– Кидайте, серце Онисю, та йдіть сядьте зо мною та трошки побалакаємо, – говорив Моссаковський до Онисі солоденьким голосом.
– Зараз, зараз, моє серденько! Ось тільки полічу твої сорочки: раз, два, три, чотири… Ти, мабуть, спати хочеш? Еге?
Онися кинула сорочки, прибігла до Моссаковського, обвила його шию руками, тричі цмокнула й знов кинулась до скрині.
– Отже мама все скуйовдила докупи. Оце мої сорочки, а це твої: п'ять, шість, сім, вісім…
І її тонкі пальці знов розбирали та складали на купу сорочки. По хаті пішов дух свіжого плаття, крохмалю. Серед нічної тиші виразно розносився Онисин голос: десять, одинадцять, дванадцять…
– Але час вже, моє серденько, спати. Кидайте, моя доле! Завтра полічите, – говорив Моссаковський.
– Лягай, чоловіче, спати, коли тебе сон зміг; лягай, серце, а я ось швидко долічу.
Онися знов кинула роботу, прибігла до чоловіка, попестила його й знов почала лічити та складати.
Моссаковський не видержав: кинувся на ліжко й заснув. І, засипаючи, він усе чув, як Онися складала та лічила: раз, два, три, чотири…
– Чи ти, Харитоне, вже спиш? – спитала Онися.
– Га! – крикнув Моссаковський крізь сон. – Вже сплю.
Вже в пізні обляги Онися замкнула скриню, вийшла в сіни подивитись, чи замкнуті двері, й погасила світло…
Серед темної ночі Моссаковський почув через сон, що в сінях щось ходить та стукає. Він силкувавсь прокинутись, але ніяк не міг. Йому снилось, що в сінях пораються злодії, що вони вже ламають двері в кімнату, от уже й двері виставили, розтрощили скриню, витягають полотна та сорочки, складають докупи та все лічать: раз, два, три, чотири…
Він бачив проти свічки страшні кудлаті та бородаті голови з страшними очима, бачив мохнаті руки, з довгими крючкуватими пазурами, хотів крикнути, скочити з ліжка, але в його не було сили крикнути. Він насилу прокинувся й розплющив очі. В хаті було так поночі, що навіть не видно було вікна. По сінях і справді щось ходило, рипало дверима, увійшло в сіни, впустило поліно; в діжці захлюпала вода; хтось наливав воду в горщик. З пекарні було чути розмову. Він догадався, що наймички вже повставали.
Моссаковському здалося, що він тільки що задрімав і навіть добре не заснув. Він почав кликати Онисю.
– Онисю, чи ви спите?
В хаті було тихо, мертво. Моссаковський крикнув вдруге. В кімнаті навіть не чути було, як Онися дише.
Моссаковський полапав руками по ліжку. Онисі не було.
– Невже оце моя жінка вже встала й порається в пекарні? Ну, та й господиня буде з моєї жінки, – більше ніж треба!
Моссаковський повернувся на другий бік і заснув. Як він прокинувся, вже розвиднювалось: в хаті вже сіріли стіни, а перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана.
– Чи ти й досі спиш, ледащо? Я встала вдосвіта, побудила й наймичок, і твоїх наймитів, вже й снідання тобі зварила.
– Ви мене, Онисіє Степанівно, таки добре налякали. Мені здалось, що в сінях пораються злодії. Навіщо пак так рано встаєте та себе мордуєте? Й моя покійна мати так рано ставала та товклась ще вдосвіта.
– Хто рано встає, тому й бог дає. Будемо рано вставати, наживемо та надбаємо багато добра, а будемо спати до обіду, то не буде ладу в господі, – говорила Онися. – Йди лиш, хазяїне, та подивись на худобу та на коні, чи добре глядять наймити худоби, – сказала Онися Степанівна, помолившись богу.
– Зараз, зараз, Онисіє Степанівно! Ось тільки вмиюсь та трохи причепурюсь.
Моссаковський пішов по загородах та по кошарах, а Онися вже й снідання поставила на стіл.
– Ну, та й рання ж птиця оця молода матушка, – говорили наймички та наймити в пекарні, – будить нас ще до півночі, – не дала вволю виспатись.
Онися Степанівна й справді не давала слугам добре виспатись. Вона й сама пізно лягала, рано вставала, й слугам не давала спати та товклась, як Марко по пеклі. День у день вона вставала вдосвіта, сідала з наймичками за гребінь прясти, напрядала більше за наймичок, ще силувала дівчат співати пісень, бо любила пісні.
– Ой трудно служити в цієї матушки! Коли б, господи, добути року, – зроду-звіку не стану на другий рік, – говорила одна наймичка до другої.
– Знаєш що, отець Харитін. Тепер настає зима. Скажи ти в церкві, щоб молодиці напряли мені за пилипівку по півміткові. Ти тільки подумай: скільки молодиць, стільки буде й півмітків. Вироблю полотно та продам. От і гроші будуть.
– Може, буде дуже вже завчасу. Треба трохи підождати. Я тільки що став на парафію. Коли б часом люди не гомоніли та не спротивились.
– Оце лихо! Як не схотять, ніхто не буде силувати. Скажи, таки скажи на царських вратах в неділю, як звичайно священики говорять.
І Моссаковський після служби божої почав говорити людям проповідь; говорив просто, хоч і немудро, говорив по-українській, бо іншої мови зовсім не знав. Він говорив, щоб люди ходили до церкви, молились богу, вчили дітей молитись богу, що добрим людям бог дасть спасіння, а грішних будуть чорти мучити в пеклі огнем та розтопленою смолою.
– Хто не молитиметься богу, хто не поважатиме святої неділеньки, хто не поважатиме свого батька й неньки, той заслужив кару од бога в цім і в прийдешнім віку. Спасайтеся всі! Й ви, чоловіки, й ви, молодиці, ходіть до церкви, не пийте багацько горілки, моліться богу. А ви, жіночки, божі бджілочки, працюйте для неба, працюйте й для того, що на цім світі треба. Напрядіть моїй матушці по півміточку, бо вона молода й до роботи ще не звикла та й не дуже зугарна. Настане,пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте, – амінь! – так закінчив свою проповідь Моссаковський.
– А це вчора приблудилась до моєї левади чиясь чорна корова! Панове громадо, розпитайте та й мені звістку дайте! – прикинув отець Харитін, зачиняючи царські врата.
Молодиці осміхнулись і розмовляли, виходячи з церкви: "Ну, цей батюшка не те, що Балабуха. Вміє сказати, ще й приказати; напрядімо-таки молодій матушці по півмітку!"
І другого дня молодиці поприходили до Онисі Степанівни й розібрали все прядиво, всі повісма конопель та льону, скільки їх лежало на підрях в коморі.
– Знаєш що, панотче! Чи не накинути б тобі більшу плату за треби? – говорила Онися Степанівна. – Тобі дають шаги, як старцеві, – все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гривень не забагатіємо. Треба правити та вимагати більше.
– Не можна, серце. В чому, в чому, а в цьому вас не послухаю. Народ розгнівається на мене, бо він панщанний, платить подушне. В людей й так обмаль грошей. Усі на мене нарікатимуть та гриматимуть, – говорив несміливо Моссаковський.
– Вже як хоч, а грошей у нас мало. Як ззамолоду не складемо, то на старість нічого сподіватись. Накинь ще по гривні хоч на вінчанні.
– Не можна, – боюсь бога: люди вбогі. Як платили, так нехай і платять по старому звичаю. Як сусіди накинуть, то я накину, а мені починати не годиться. Мене громада обібрала на парафію. Як у чому буде недостача, піду по селі льнувати.
– Овва! Я цього не хочу. Я не люблю циганити, як наші баби та прабаби циганили по селі з торбами.
– Та й мені не приходиться дратувати людей, – сказав Моссаковський. – Вони ж мене й на парафію одібрали, й Балабухи не пустили, й перед владикою за мене встоювали.
Онися Степанівна замовкла й прикусила язика.
Настало маленьке свято, коли навіть в церкві служби не було.
– Панотче, дзвони до церкви! – говорила Онися.
– А навіщо? Сьогодні мале свято.
– А на те, що все-таки якась копійка перепаде.
– Да бог з ним, Онисіє Степанівно. Невже за п'ятака треба ворушити дзвони.
– Але ж бо дзвони! Хіба ж пак п'ятак не гроші? З п'ятаків будуть рублі! Дзвони-бо, дзвони, – не лінуйся! Бачиш, як я бігаю по господарстві.
– Добре вам бігати, коли в вас ноги проворні та прудкі.
Моссаковський послав сторожа з ключами й звелів дзвонити.
Він приніс з церкви тільки одного п'ятака. Онисія Степанівна сховала його в скриню.
– Який же ти, панотче, не ласий на гроші. Поживеш, – побачиш, як стануть у пригоді гроші.
Минула осінь. Роботи в господарстві стало менше. Онисія Степанівна була б рада бігати, та не було коло чого, бо господарство було нове, а мати понавозила для неї всього, чого тільки треба було в господарстві. По обіді отець Харитін любив полежати й навіть книжку почитати. Онисія Степанівна все вертілась в пекарні, і його брала нудьга, коли він сам зоставався в покоях.