– Коли хоч, то й достань. Нехай тобі собака гавкає, а кішка нявкає, бо мені про це все байдуже.
– Дядьку! в вас у дворі свиней нема й заводу. Чом ви пак не купите зо два підсвинки? Хвалить бога, у вас є й висівки, й полова, й межисідка, а в комірці стоять і одвійки, і од'ємний: є з чого надерти дерті, буде чим годувати поросята. А к різдву можна буде виростить і вигодувати кабанця, – сказала Сиклета.
– Про мене, піди по кутку та розпитай, може, й знайдеш двоє поросят або кабанця на годівлю, – сказав дід.
Незабаром Сиклета достала й кошеня, й цуценя, купила два підсвинки. Петрусь грався з котеням та цуценям. Знайшлася йому забавка.
Розумна й добра, але хитра й облеслива, Сиклета швидко постерегла дідові норови і підійшла під його смак. Вона годила йому, розпитувала, яку він любить страву, який він любить хліб – чи кислуватий, чи солодкий. І таки догодила йому: варила кашу круту, обмішувала пересмаженими вишкварками, щоб хрущали в роті, варила кислуватий борщ, пекла кислуватий хліб, котрий сама насилу бгала в рот, бо не любила кислого хліба,
«Ну та й добра ж наймичка оця Сиклета! зараз постереже, в чому мені недогода або догода!» – думав дід.
В дідовій хаті стало веселіше, неначе червоновида Сиклета закрасила собою хату й звеселила стіни й кутки.
Петрусь бігав по хаті, грався з котеням, щебетав, пустував. Дід дуже полюбив маленького Петруся, любив брати його на руки, садив його собі на коліна і пестив його, і грався з ним, як з котеням.
– А в діда борода з конопель, – белькотав Петрусь і брав рученятами діда за бороду й плутав її на всі лади.
– А вуса в діда з чого? – питав дід в Петруся.
– А вуса з клоччя, а брови з щетини, – лепетав малий веселий хлопець.
Дід реготався й цілував малу дитину в замурзане лице.
– Веселий твій Петрусь вдався, певно тим, що київський, – жартував дід з Сиклетою.
– А ти, сину, любиш діда? – спитала Сиклета збоку. – Чи дід гарний?
– Авжеж гарний, бо кудлатий, як наше кошеня, – промовив Петрусь.
– А вуса в діда гарні? – спитав Грицай в хлопця.
– Ні, не гарні, такі товсті, як хвости в цуценят.
Дід зареготався на всю хату.
– Ну та й втішний же твій Петрусь! Він в тебе вдався, – сказав Грицай.
В веселій хаті, з веселими людьми весело й жити. Дід Грицайповеселішав і вже не так часто тягався по корчмах та по гостях. Він таки виканючив у Мотуза ще півсотні карбованців. Мотуз крутився, вертівся, одпрошувався, але таки мусив позичить грошей в одного багатиря й оддав Грицаєві. Дід потрошку вряди-годи переносив їх до корчми.
В кінці літа, одного дня, вранці, Сиклета поралась коло печі. Дід Грицай довго дивився, як вона то нахилялась, то підводилась, кидаючи крутини соломи в піч. Сиклета гнулась, випрямлювалась, знов нагиналась, неначе тонка верба коливалась на вітрі. Дід задивився на неї, а далі промовив несподівано, неначе його слово зірвалось, як з кілочка.
– Сиклето! чи ти підеш за мене заміж, як я буду тебе сватать?
Сиклету неначе хто впік огнем. Вона випросталась на ввесь свій зріст і вирячила на діда свої здивовані чорні очі. Її очі з того дива аж побільшали. Дід стояв, кліпав сірими очима і ждав одповіді, осміхаючись. Сиклета дивилась на дідові м'які рожеві щоки, котрі од сміху ніби посунулись під самісінькі очі, дивилась на його ясні сірі очі, на веселі уста під вусами. А перед її очима несподівано майнув Київ, блиснули чиїсь пишні карі очі, зачорніли брови, засміялись червоні молоді уста з-під чорних довгих вусів. В серці спалахнула давня любов, неначе на Сиклету повіяло гарячим духом літнього дня, пропаханим васильками та м'ятою, неначе в хмарний день несподівано блиснуло з-за хмари сонце, облило землю світом і теплом. Всі ці думки блиснули в неї в голові в одну мить, як блискавка: блиснули й згасли.
Сиклета стояла й мовчала. Дід спитав вдруге.
– Чи пішла б ти за мене заміж, якби я тебе сватав?
Сиклету неначе хто різнув по серці ножем. Солодкі, пишні, як літній день, згадки про давню любов несподівано змінились на гіркий полинь: тіло неначе пройняв мороз, пройняв наскрізь до самого серця; але вона ненароком кинула очима на свого Петруся. Подивилась і зітхнула.
«Петрусь матиме хату й грунт… – подумала Сиклета, – треба йти заміж за діда. Дід старий, підтоптаний, але веселий, моторний, непротивний».
– Я, дядьку, не удова; я батька маю. Спитаю передніше поради в батька та в матері, – сказала Снклета й спустила очі додолу.
– То й спитай. Ти, Сиклето, так мені догодила в усьому, як ніхто мені не догодив ще ніколи. Ти вмієш спекти й зварити по моєму смаку; ти така хазяйновита, що кращої для себе хазяйки я й не знайду.
– Бо мене вчили в Києві й пекти, й варить, – тихо обізвалась Сиклета. – А чи одпишете на мене й на мого Петруся свою хату й грунт? – спитала Сиклета проворненько й облесливим, солодким голосом, не дивлячись дідові в вічі.
– Атож! Я ще за своєї жизності одпишу в духовниці на тебе й на Петруся хату, й грунт, і пасіку. Як помру, матимеш з сином притулок. А мені треба хазяйки. З наймичок мало користі. Біжи спитай батька та матері хоч і сьогодні, – сказав дід і вийшов з хати.
Сиклета кидала крутини з соломи в піч, а в неї по щоках покотились сльози.
«Ой карі очі, чорні брови! жаль мені за вами. І була вже забула за вас, та знов згадала. І не забуду вас, доки й мого віку, бо раз на віку була я щаслива. Минуло моє щастя, таке пишне та недовге. Доведеться йти за діда заміж. Хоч принаймні матиму з сином пристановище».
Дід Грицай пішов у садок. В його заворушилось в серці почування веселе, навіть молоде. Старому заманулось балакати, жартувать, випить всмак в компанії й побалакать з людьми в веселому товаристві. Грицай углядів діда Оникія за вишнями. Йому заманулось трохи подражнитись з поважним дідом.
– Оникію! – гукнув Грицай.
– Та чого там!- обізвався понурий Оникій.
– А ходи лишень сюди! Щось маю казать.
– Та чого там! Чи вже приступає до тебе, чи що?
– Та вже й приступило, – сказав дідГрицай. – Оникію! Чи ти знаєш, що я оце женюся!
– Цур дурня! Ще що вигадай! Перехрести лишень свого лоба! – обізвався дід Оникій, виступаючи з-за вишень на галявину.
– І їй-богу, і присягай-богу, що женюся. Вже й молоду напитав.
– Та це ти дражнишся зо мною! Я тобі не собака, щоб ти зо мною дражнився. А коли тобі припала охоте дражниться, то ондечки лежить на призьбі Сірко: біжи та й смикай його за хвіст, а він буде тобі гарчать.
– Та яке там в іродового сина дражніння! Я тебе просю за старосту. Будь ласкав! підіть з Мотузом за старостів до моєї молодої.
– Де ж ти собі напитав бабу? Чи таки в Трушках, чи в Шамраївці, чи, може, аж у білій Церкві? – спитав Оникій.
– Яку там бабу! На вражого сина здалась мені баба! Нехай вже тобі буде баба. Я сватаю молоденьку молодицю, червону, як калина в лузі.
– Пху на тебе, сатано! Тобі час би вже про домовину та ладан дбати, а він тобі он що!
– Яку там домовину! Ще й потанцюєш з своєю бабою в мене на весіллі. А вже весілля встругну на все село! Ший, Оникію, сап'янці і собі, й своїй бабі. Хоч-не-хоч, а мусиш прислужиться мені: підеш за старосту.
– Верзи, верзи на свою обихідку! Може, на душі полегшає, – сказав Оникій і сховався за вишнями.
Ввечері того-таки дня, впоравшись у хаті, Сиклета побігла до батька й розказала батькові й матері, що Грицай її сватав. Батько й мати зраділи.
– Я допоминалась, щоб Грицай одписав на мене хату й грунт. Як не запише на мене хати й левади ще за живоття, то я за його зроду-звіку не піду. Він обіцяв одписать на мене хату й грунт, ще й пасіку, – сказала Сиклета.
– Ще й пасіку? – аж крикнула мати.
– І пасіку обіцяв одпнсать, – сказала Сиклета.
– І то добре! – сказав батько. – Він не лихий чоловік, ще й при здоров'ї, хоч і любить бенкетувать.
– Ти, дочко, причепись до його, щоб він тобі одписав і поле, – сказала мати, – в його поля доволі, а поле здасться Петрусеві. Бо де ж Петрусь знайде собі поле.
– А справді добре було б, якби він одписав мені й Петрусеві поле, – сказала Сиклета.
– Гляди лиш, щоб не переборщила. За поле вже заплатив Мотуз, хоч і не всі гроші. А як ти будеш намагаться за поле, то Грицай надумається та ще й одкинеться од тебе. Вже потім, як вийдеш за його заміж, підійди до його підступом, хитро та мудро, то, може, він і на Мотуза не подивиться, і поле тобі одпише. Тим часом матимеш хату й грунт. Матимеш притулок, і син твій не буде безпритульний. Матиме за що зачепиться.