Вони замовкли й ждали старих, як кари.
Тим часом Прокоповичка прибігла в пасіку. Прокопович вже встав і походжав по пасіці. Жінка накрила його мокрим рядном.
– Йди вже до хати та говори з тим дяком. Вже приїхав, мабуть, по мою душу! – крикнула Прокоповичка.
– От і добре, що приїхав: буде з ким з нудьги по чарці випити, – сказав Прокопович.
– Тобі тільки по чарці! Ти ладен і свою дитину пропити! Спить собі, а я одна клопочусь та бігаю.
– Вже правда, що розбігалась, як курка з яйцем,- не дала гаразд і виспатись. Чого ти прибігла в пасіку гвалтувати? Що там трапилось?
– Балабуха одбив Вільшаницю од Моссаковського. Видавай тепер дочку за дяка!
– А дочка що каже?
– А дочка здуріла! Піди ще ти побалакай з нею. Там цілується з тим дурним дяком, і сорому нема дівці.
– Гм… гм… круту кашу заварили… Треба щось робити,- промовив Прокопович, прямуючи з жінкою до хати.
Тим часом Моссаковський розказав Онисі, що вільшаницька громада не прийняла на парафію Балабухи і що владика таки оддав йому Вільшаницю, як того бажала громада. Онися знала, що в такім разі її старі батьки зараз прохолонуть і заспівають іншої.
Прокопович з жінкою увійшов у світлицю. Моссаковський привітався, поклонився низенько. Прокоповичка сіла на канапі, надулась, дивилась на стіну й мовчала. Прокопович, одначе, був ласкавіший до Моссаковського й, не обертаючись до жінки, звелів Онисі принести горілки та закуски.
– Та наріж, Онисю, тієї паляниці, що лежить у хижці з самого верху, – сказала Прокоповичка сердито.
Онися осміхнулась. Зверху лежала черства паляниця. Онися нарізала свіжої пухкої паляниці з останнього печива й винесла пляшку з горілкою.
Випили по чарці. Моссаковський мовчав. Прокоповичка мовчала і все дивилась на стіну. Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку,- жінка сиділа насупившись і не думала рота розтуляти.
– Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? – спитав Прокопович у жінки.
Прокоповичка зирнула на чоловіка сердитими очима й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.
В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.
– Отже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш, – знов зачіпав жінку Прокопович.
– Говори вже ти, – мені нема чого говорити, – сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.
Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.
– Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, – сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.
Випили по другій, й язики справді зараз розв'язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковського вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.
– Як же ви, Харитоне, думаєте тепер розпорядитись собою? – спитав Прокопович у Моссаковського.
– Мені треба скоріше женитись, щоб часом знов хтось не одбив у мене Вільшаниці, – сказав Моссаковський.
Прокоповичка звела очі з груби на двері.
– Як же так! А Балабуха де дівся? – спитав Прокопович.
– Балабуха мусив виїхати з Вільшаниці, бо його громада не прийняла на парафію. Владика таки оддав мені вільшаницьку парафію, – одповів Моссаковський.
Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.
– Таки оддав вам парафію? – аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.
– Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук, – сказав Моссаковський.
– Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати й цілувати Моссаковського.
Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.
– А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю, – кричав Прокопович.
Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав. Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум'янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.
– Тепер хоч і під вінець! – сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки. – Нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.
– Про мене, хоч і зараз, – сказав Моссаковський, – справді, нема для чого одкладати діла!
– Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом, – говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі. – Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.
"Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхиседека та повітову сваху Марту, – подумав собі Моссаковський, – бо старі на словах, – як на цимбалах, а на ділі – як на талалайці!"
– І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати, – сказав Моссаковський.
– Як станете священиком в Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара, й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! – радив Прокопович.
– Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму "Неопалиму купину", як у вашій церкві.
– І страшний суд намалюйте, – в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.
– Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.
– Невже! – крикнув Прокопович. – Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!
– Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою, – крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.
– Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий, – сказав Моссаковський, осміхаючись.
– Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза, – глузувала Онися.
– Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! – сердито обізвалась Прокоповичка.
Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.
Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.
– Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, – сказала Прокоповичка.- Коли б господь приніс яких гостей, абощо.
– Правду кажеш, паніматко! Якби господь послав гостей, то все б таки більше з'їлось і випилось в кумпанії, – сказав Прокопович. – Чи не послати б поблизу в Сухоліси або в Черкас та попросити батюшок та матушок.
– Та вже, тату, затого й сонце зайде. Там, мабуть, і спати вже лагодяться, – обізвалась Онися.
Ще не подали на стіл вечері, як двері рипнули, й в світлицю увійшов священик, старший Харитонів брат.
– Десь господь послухав моєї молитви й приніс вас неначе на крилах! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати та цілувати гостя.
Прокоповичка кинулась до гостя й ніби почепилась на його шиї. Онися цілувала його руки, а Харитін за гуртом кинувся й собі цілуватись з братом, неначе не бачився з ним півсотні років. Усі стали ще веселіші. Всі говорили, галасували на всю хату, не знали, де сісти, де стати.
– Тепер моя вечеря не пропаде! – сказала Прокоповичка й побігла в пекарню.
Незабаром на столі з'явилась ціла купа нарізаної паляниці та пирогів, пляшки та чарки. Серед стола в мисці простяглося печене порося з хріном в зубах, як на великдень. Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки. Всі сіли за стіл, випили по чарці настойки й так тернули порося, що од його швидко зостались тільки кісточки. Після поросяти наймичка принесла салятирку смажених курчат. Й курчата десь ділись, неначе полетіли на сідало. За курми прилетіли на стіл печені качки, начинені яблуками, – й качки неначе пірнули під воду. За качками вискочили з кімнати шулики з маком та з медом, – і шулики щезли. Наливка з пляшок неначе ввіходила в стіл, і ввіходила дуже швидко.