– Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!
Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Килину, звеліла їй взяти в жида м'яса й спекти на вечерю печеню, – одначе в пекарню все-таки не пішла.
Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою "Волшебницю" й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.
Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м'яса: м'ясо було засушене, як сухар.
– Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати, – сказала Олеся, одсовуючи тарілку, – це якась жорства, а не печеня. – Вона одрізала огірка; огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.
– Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.
– Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина, – сказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.
– Господи, яка нудьга. Й гость тобі ніякий не приїде. Коли б хоч який жид прийшов з містечка, все б таки було з ким побалакати.
Олеся пішла ходити по світлиці. Балабуха курив люльку з довгим цибуком і мовчав; викурив одну, закурив другу, потім третю. Дим ворушив Олесині нерви, фантазія грала… Для неї тісно стало в світлиці, в цілому домі; її думки кудись рвались, як птиці, хотіли летіти, крутились під небом, під хмарами, та не знали, де сісти, де спинитись. Балабуха дивився з кімнати, як вона задерла голову, закочувала під лоб очі, неначе на стелі якусь книжку читала.
– Знаєш що, панотче! В мене нема доброї сукні; треба мені справити шовкову сукню на виїзди в гості. В нас у Богуславі є порядне товариство, – треба йому показати, що я госпожа благочинна.
– То й справ: біжи в крамниці та набери собі шовку чи там чого хочеш, – говорив Балабуха, смакуючи люльку з довгим цибуком.
На другий день після раннього обіду Балабуха поїхав оглядати свою благочинію й передніше за все завернув в Вільшаницю до Моссаковського: може, на його зробили приємне враження вільшаницькі горшки. Балабуха під'їхав під ганок. Моссаковський виглянув у вікно й вибіг надвір зустрічати благочинного; панотці привітались привітно й поцілувались. Балабуха був звичайний, але держав себе холодненько й дуже поважно й більше розпитував за церкву, за парафію, ніж про давні свої стосунки з Моссаковським. Моссаковський був ласкавим, кланявся, але не дуже щиро, а більше підлесливо, як кланяється нижчий вищому. В кімнаті за дверима притаїлась Онися як мертва. Вона прислухалась до розмови, і її взяла велика хіть подивитись на Балабуху. Вийти до його вона нізащо в світі не думала. Як ласочка, вона стала на стілець і заглянула в світлицю через дірку над дверима, де на одвірку стояв рядок проскур. Вона зирнула цікавими очима й побачила, що Балабуха був з короткою густою чорною бородою, з короткими чорними кучерями кругом голови. Чорні вуса та борода заслонили його негарні губи, й він став тепер багато кращий.
Моссаковський взяв ключі з кілочка й повів благочинного до церкви. Балабуха оглядів церкву й ризницю й похвалив і обмальовку церкви, й нові образи, й ризницю. Отець Харитін скоса поглядав на страшний суд, на купи чортів, але Балабуха на чортів навіть не глянув.
Тим часом Онися наготувала на столі полудень і поставила пляшки. Батюшки, вертаючись з церкви, зайшли подивитись на нове господарство. Оселя була добре опоряджена. Громада обгородила город і двір, повшивала заново повітки й загороду, клуню й комору, поставила кругом загороди загату з острішками; скрізь було просто, по-господарській.
– Отже ваша громада вас любить, і знать, що дбає на вас, як на саму себе, – сказав Балабуха, – а наші богуславці про мене, здається, й вухом не ведуть. В мене не тільки все стоїть не повшиване, обідране, – в мене навіть воріт не поставили, так і стоять поламані.
Моссаковський з задоволеною міною осміхнувся одним боком рота й попросив Балабуху в покої на полудень.
Сівши за полудень, Балабуха згадав свою Олесю; його потягло додому; він неначе бачив її веселий вид за столом поруч з собою й чув її голос. В кімнаті ледве почувся задержаний голос Онисії Степанівни. Балабуха притих і ніби замер… Той голос був такий знайомий. Йому дуже заманулось хоч глянути на Онисю, подивитись на її гострі тонкі брови та на блискучі очі. Він не втерпів і спитав Моссаковського:
– Чи здорова Онисія Степанівна?
– Спасибі вам! Трохи нездужає чогось, – десь, мабуть, застудилась, та вже таки давненько кашля, – одказав Моссаковський.
– Шкода! – тихо промовив Балабуха, а його думка знов полетіла додому; знов він ніби углядів перед собою свіжий Олесин вид.
Балабуха швиденько закусив і звелів подавати воза; він думав заїхати ще в одно село, але передумав і звелів погоничеві вертатись додому.
Поки Балабуха доїхав до Богуслава, надворі зовсім смеркло. З пекарні через двоє вікон лився на темний двір ясний світ; через вікно було видно полум'я в печі, горшки, поприставлювані до жару, й навіть поросятник з поросям, що задерло вгору чотири чорні ніжки й гостре рило. Килина, запнута білим рушником замість хвартуха, поралася коло печі. З світлиці через нещільно причинені віконниці просмикувались довгі смуги світу й падали на тин.
"Чого це світиться в світлиці? Певно, приїхали гості", – подумав Балабуха й одчинив тихенько двері.
З світлиці полився ясний світ, а з світом – густий дим од тютюну. В хаті висіли хмари диму, неначе стояв густий туман. На канапі сиділа Олеся з гітарою на колінах, а поруч з нею сидів близенько Сигізмунд Бонковський, з довгим цибуком в роті. Балабуха вглядів їх, як через густий туман, і тільки примітив свіже лице Олесі, неначе рожу, покриту газовою матерією, та велику кучеряву голову Бонковського. Балабуха не примітив, що одна рука Бонковського обгортала Олесин стан.
– Хто там? – крикнув Бонковський, придивляючись через хмари диму.
– Свої! – загув басом Балабуха, вступаючи в світлицю. Олеся не ворухнулась і тільки поклала гітару на канапу. Бонковський встав і кинувся назустріч Балабусі.
– Як ся маєте, шановний, вельможний панотче? – крикнув Бонковський, обнімаючи й цілуючи Балабуху тричі в уста.
Балабуха байдужно, аж сердито привітався до Бонковського й, не привітавшись до Олесі, пішов до кімнати роздягатись.
Після виїзду Балабухи Олеся пішла гуляти в місто, вгляділа там старого знайомого, пана Бонковського, й запросила його до себе на вечір. Вона думала, що її чоловік не так швидко вернеться додому з своєї благочинії…
Балабуха скинув з себе дорожню одежу, ввійшов у світлицю, набив люльку тютюном, запалив і сів на стільці. Він скоса поглянув на Олесю; Олеся почервоніла, як маківка. Всі троє курили й мовчали.
В Бонковського була думка встати й розпрощатись, але він чув, як кувікало під ножем порося, й надумавсь таки зостатись на вечерю, бо йому хотілось їсти. Він весело, ні кришки не замішавшись, почав розмову.
– Як же вам, отець благочинний, їздилось? Чи далеко були? – спитав Бонковський сміливо.
– Недалеко, – в Вільшаниці, – обізвався Балабуха та й знов взяв у губи цибук і потягнув з його так, що в люльці зашкварчало, як у ринці, а поверх люльки схопилось полум'я.
– О, я знаю Вільшаницю й не раз там бував у покійного старого батюшки. Що за добра привітна душа був небіжчик, царство йому небесне! Який щирий, який привітний, який господар! Такого трудно знайти між людьми! – розпустив мову пан Бонковський, щоб поти загаяти час, поки спечеться порося.
– Добрий був чоловік, – знехотя обізвався Балабуха й знов спересердя потяг люльку так, що огонь знов запалахкотів.
– Чи бачив же Онисію Степанівну? – спитала Олеся дрижачим голосом.
– Ні,- коротко одрубав Балабуха.
Знов усі троє замовкли, і тільки в світлиці було чути, як тріщав тютюн в люльках, як цибуки гарчали, ніби лихі собаки, а дим хмарами піднімався під стелю.
– Я знав Онисію Степанівну ще панною. Ото була цяця! Ну, та й цяця, – як крашанка! як писанка! як золото! – почав вихваляти Бонковський.
– Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені, – обізвалась Олеся.
– Часом ті намітки та плахти бувають луччі од суконь, – обізвався трохи грубенько Балабуха.