Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

– Поїду в Київ! Зараз поїду! Владика дає академістам парафії на вибір, – яку хоч вибирай! Оце тобі, Онисько, гарбузи! Дам і тобі гарбуза, що будеш пам'ятати до смерті.

Не довго думавши, таки другого дня Балабуха поїхав в Київ, пішов до митрополита й подав прошення на Вільшаницю. Тільки що Балабуха вийшов од митрополита, проти його йшов Харитін Моссаковський з вільшаницьким титарем та з двома старими парафіянами. Моссаковський скинув шапку, поздоровкався з Балабухою й низенько йому поклонивсь, Балабуха навіть не глянув на його.

– Чи парафії шукаєте, Марку Павловичу? Боже поможи на все добре! – сказав Моссаковський до Балабухи.

– Нехай уже вам бог помагає, а мені вже поміг: я зайняв вашу Вільшаницю, – сказав гордо Балабуха й пішов собі тихою ходою в консисторію кінчати діло.

В Моссаковського та в вільшаницьких дідів неначе вдарив грім. Вони стояли й дивились слідком за Балабухою.

– Чи цей панич правду каже, чи жартує? – промовив титар.

– Мабуть, бреше на свою обихідку, – промовив один дід. – А хто ж його обирав в Вільшаниці за священика?

– Чи подався, чи не подався він на Вільшаницю, а ми таки ходім до владики. Що то нам владика скаже! – промовив Моссаковський.

Вони пішли в покої до владики. Моссаковський подав од себе прошення, а титар друге од громади. Владика прочитав, подумав та й каже:

– Опізнились ви. Я вже оддав вільшаницьку парафію другому. Ти вчився в школах? – спитав владика в Моссаковського.

– Ні, ваше високопреосвященство: я вчився вдома в батька та в карапишанського дяка: вивчив часловець, псалтир, вмію читати апостола й євангелію, знаю добре церковний устав, вмію співати на гласи: й на "Господи возвах" і на "Бог господь".

– Коли тебе обрала громада, то я дам тобі меншу парафію, а великі парафії я даю академістам, – сказав митрополит. – Боже вас благослови! Йдіть собі!

– Коли ж ми, святий владико, волимо, щоб у нас за священика був таки син нашого покійного панотця, царство йому небесне. Ми Харитона знаємо з малих літ; він зріс на наших очах. Громадяни звикли до його. Ми знаємо, що він нас не скривдить. Помилуйте й пожалуйте, святий владико! Нехай таки наш Харитін буде в нас за священика, – просив титар.

– Не можна, старий, не можна. Діло зроблено, а зробленого трудно переіначити, – сказав владика.

Громадяни вийшли од владики ні в сих ні в тих, а Моссаковський стояв у прихожій ні живий ні мертвий. Його делікатне лице стало біле, як крейда. Титар взяв його за руку й вивів надвір.

– А що будемо робити? – спитав титар, обертаючись до дідів.

– А те будемо робити, що не пустимо того Балабухи на парафію, от що! – сказали діди.

В Моссаковського трохи одлягло од серця. Надія вернулась до його, – надія достати парафію й не втратити Онисі.

Вони сіли на вози й поїхали назад в Вільшаницю оповістити громаді за цю подію.

– Не буде так, як владика хоче! Не пустимо Балабухи на парафію. Нехай буде в нас за священика таки Харитін, та й годі – гомоніла громада, зібравшись коло церкви. – Пошлемо знов вдруге прошення до владики, а як не дозволить, пошлемо втретє, а таки нехай буде так, як громада хоче. Десь видрався якийсь Балабуха, не показав очей в Вільшаницю, не поговорив з громадою, а преться до нас на парафію. Не пустимо Балабухи!

Тим часом як вільшаницька громада гримала, та ремствувала, та лагодилась знов посилати титаря до владики, щасливий Балабуха вернувся в Хильки.

– Що, сину, зіпхнув Ониську з парафії? – перша спитала в Балабухи мати.

– Зіпхнув! Так і покотилась, як її гарбузи з Хильківської гори, аж курява піднялась, – сказав Балабуха.

– От тепер нехай знає, як класти в віз та в кишені студентам гарбузи! – сказала мати. – А ти, сину, не гай часу, та вбирайся до Терлецьких, та ще й сватів бери. Терлецькі скупі, хоч і багаті. Треба вибрати в свати доброго крутія, щоб викрутив в їх зайву сотню карбованців.

– Кого ж би то попросити в свати? – спитав Балабуха.

– Бери, сину, дядька, отця Мельхиседека та прихопи ще на пристяжку й тітку. Тітка цікава на язик, та й дядько добрий торохтій: щось-таки та виторохтять. Та нехай добре припруть Терлецького.

Балабуха забрав дядька торохтія й цокотуху тітку, прибрався й причепурився й поїхав до Терлецьких.

Терлецькі, побачивши, що Балабуха приїхав не сам, а з дядьком та з тіткою, зараз догадались, що він приїхав з сватами.

В домі почалась незвичайна біганина. Бігала важка Терлецька, бігала Олеся, бігав сам Терлецький, бігала Килина, навіть баба в пекарні заметилась тією пошестю й вертілась, як муха в окропі. Балабуха оповістив, що він зайняв Вільшаницю Терлецький поздоровляв його, цілувався з ним по десять раз, цілувався з сватом отцем Мельхиседеком і навіть з цікавою його жінкою. Олеся зашнурувалась як тільки можна тісніше, так що їй було важко дихати, начіпляла червоних стрічок на талію, на шию, на голову і все крутилась по хаті перед Балабухою. Вона знала, що Балабуха не жвавий в розмові, й попросила його в садок, де сподівалась почути при поетичній обставі те слово, котрого вона вже ждала двадцять три роки з половиною.

– Чи бачили мої квітки? – спитала вона в Балабухи.

– Ні, не бачив, – сказав Балабуха.

– Ходім, я вам покажу мої квітки! – сказала Олеся сміливо й причепливо й трохи не потягла його за руку.

Балабуха з великою напругою підвівся з стільця й пішов слідком за Олесею в садок.

Квітник в садку був і справді гарний. Клумби були повні левкоїв та астр, але вже під осінь позаростали трохи бур'яном.

– Дивіться, які чудові левкої, – сказала Олеся, нагнувшись над квітками й зриваючи гілку левкоя.

– А справді, гарні та пахучі, – сказав і собі Балабуха й нагнувся над грядкою.

Олеся вирвала квітку й, не розхиляючись, нюхала її. Балабуха й собі встромив руку в гущавину, але, поглядаючи скоса на Олесин повний стан, захопив в жменю бур'ян і почав і собі нюхати.

– Ви нюхаєте щирицю! – крикнула Олеся, вириваючи з його рук бур'янину, й зареготалась на увесь садок. – Ось потривайте, я нарву вам букет.

Вона нарвала чудових астр і подала Балабусі. Балабуха навіщось нюхав їх, хоч вони зовсім не пахли.

– Ходім, побачите наш сад, – гукнула Олеся й побігла доріжкою по садку до Росі.

Балабуха кинувся й собі бігти, але почутив, що його ноги можуть тільки ходити, а не бігати, й ледве догнав Олесю.

– А ви коштували, які на смак левкої? – спитала Олеся, сміючись. – А нате, покоштуйте!

Балабуха механічно взяв левкой, вкинув у рот і почав жувати, а далі не знав, чи виплюнути його, чи з'їсти.

– А що, смачний?

– Де там! Гіркий, як полин.

Олеся реготалась, червона, як повна рожа. Вони прийшли на кінець садка, на пригорок над Россю. Нанизу по камінні шуміла вода. За Россю стояла пишна скеля, неначе стіна, вся облита сонцем; за нею на горах зеленів ліс, а вгору, по долині Росі було видно розкинутий Богуслав, обсипаний ясним світом.

– Тепер далі нам вже нікуди йти, хіба в воду або на скелю, – сказала Олеся, наводячи Балабуху на думку.

– А справді нема куди, хіба в воду або на скелю, – сказав тихо Балабуха.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: