Оповістили день весілля.
Молодий поїхав кликати на весілля родичів та сусід. Родичі й сусіди дякували й одмагались. Він поїхав до Мельхиседека. Мельхиседек був радий їхати, але тільки Марта стала дибки:
– Не поїду нізащо в світі! – репетувала вона. – Це буде не весілля, а бог зна що. Не печуть короваю, не печуть шишок. Обсміяли мене, стару, хоч я й сваха, й хвалить бога, не вперше була оце свахою.
– Та що ж, коли вони живуть по-панській, – сказав Балабуха.
– Нехай живуть, як хотять, але нехай хоч сватів нагодують по людському звичаю. В їх і горілки не п'ють, і чарки бог зна які. Мабуть, виписали з-за гряниці, чи що! – репетувала Марта.
Одначе вона згодилась їхати на весілля. Через тиждень Терлецькі справили весілля. На весіллі й справді тільки й було духовних, що молодий з батьками та з дядьком Мельхиседеком і тіткою Мартою, та ще один сусіда батюшка з дочками. Решта була все панки та урядники з Богуслава. Олеся була убрана в білу сукню, в вінок з білих рож і цілий вечір танцювала з панками та з урядниками. Балабуха тільки сидів в академічній позі, в білій жилетці та в білій хустці на шиї й дивився, як Олеся танцювала трамблян-польки та краков'яка з Бонковським. Матушки сиділи мовчки та тільки торкали одна другу ліктями.
Довго богуславські жидки грали, довго панни та паничі танцювали. Почали розносити гостям чай, потім яблука, груші, конфети, горіхи. Батюшкам та матушкам хотілось по чарці, хотілось добре попоїсти та попопити, але пляшок та чарок ніде не було видно. Їм зоставалось тільки сидіти та дивитись. Сваха Марта почала дрімати, все куняла, сидячи на стільці, й трохи не заснула. Балабушиха торкнула її під бік і почала судити Терлецьких.
– Це не весілля, а якась дитяча панахидка з маковниками та коржиками, – сказала Балабушиха до Марти.
– Ні короваю тобі, ні шишок, ні весільних пісень по старому звичаю,- обізвалась нишком Марта. – Коли б ти знала, я так хочу їсти, що далі не видержу!
– А я б вже й по чарці випила, – обізвалась Балабушиха, – мене аж за печінки тягне. Дивись, сестро, як Бонковський стрибає, – аж вуса трясуться. Бий його сила божа! Неначе скажений цап.
Вже в глупу північ почали накривати столи. На столах понаставляли багато тарілок, багато стаканів та чарок, а наїдків та напоїв було трохи, та й те панки та урядники швидко розхапали. Батюшки та матушки встали з-за столу голодними й зовсім не п'яними, проти старого весільного звичаю.
– Ой сестро, я зовсім голодна! – тихо шепотіла Марта до Балабушихи.
– Цить, сестро, бо й я голодна, – обізвалась Балабушиха, – буду довго пам'ятати синове весілля. Нехай же приїдуть до мене свати! Я їм покажу, як вітати гостей! Я їх і нагодую, й напою. Од мене не поїдуть голодними та тверезими.
– Їдьмо додому! – зашепотів старий Балабуха до жінки. – Цур йому, цьому весіллю.
– Їдьмо, – промовила Балабушиха, – бо, здається, більше вже нічим не покрепимось, – хіба танцями та музиками. Коли б лишень Терлецький не обділив і сина таким приданим, як нас оцією вечерею.
Батюшки та матушки розпрощались з господарем і виїхали. Терлецька не дуже й запрошувала їх зостатись.
Одбувши весілля, Марко Павлович поїхав до Києва й вистарався на священика. Він заїхав до благочинного й разом з благочинним поїхав в Вільшаницю, щоб вступити на парафію.
Благочинний покликав старосту і звелів одімкнути дім священика й оповістити громаді, що другого дня в неділю буде правити службу новий священик.
– Я не маю права одмикати дому, – сказав староста, – бо то дім не громадський, а покійного батюшки. Його син Харитін позамикав хати, ще й печатки поприкладав.
– А де ж буде жити ваш новий священик? – спитав благочинний.
– Де схотять, там і житимуть, – сказав понуро староста.
– То нехай громада дасть йому кватиру, – сказав благочинний.
– Не ми обібрали собі цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати, – сказав староста. – Громада обібрала за священика сина покійного панотця, Харитона, й хоче, щоб він був у Вільшаниці священиком.
– Коли ж владика прислав вам другого священика! – сказав благочинний.
– Коли владика прислав його, то нехай владика й кватиру йому дає, – одрізав староста.
Балабуха стояв ні в сих ні в тих. Він не сподівався такої притичини, щоб йому довелось мати тяганину з громадою.
– Вже, старосто, як громада схоче, а нового священика нехай приймає, – доводив своє благочинний.
– Ба, не приймемо! Не ми оббирали, не нам його й приймати, – знов одрізав староста.
– Але ж новий священик буде в вашій церкві службу божу правити, – сказав благочинний, – він буде в вас за священика.
– Нехай правлять: то боже діло, а громада кватири не дасть, – сказав староста.
Благочинний з Балабухою заїхали на ніч до дяка й там переночували. Другого дня вони пішли ло церкви, й Балабуха одслужив службу божу. Щоб сподобатись громаді, він служив помаленьку, по-київському, по-монастирському, держав людей в церкві довго, бив поклони, знімав руки та очі до неба, падав навколішки, а в кінці служби вийшов говорити проповідь. Проповідь була довга, на давній, церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як: понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько невтямила. Балабуха говорив голосно, дуже жалібним голосом. Деякі баби трохи розжалобились од того смутного тону й почали голосно зітхати. Але Балабуха заговорився, й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика…
Служба скінчилась. Народ вийшов з церкви й почав говорити про нового священика.
– Та й довго ж держить цей піп у церкві. Вже, мабуть, і обід перестояв! – гомоніли баби.
– Що то пак він говорив? Чи про панщину, чи про щось боже? – гомоніли люди.
– Ат, верз щось таке, що й купи не держиться; ще й на кінці закувікав! – говорив титар. – Бог з ним, з цим непроханим попом. Нехай собі їде, звідкіль приїхав!
Громада зібралась коло церкви. Вийшов благочинний і почав вмовляти, щоб громада прийняла нового священика й дала йому квартиру або сплатила дім старого священика.
– Не хочемо, батюшко! Й кватири не дамо, й не сплатимо грунту покійного батюшки, – загомоніла громада, – ми будемо таки домагатись у владики, щоб Харитін був в нас за священика.
– Про мене, – як хочете, а я не маю права змінити, що постановив владика, – сказав благочинний, – новий священик зостанеться в вас на парафії.
– Воля ваша! Нехай зостається, але ми не будемо давати йому помочі.
Благочинний вговорював, вмовляв громаду й нічого не вдіяв. Балабуха зостався до котрого часу в дяковій хаті й пересвідчивсь, що йому приходиться погано. Він хрестив, ховав, вінчав, а люди або не платили йому нічого, або платили мало, а декотрі навіть носили хрестити дітей до сусідніх священиків. Громада знов нарядила посланців в Київ до владики просити за Харитона Моссаковського.
Тим часом Балабуха привіз у Вільшаницю й свою жінку. Олеся вбралась у сукню, пішла до церкви й стала поперед усіх людей перед іконостасом, а не в бабинці, де ставали старі матушки з дочками. Громада загула.
– Що це воно за пані! Прийшла простоволоса, неначе дівка. Чи надула спідниці, чи намостила обручів під сукню, що така товста; й не поважає громади, й господа зневажає: виперлась поперед усіх людей перед самі царські врата, мабуть, щоб піп на неї дивився, а вона на попа!
– Ми поламаємо на їй ті обручі! – загула громада. – Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!
Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів, – і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше – не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти. Йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.
4
Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку: