– Авжеж! Дві гуски, та ще й годовані! Я й сама з'їм; буду пак годувати твою благочинну годованими гусьми! Знаєш що? Наш титар, либонь, гарний гончар; нехай він одвезе хуру своїх горшків, – і кози будуть ситі, й сіно ціле.
– Та й розумні ж ви, Онисіє Степанівно! Їй-богу, добра ваша річ. Адже ж над титарями благочинний дійсно так само начальник, як і над нами. Треба послати за титарем.
Отець Харитін послав за титарем й звелів йому набрати віз горшків, мисок, макітер і всякого гончарського посуду та одвезти на гостинець новому благочинному, щоб був ласкавіший до вільшаницької парафії.
– Але, Онисіє Степанівно, треба й од себе прикинути щось, – говорив отець Харитін до жінки.
– Од мене прикинь дулю отцю благочинному, а другу госпожі благочинній, – сказала Онисія Степанівна.
Отець Харитін тільки носом покрутив й боявся більше зачіпати її.
– Та не забудьте, старосто, покласти на віз зо два поросятники, – наша благочинна дуже любить поросятину, – та ще покладіть з самого верху, щоб було видно, – сказала Онисія Степанівна до старости.
В неділю по обіді староста набрав повний віз горшків, поклав зверху два поросятники й поїхав в Богуслав. Богуслав був в той час повітовим містом.
Балабушина оселя була на горі коло возвоза, край самого міста. Містечко розстелялось наниз попід город й спускалось до самої Росі, де край берега зеленів вишник та високі верби. Внизу шуміла Рось, обставлена по обидва боки скелями та купами каміння. Подекуди між скелистими невеличкими острівцями проривалась вода, шуміла й булькотіла, неначе хто лив її з тиков та пляшок. На горі сіріли жидівські хати й крамниці, то криті бляхою, то черепицею, то соломою. За Россю на низині зеленіли левади, то сіріли скелі, виступаючи з-під землі високого берега до самого монастиря на крутій горі.
Титар в'їхав у двір до благочинного. Воріт зовсім не було. По дворі никали захуджені жидівські кози й смикали стріхи невисоких обідраних повіток. На покрівлі дома чорніли дірки, стриміли розкудлані кулики, підняті вітром. Титар глянув на оселю й тільки губами цмокнув.
"Тут моїм горшкам будуть раді; поганий господар з нашого благочинного", – подумав титар, спинивши воли коло ганку.
Титар познімав з воза горшки, миски, макітри, ринки, глечики та покришки й порозставляв той крам кругом ганку. Полив'яні миски блищали на осінньому сонці; горшки чорніли, а довгі присадкуваті поросятники неначе полягали на сходах коло самого порога. Титар пішов у покої до благочинного.
Балабуха зовсім перебрався на своє господарство, але дуже помилився, сподіваючись приданого од тестя. Не поміг і сват отець Мельхиседек, не помогла й язиката сваха Марта. Тесть дав йому сливе четверту частку того що обіцяв; він не дав навіть Балабусі тієї баби, що обіцяв,- натомість дав йому парубка Прокопа, в котрого були не всі вдома.
Балабуха тільки що пообідав пізненько, по-міському звичаю, й лежав в світлиці на канапі. Олеся, убрана в новеньку сукню, сиділа коло його в ногах, награвала на гітарі якийсь романс. В покоях було по-міському, з претензією на панство. Непомальований поміст був вишаруваний піском і чисто вимитий. Коло вікон висіли портрети Кутузова та інші й дві нові картини, куплені в Києві на контрактах: на одній – панна з голими плічми держала на руках кота, на другій картині – панна з заслоненими плічми, але з голими руками держала на пальці канарейку й годувала її з своїх червоних уст. На вікнах стояли вазони герані.
Титар рипнув дверима й подався несміливо назад. Балабуха схопився з канапи. Олеся перестала грати.
– А що ти скажеш, чоловіче? – спитав Балабуха.
– Приїхав до вашої милості з гостинцем од вільшаницького батюшки.
– З яким гостинцем? – спитав Балабуха.
– Привіз посуду на господарство. Чи звелите куди перенести? – спитав титар, скоса поглядаючи на простоволосу жінку благочинного.
Балабуха вийшов на ганок. За ним вийшла й благочинна. Посуд займав трохи не третину маленького двора. Олеся осміхнулась, глянувши на Балабуху.
– Піддобрюються, бояться тебе, – зашепотіла Олеся до Балабухи.
– Добрі горшки в вас в Вільшаниці, – сказав Балабуха, кинувши очима по горшках.
– А це що таке? – спитала благочинна, торкаючи кінчиком черевика поросятники.
– Це, вибачайте, госпоже, поросятники, щоб смажити цілі поросята чи ік великодню, чи й так на свою обихідку.
Благочинна ще ласкавіше осміхнулась.
– Це матушка прислали таки доконечне вам, – додав староста.
Олеся облизалась, наче почула смалятину од поросяти, котрою наче повіяло од здорових поросятників.
Балабуха звелів винести титареві за всі горшки чарку горілки, та й то маленьку, й дав закусити шматок чорного хліба.
– Кланяйся ж батюшці й матушці та скажи, щоб приїхали до нас в гості. Та не забудь подякувати за горшки, – крикнув Балабуха до титаря, котрий налагодивсь виїжджати з двору, держачи під пахвою шапку.
Вибігла горбата Килина, вибіг Прокіп і кинулись переносити горшки на горище.
– Моссаковські йдуть на мир, – сказав Балабуха.
– Добре роблять, що йдуть – нам горшків треба; Килина товче їх так, що не настачиш од ярмарку до ярмарку.
– Що ж, старосто, казав благочинний? – питав отець Харитін та Онисія.
– Дякували й просили, щоб приїхали до його в гості, – сказав староста.
– А благочинну бачив? – спитала Онисія Степанівна.
– Бачив: вибачайте, волоссям світить, – простоволоса ходить, неначе дівка.
В той час Балабуха з жінкою, надивившись на горшки, пішли в кімнату й полягали спати. Виспавшись добре, Балабуха достав якогось "святого отця" й почав, лежачи, вважливо читати. Олеся сиділа й слухала.
– Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде, – промовила Олеся, позіхаючи.
Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.
– Кидай книжку та слухай, як я граю, – сказала Олеся.
– Грай, грай! Я слухаю, – обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.
– Як же то ти разом і слухаєш і читаєш? Може, тобі заспівати?
– Співай, співай, серце, – я слухаю.
Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.
– Чи ти мене слухаєш? – спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.
– Слухаю; співай далі!
– Ну, заспівай ще ти, – я буду пригравати.
– Грай, грай! Я слухаю.
– Та ти навіть не чув, що я сказала.
– Ти краще послухай, а я тобі прочитаю "Краткий Летописец" за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.
– Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?
– Україна – це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.
– На, краще, прочитай мені оцю "Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма", – сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палятурках.
– Дай вже, дай, – я тобі прочитаю й твою "Волшебницю".
Балабуха почав читати, як волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.
– Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!
Балабуха знов взяв в руки товстий "Феатрон, или Позор исторический". В цього "спудея" старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.
– Потривай же, я ось швиргону туди й твою Рагі-Муїну з царевичем Ібрагімом!
І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палятурки захурчали.
– От так! Що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? – сказала Олеся.
– Танцюй, а я буду дивитись, – сказав Балабуха.
– Якби ж ти пак грав! – сказала Олеся, надувши губи.
– Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.
– Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.
– Піди-бо! Ти ж в мене господиня, чи що.
– Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря: я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.