Старі гультяї – Iван Нечуй-Левицький

Дід все дивився на її високу та тілисту постать, доки вона не зникла з очей.

«Ну та й брава ж молодиця! Пройшла з коромислом попід хатою, неначе віз з снопами проїхав», – подумав дід і пішов до пасіки, прицмакуючи губами.

Дід Грицай взяв струга та сокиру й заходився майструвать коло старих уликів, приставляв нові дна до старих уликів, поновляв снози, а в його з думки не виходила червоновида Сиклета. Він підвів очі, а вона все ніби стояла за пасікою на стежці з коромислом на плечах і дивилась на його здоровими чорними облесливими очима. Дід кинув очима на верби і знов неначе перед його очима зачервоніла калина через рідке вербове гілля. Йому здавалось, що за тими вербами знов залунає здоровий Сиклетин голос.

Дід знов заходився вистругувать снози. А червоні Сиклетині щоки знов заманячіли перед його очима між білими тонкими снозами. Він глянув на хату: попід білими стінами неначе посовувалась огрядна, плечиста Сиклета й пірнула в зеленій гущавині.

– Пху на тебе, сатано! – аж плюнув дід набік. – Оце вчепились до мене оті червоні щоки та чорні очі, неначе раки вп'ялися в мене клешнями.

Дід знов заходився стругати, і сам незчувся, як замугикав старечим голосом якоїсь пісні. Він швидко опам'ятався.

– І верзеться же отаке старому! Ще й пісні затяг! Добре, що Оникій не чує, а то й цей вчепився б та вп'явся у мене, як рак клешнями. Оце яка напасть, та ще й на старості літ! Одчепися од мене, сатано!

А сатана не одчеплювалась і все тривожила та ворушила дідові думки, дідові очі, неначе перед ним літали й дзижчали кусливі спасівські мухи і сліпцем лізли йому в очі.

Другого дня була неділя. Дід Грицай не пішов до церкви. Як тільки люде вийшли з церкви, баба Хівря подала обід. Дід пообідав, вийшов і сів на призьбі.

Літо розгорювалось. День був сонячний, пишний, гарячий. Сонце заливало золотим маревом леваду, садок, верби та городи. На сукупних городах зацвіли соняшники, неначе на зелену бутвину посипались з неба невеличкі сонечка й засипали городи жовтими кружалками, схожими на сонце. Трав'яні коники аж тріщали в траві. Соловейки аж лящали в вербах. Десь далеко кувала зозуля, і її м'яке, але гучне кування було чути між свистом, криком та щебетанням пташок. Гаряче й вогке повітря вливало в тіло силу, здоров'я, веселило серце. Дід почвалав через леваду і став коло річки. Дивиться він, через городи, помаленьку, тихою ходою посувалась, неначе пливла, якась молодиця, попід руки потонувши в зеленому листі кукурудзи. От вона вийшла на борозну і неначе попливла між пшінкою, між картоплею та маком, вся червона, в червоній хустці з довгими білими торочками, в червоній з чорними дрібчастими квіточками юбці, в червоній довгій спідниці. Спідниця розпустилась до самого долу. Молодиця неначе тягла червоний поділ по буряках та моркві. Сонце обливало її зверху донизу. Червоний убір аж палав на сонці. Здавалось, ніби якась червона квітка вихопилась з зеленої огородини й зацвіла й закрасила усі огороди.

«Що воно за проява манячить отам на городах! – подумав дід Грицай, слідкуючи очима за тією проявою. – Та яка червона! А спідниця аж волочиться позаду, неначе в городянки або в панни».

А та проява все йшла наниз до річки і наближалась до верб. минула коноплі й пішла стежечкою понад берегом, лузаючи насіння. Порівнявшись з дідом, вона повернула до його голову й поздоровкалась.

– Чи це ти, Сиклето? – спитав дід, прикривши очі долонею і придивляючись до Сиклети через річку.

– Я, дядьку! – сказала Сиклета і спинилась. Дід несамохіть задивився на неї, стоячи на самому березі вузенької річки. Сиклета, червона на виду, вся в червоному убранні, в червоному намисті, неначе горіла серед зелених верб та кущів, неначе серед зеленого листя схопилось червоне полум'я.

– Оце яка ти вся червона! Навіщо ж ти так низько спустила поділ, що аж по траві волочиться? – спитав дід.

– Бо мене так в Києві навчено, – обізвалась Сиклета й крутнула головою так, що білі й червоні довгі торочки кругом хустки заколивались і черкнулись об її широкі плечі.

– Нате вам, дядьку, насіння! – гукнула Сиклета з-за верби. -Я бачила, що в вас ще усі зуби цілі.

– То й давай! Ти думаєш, не лузатиму? Ще втну, бо зуби добрі маю, – обізвався дід.

Сиклета засміялась і кинула півжмені насіння в воду. Насіння розсипалось по воді. Прудка річка понесла його й прибила до берега. Качки кинулись ловить насіння. Вода крутила качками на всі боки, неначе гралась ними, мов цяцьками. Дід примітив, як в Сиклети блиснули з-під товстих червоних губів широкі, як лопатні, але рівні й білі зуби.

– Куди ж це ти йдеш? Чи не на музики? – спитав дід Грицай.

– Ні, не на музики, бо й музик нема коло корчми. Йду до дівчат гуляти, бо я ні вдова, ні заміжня, то й гуляю з дівчатами.

Сиклета заспівала, пірнула в зелені кущі верболозу й зникла за коноплями, тільки голос її йшов луною довго-довго, доки не затих.

«Ну та й здорова та поставна молодиця! І мизатенька, і кирпата, але червона, як калина», – думав дід, вертаючись до хати через леваду. А в очах в його все миготіла червона огрядна Сиклетина постать, неначе поперед його палало кучеряве полум'я.

«Ну та й молодиця! Оце яка спокуса! Овва! Ну та й цяця! Хоч залицяйся або женихайся! Пху на тебе, сатано!»

Дід плюнув на один бік, потім на другий і увійшов в темні сіни. Одчинив він сінешні двері, в темряві знов перед його очима неначе спахнуло серед сіней червоне полум'я. Дід увійшов у хату, сів на лаві й задумався так, що аж баба Хівря це примітила. Посидівши, подумавши, дід взяв шапку, надів синій суконний жупан, пішов до шинку й сів на призьбі, щоб розважить себе, заговорить, цебто горілкою запити те червоне полум'я, що миготіло перед його очима.

Якось на тижні, через три дні після того, дід Грицай порався в пасіці. Бджоли були готові роїтись, і Грицай вже запросив до себе за пасічника діда Оникія. Оникій переглядав улики. Грицайвештався по пасіці без діла. Несподівано над річкою за вербами голосно застукав праник. Дід Грицай насторочив вуха.

«Ну та й внадився якийсь праник в мій огород! Чи це той праник, що й передніше ляпав, чи ні? – подумав Грицай. – Сиклетин праник неначе лящав тонше, а цей стукає товще. Ба той самий… ба ні! Цей праник трохи хрипить, неначе з розколиною… Той був голосніший».

Цікавий дід почував, що праник його трохи стривожив. Він помаленьку, тихою ходою вийшов з пасіки, попрямував до річки, закрався й крадькома виглянув з-за верб на берег. В березі Сиклета вмочала полотно, кидаючи довгі шматки до самої середини річки й збираючи його собі під ноги на плисковатий камінь. Знов затріщав праник. Дід виглянув з-за верб і вглядів Сиклету.

– І щоки червоні, і ноги червоні, неначе у молоденької гуски, – промовив дід нишком.

Сиклета збила полотно, поклала шматки на коромисло й наблизилась до діда. Грицай поздоровкався з Сиклетою й витріщив на неї очі. Сиклета на одну мить спинилась коло діда, переклала коромисло з одного плеча на друге. Коромисло з шматками полотна крутнулось на її широких плечах, неначе почеплені на бантині терези з двома шайками. Вона блиснула на діда очима й тихою ходою пішла, неначе попливла, по леваді, поминула хату й сховалась в гущавині. Дід стояв і не зводив з неї очей, доки вона не зникла в вишнях.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: