грицай. – І хочеться чоловікові отаке варнягати.
– Еге! добре варнягать. Здається, час би вже й про смерть подумати, – обізвався дід Оникій.
– За всі голови! І пити – вмерти і не пити – вмерти. Лучче пити і вмерти, – промовила веселенька баба Оришка.
– Навчи себе та свого бабу, а не мене, старого. Мене вже вчено й перевчено, – сказав дід Грицай.
– Вчений ти, та недрюкований. Вчили тебе, та мало дрючком били, – сказав сердито дід Оникій.
– Ну, вже й розпустив свого язика, як халяву, – сказав дід Грицай, а сам все поглядав на ворота та думав: «Ну та й каторжний отой хлопець! Не несе та й не несе горілки».
Незабаром на перелазі майнув брилик. Хлопець ніс пляшку горілки.
– Ну та й забарився ж ти, синашу! Тебе б тільки по смерть добре посилать. Вкинь, Дмитре, стрючок перчиці в пляшку. Перчиця звеселить і пляшку й очі, – сказав дід Грицай.
Мотуз підвівся, щоб достати стрючок перчиці, котра висіла під стріхою, на сонці. Він ненароком кинув очима на тік. Кури вкрили пшеницю, мов чорти грішну душу. Горобці налетіли з садка й напались на пшеницю, як вовки на свиню. Мотуз крикнув, свиснув і послав хлопця до клуні стерегти пшеницю.
– Остогидло мені це сало на полудень; все сало та сало, – почав вередувать дід Грицай. – Я б оце попоїв всмак пряженої яєчні з вишкварками.
– А я люблю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишкварках з яйцями. Ні се ні те, – почала й собі вередувать Грицаїха.
Бідна Мотузиха не знала, на чому прягти яєчню для старих вередунів, чи на салі, чи на маслі.
– Ось я зараз звелю своїй дівці, щоб напрягла яєчні. В мене, хвалить бога, яєчок є доволі. Зараз яєчня буде готова, – обізвалась Мотузиха й гукнула на дочку.
Старі все пили та закушували. Здорова пляшка вже була спорожнена. Мотуз пішов у комору і десь знайшов пляшку настойки. Сусіди, діди та бабки, неначе носом почули через тини та повітки, що в Мотуза п'ють могорич. Одна баба перелізла через перелаз і прийшла нібито позичать ситів; друга баба вирнула з садка; один дід переліз через тин і з'явився, неначе козак з маку. Мотуз просив їх сідати й частував горілкою. В діда Грицая вже зашуміло в голові; баба Оришка ледве володіла язиком та руками. Прийшла Мотузова дочка. Мати загадала їй прягти яєчню як можна швидше. Дівчина напхала повнісіньку піч соломи, набила в миску яєць, підпалила солому в печі, а сама побігла в комору по сало, не зачинивши дверей в хаті. Солома спахнула в одну мить. Полум’я не потовпилось в комин і шугнуло з комина просто в одчинені двері, в сіни. В сінях у Мотуза не було стелі. Полум'я полетіло вгору під крокви. Надворі давно стояла спека й суша. Сухі й гарячі кулики на покрівлі так і палнули одразу. Огонь обхопив все горище. І в одну хвилину полум'я лизнуло під причілок і обняло всю покрівлю. Чорний дим вирвався з-під стріхи вкупі з полум'ям. Огонь загув, засичав, застогнав, а потім зарів. Хата застогнала, неначе опечена й опарена товаряка.
Мотуз оглянувся й охолов. Мотузиха зблідла на виду, як смерть. Оникій закричав. Вони посхоплювались, побігли до хати й почали виноситься. Задзвонили на ґвалт. Позбігались люде з усього кутка й кинулись гасить пожежу. Перелякана баба Оришка витріщила очі, потім обперлась позад себе руками, силкувалась встати та й знов гепнула на землю.
– Ой Дмитре мій! Ой покої твої! – мимрила баба Оришка. -А воно тільки: фу-фу-фу! Ой Мотузе мій, ой покої ж твої!
– А воно тільки: пф! пф! пф! – мимрив п'яний Грицай, вилупивши очі на бабу, але й не пробував тікати, бо вже не міг підвестись на ноги.
Декотрі баби, що були тверезіші, повставали з рядна й одійшли набік. Половина з їх не мали сили підвестись і сиділи кругом рядна, повитріщавши очі на пожежу.
– А воно тільки: пф! пф! та й зайнялося, – говорила баба Оришка додіда Грицая, ще й руками показувала, піднімаючи обидві руки вгору.
– Пф! пф! пф! – запхикав дід Грицай, тикаючи руками вгору.
Люде розривали гачками крокви та лати, скидали на землю. Річка була за огородом. Молодиці бігали з відрами по воду й заливали скинуті палаючі кулики. Коли це схопився невеличкий вітер. Палаюча покрівля неначе дихнула, і дим здоровим клубком покотився на самісіньке рядно. Іскри посипались на рядно, на полумиски та пляшки, на бабів. Баба Оришка підвелась і знов гепнула на землю. Дід Грицай спробував підвестись і теж гепнув. Баби сиділи, неначе перелякані вівці в палаючій кошарі.
Оникій вглядів, що баби сидять і не тікають, і догадався, що вони п'яні. Він прибіг, схопив рядно, згорнув його хапком з пляшками й полумисками, одніс далеченько й кинув через тин у садок. З одіткнутих пляшок полилася горілка й текла крізь рядно.
– Ой боже мій! яка напасть! Одже попечуться на вогні оці гультяї, – крикнув Оникій і кинувся рятувать гультяїв.
Він ухопив бабу Оришку за руки, хотів її підвести, але баба гепнула об землю, наче лантух з житом. Тоді він ухопив бабу за плечі ззаду й поволік через двір. Баба була здорова, багато більша за Оникія. В Оникія було сили, як у комара. Здавалось, ніби комашка вчепилась в здорового жука й намагалась переволокти його через двір. Невеличкий на зріст та малосилий, Оникій тяг, тяг бабу, засапався та й кинув. Баба гепнула на землю.
Збіглися люде й кинулись рятувати Грицая та бабів. Їх обсипало зверху іскрами, душило димом. Грицая та бабів побрали за руки та за ноги, повиносили за двір та й покидали під тином. Оникій таки спромігся витягти бабу Орншку за ворота. Баба трохи опам'яталась, сіла на землі, поправила очіпок, позатикала коси під хустку й тільки витріщала очі на пожежу.
– А воно тільки: пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! а потім знов: пф! пф! пф! – плела баба, обертаючись до діда Грицая.
– Ні, ні, ні! не так! ні, ні! – говорив п'яненький дід Грицай, тріпаючи руками, – перше: пш-пш! пш-пш! а потім вже: пфу! пф! пфу! пф!
Дід показав руками, тріпаючи ними, неначе лелека крилами, як хоче знятись з болота й летіти вгору.
– Ні, ні, ні, не так. Ти мені не кажи! Я бачила. Спершу пф! пф-ф! ніби запхикало. А потім вже: гу-гу-гу! гу-гу-гу! Ой Мотузе мій! Ой покої твої! – обізвалась баба Оришка.
– Так, так, серце моє! гу-гу-гу! гу-гу-гу! гу-гу-гу!.. Та й гуде, та й гуде. Ой боже наш милосердний! – плела одна п'яна баба й позіхнула на ввесь рот.