Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

– Як тільки будеш на мене викати, то я тебе присилую тикати; буду за вуха скубти. Чуєш, чоловіче!

– Скубіть, Онисю, скубіть. Воля ваша, а все-таки якось мені ніяково тикати на вас. Може, потім звикну, присилую себе.

Але Моссаковський цілий вік свій не присилував себе говорити на свою жінку ти, й до самої смерті говорив на неї ви, а вона на його ти.

Після вечері Онися побігла в пекарню, розпорядилась наймичками, вхопила свічку, побігла в хижку, потім побігла з наймичкою в льох. Моссаковський тільки дивився, як вона вертілась, мов муха в окропі.

Після вечері Онися одчинила здорову скриню, що стояла в кімнаті рядом з ліжком, поставила свічку на стільці й почала перебирати та складати сорочки, наволочки, простирадла, сувої полотна, привезені од матері, й ті, що понаносили приданки. Моссаковський дивився, як її тонкі руки перебирали купи полотна, милувався її довгими, гострими бровами й усе ждав, що вона от-от скінчить роботу, сяде коло його, пожартує з ним… А Онися все лічила та лічила то рушники, то сорочки, то хустки. Моссаковський почав дрімати.

– Кидайте, серце Онисю, та йдіть сядьте зо мною та трошки побалакаємо, – говорив Моссаковський до Онисі солоденьким голосом.

– Зараз, зараз, моє серденько! Ось тільки полічу твої сорочки: раз, два, три, чотири… Ти, мабуть, спати хочеш? Еге?

Онися кинула сорочки, прибігла до Моссаковського, обвила його шию руками, тричі цмокнула й знов кинулась до скрині.

– Отже мама все скуйовдила докупи. Оце мої сорочки, а це твої: п'ять, шість, сім, вісім…

І її тонкі пальці знов розбирали та складали на купу сорочки. По хаті пішов дух свіжого плаття, крохмалю. Серед нічної тиші виразно розносився Онисин голос: десять, одинадцять, дванадцять…

– Але час вже, моє серденько, спати. Кидайте, моя доле! Завтра полічите, – говорив Моссаковський.

– Лягай, чоловіче, спати, коли тебе сон зміг; лягай, серце, а я ось швидко долічу.

Онися знов кинула роботу, прибігла до чоловіка, попестила його й знов почала лічити та складати.

Моссаковський не видержав: кинувся на ліжко й заснув. І, засипаючи, він усе чув, як Онися складала та лічила: раз, два, три, чотири…

– Чи ти, Харитоне, вже спиш? – спитала Онися.

– Га! – крикнув Моссаковський крізь сон. – Вже сплю.

Вже в пізні обляги Онися замкнула скриню, вийшла в сіни подивитись, чи замкнуті двері, й погасила світло…

Серед темної ночі Моссаковський почув через сон, що в сінях щось ходить та стукає. Він силкувавсь прокинутись, але ніяк не міг. Йому снилось, що в сінях пораються злодії, що вони вже ламають двері в кімнату, от уже й двері виставили, розтрощили скриню, витягають полотна та сорочки, складають докупи та все лічать: раз, два, три, чотири…

Він бачив проти свічки страшні кудлаті та бородаті голови з страшними очима, бачив мохнаті руки, з довгими крючкуватими пазурами, хотів крикнути, скочити з ліжка, але в його не було сили крикнути. Він насилу прокинувся й розплющив очі. В хаті було так поночі, що навіть не видно було вікна. По сінях і справді щось ходило, рипало дверима, увійшло в сіни, впустило поліно; в діжці захлюпала вода; хтось наливав воду в горщик. З пекарні було чути розмову. Він догадався, що наймички вже повставали.

Моссаковському здалося, що він тільки що задрімав і навіть добре не заснув. Він почав кликати Онисю.

– Онисю, чи ви спите?

В хаті було тихо, мертво. Моссаковський крикнув вдруге. В кімнаті навіть не чути було, як Онися дише.

Моссаковський полапав руками по ліжку. Онисі не було.

– Невже оце моя жінка вже встала й порається в пекарні? Ну, та й господиня буде з моєї жінки, – більше ніж треба!

Моссаковський повернувся на другий бік і заснув. Як він прокинувся, вже розвиднювалось: в хаті вже сіріли стіни, а перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана.

– Чи ти й досі спиш, ледащо? Я встала вдосвіта, побудила й наймичок, і твоїх наймитів, вже й снідання тобі зварила.

– Ви мене, Онисіє Степанівно, таки добре налякали. Мені здалось, що в сінях пораються злодії. Навіщо пак так рано встаєте та себе мордуєте? Й моя покійна мати так рано ставала та товклась ще вдосвіта.

– Хто рано встає, тому й бог дає. Будемо рано вставати, наживемо та надбаємо багато добра, а будемо спати до обіду, то не буде ладу в господі, – говорила Онися. – Йди лиш, хазяїне, та подивись на худобу та на коні, чи добре глядять наймити худоби, – сказала Онися Степанівна, помолившись богу.

– Зараз, зараз, Онисіє Степанівно! Ось тільки вмиюсь та трохи причепурюсь.

Моссаковський пішов по загородах та по кошарах, а Онися вже й снідання поставила на стіл.

– Ну, та й рання ж птиця оця молода матушка, – говорили наймички та наймити в пекарні, – будить нас ще до півночі, – не дала вволю виспатись.

Онися Степанівна й справді не давала слугам добре виспатись. Вона й сама пізно лягала, рано вставала, й слугам не давала спати та товклась, як Марко по пеклі. День у день вона вставала вдосвіта, сідала з наймичками за гребінь прясти, напрядала більше за наймичок, ще силувала дівчат співати пісень, бо любила пісні.

– Ой трудно служити в цієї матушки! Коли б, господи, добути року, – зроду-звіку не стану на другий рік, – говорила одна наймичка до другої.

– Знаєш що, отець Харитін. Тепер настає зима. Скажи ти в церкві, щоб молодиці напряли мені за пилипівку по півміткові. Ти тільки подумай: скільки молодиць, стільки буде й півмітків. Вироблю полотно та продам. От і гроші будуть.

– Може, буде дуже вже завчасу. Треба трохи підождати. Я тільки що став на парафію. Коли б часом люди не гомоніли та не спротивились.

– Оце лихо! Як не схотять, ніхто не буде силувати. Скажи, таки скажи на царських вратах в неділю, як звичайно священики говорять.

І Моссаковський після служби божої почав говорити людям проповідь; говорив просто, хоч і немудро, говорив по-українській, бо іншої мови зовсім не знав. Він говорив, щоб люди ходили до церкви, молились богу, вчили дітей молитись богу, що добрим людям бог дасть спасіння, а грішних будуть чорти мучити в пеклі огнем та розтопленою смолою.

– Хто не молитиметься богу, хто не поважатиме святої неділеньки, хто не поважатиме свого батька й неньки, той заслужив кару од бога в цім і в прийдешнім віку. Спасайтеся всі! Й ви, чоловіки, й ви, молодиці, ходіть до церкви, не пийте багацько горілки, моліться богу. А ви, жіночки, божі бджілочки, працюйте для неба, працюйте й для того, що на цім світі треба. Напрядіть моїй матушці по півміточку, бо вона молода й до роботи ще не звикла та й не дуже зугарна. Настане,пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте, – амінь! – так закінчив свою проповідь Моссаковський.

– А це вчора приблудилась до моєї левади чиясь чорна корова! Панове громадо, розпитайте та й мені звістку дайте! – прикинув отець Харитін, зачиняючи царські врата.

Молодиці осміхнулись і розмовляли, виходячи з церкви: "Ну, цей батюшка не те, що Балабуха. Вміє сказати, ще й приказати; напрядімо-таки молодій матушці по півмітку!"

І другого дня молодиці поприходили до Онисі Степанівни й розібрали все прядиво, всі повісма конопель та льону, скільки їх лежало на підрях в коморі.

– Знаєш що, панотче! Чи не накинути б тобі більшу плату за треби? – говорила Онися Степанівна. – Тобі дають шаги, як старцеві, – все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гривень не забагатіємо. Треба правити та вимагати більше.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: