Гості зібрались у світлиці. Шмид не насміливсь іти в покої й ждав з кумою в пекарні. Дяк приніс свічки, ризи та хрестильню. Все було наготовлено, і тільки тоді покликали кумів. Шмид поважно вступив у світлицю. За ним несміливо увійшла кума. В світлиці всі встали. Повитуха покликала куму в кімнату й подала їй на руки дитину. Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки молитись. Благочинний надів ризи й почав читати молитви. Світлиця стала неначе церквою. Всі стояли поважно, з молитовними очима; тільки Олеся скоса поглядала на Шмида й надула губи: їй страх як не подобався той старець та проста кума; цей простий звичай здававсь для неї комедією дуже компрометуючою навіть її, не тільки господаря.
Обряд скінчився. Благочестиві міни помаленьку щезли. В світлиці позастеляли столи. Отець Харитін попросив гостей за столи. Шмида з кумою посадовили за столом на самому кінці, Олесю й Балабуху попросили сісти під образами на першому місці, але якраз проти того кінця, де сиділи куми. Благочинному було байдужісінько, але благочинна не могла дивитись на Шмида, на його сліпе око, й навіть гидувала їсти.
Після обіду гості заспівали молитву й "многая літа" господареві, господині та новорожденій. Шмид, випивши добре, так гукнув впоперек "многая літа", що Олеся затулила лице хусточкою й насилу вдержалась, щоб не зареготатись на всю хату. Шмид з кумою подякували за обід і вийшли в пекарню допивати хрестини на волі.
Подали на стіл свічки. Бабабранка винесла з кімнати здоровий піднос, заставлений чарками з варенухою. На підносі кругом чарок була накладена здорова купа пучків зеленого барвінку з калиною. Баба обнесла всіх гостей й обдарувала всіх пучками. Гості кидали бабі на тарілку гроші. Сільські господарі з жінками порозходились додому. В покоях зостались тільки батюшки, матушки та студенти.
Разом з варенухою подали на стіл яблука, груші, горіхи, хрусти, конфети та маковники. Варенуха розворушила гостей. Старі матушки не давали нікому говорити: тільки їх було й чути. Отець Мельхиседек взяв гітару й примостився на стільці співати; з гітарою в руках він дуже нагадував сільських кобзарів. Довга чорна борода, широке чоло з довгими чорними бровами, широка ряса з просторними рукавами, орлиний тонкий ніс, темні блискучі очі, гарний дзвінкий баритон – все переносило думку в якісь дуже давні часи, в часи українських кобзарів, навіть давніх рапсодів. Мельхиседек заспівав церковних пісень. Все в хаті затихло, тільки лився рівний, чистий голос, неначе дзвеніла мідна струна. Матушки розжалобились. Подекуди було чути тихі зітхання й од варенухи, і од пісні. Мельхиседек од церковних пісень перейшов до народних дум і став вже правдивим кобзарем. Гості навіть забули за варенуху. Чарки стриміли неначе в замерлих руках. Але швидко смутнії мелодії трохи надокучили гостям… Подекуди в купках нетерплячі матушки стиха задзигоріли.
– Та ну-бо, панотче, якої веселішої! – крикнула його жінка з кутка. – Ми й поснемо отутечки з чарками в руках.
– На тобі й веселішої: вставай та танцюй! – сказав отець Мельхиседек.
Отець Мельхиседек заспівав дрібного козачка так жваво та весело, що паничі застукотіли ногами, а благочинна насилу вдержалась на стільці.
– Ой, не грай так дрібно, бо ще піду танцювати! – крикнула Марта з кутка.
– Вже тобі не вгодиш: то дуже смутно, то дуже весело. Цим жінкам нічим не догодиш: все їм недогода! – обізвався отець Мельхиседек.
Пісні розібрали студентів; вони почали співати хором. До студентів пристали батюшки, а за батюшками не втерпіли й матушки. Всі в світлиці заспівали, тільки отець благочинний сидів мовчки з люлькою в руках та попивав варенуху, а поруч з ним коло Онисії Степанівни сиділа горда Олеся.
Довго співали гості, доки декотрі не похрипли. Після варенухи знов на стіл поставили пляшки з горілкою та наливками; господиня винесла закуску, а після закуски подала вечерю. Після вечері отець Мельхиседек не втерпів і встругнув штуку: він побіг в пекарню, налив води в той горщик, в которому була варенуха, закрасив її трохи варенухою й підсипав перцю.
– От потривайте, господине, я почастую шановних гостей ще своєю варенухою. Ви, матушки, як я бачу, не вмієте гаразд варити правдивої варенухи. Я тут з титаркою вдвох приставив у піч таку варенуху, що ви ще зроду не пили: і з родзинками, і з конфетами, і з усяким корінням.
– Ану-ну! Почастуйте нас! Що там за диво ви зварили з своєю титаркою! – крикнули матушки.
Отець Мельхиседек пішов у кімнату, поналивав чарки й стакани й звелів бабі винести гостям, наказавши одначе потаєнці поминути госпожу благочинну та благочинного.
Гості кинулись до варенухи. Проворні матушки сьорбнули й поскривлялись; не ймучи віри своєму смакові, гості поглядали одні на одних, доки не розшолопали, що то була вода з перцем.
В хаті піднявся сміх та регіт; хто сміявся, хто сердився; студенти реготались на всю світлицю.
– Який же капосний ти, панотче! – кричала Марта, тикаючи чаркою на Мельхиседека. – На, пий сам те диво, що наварив. Вилиймо йому за пазуху, щоб не дурив нас.
Матушки обступили о. Мельхиседека, і якби він не втік в сіни, вони б і справді вилили йому в пазуху ту варенуху.
Вечір був зимній, довгий. Вже всі наспівались і понапивались. Господар звелів слати гостям постіль. В світлиці постелили на помості батюшкам та паничам, в кімнаті так само на помості постелили матушкам. Тільки госпожу благочинну поклали в кімнаті на ліжку. Тим часом отець Мельхиседек задумав ще встругнути штуку гостям. Він побіг в пекарню й тихенько звелів наймичкам навибирати в льоху дрібнесенької картоплі, такої завбільшки, як горіхи. Наймички принесли картоплю, помили й обтерли. О. Мельхиседек убгав її в кишеню. В кімнаті на лежанці стояла миска з горіхами. Отець Мельхиседек тихенько висипав туди дрібненьку картопельку, перемішав з горіхами, ще й притрусив зверху насінням. Батюшки пороздягались й посідали долі, на помості. Порозбирались і матушки й сиділи долі на своїх постелях. Тоді вже пішли в моду пунші. Онися Степанівна винесла здоровий бутель рому, в котрий входило піввідра. Ром був настояний на рожевому листі. Бутиль поставили на постелі. Онисія Степанівна винесла стакани з чаєм, а батюшки доливали по півстакана рому. По покоях пішли наркотичні пахощі свіжої рожі, змішані з духом рому. Матушки зачули в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімнати одчинились, і в світлицю висунулась одна матушка, потім заглянула друга й третя. Матушкам було невесело самим в кімнаті.
– Е, панотці, як у вас гарно пахне! Та це ви тутечки п'єте щось дуже смачне, – заговорила Марта, висовуючи з-за дверей голову, зав'язану на ніч біленькою хусточкою.- А ходім, паніматки, до їх та однімім пунш.
Напнувши на плечі здорову хустку, Марта вийшла з кімнати й сіла долі коло бутля. За Мартою вийшла друга матушка, так само запнута хусткою, за нею третя.
В кімнаті зосталась тільки благочинна та кілька молодих соромливих. Матушки посідали з батюшками навкруги бутля й підливали й собі в чай рому. Всім стало весело в нових позах. Почався гомін та жарти. В стаканах в батюшків вже давно не було й краплі чаю, а вони все підливали рому.
– Чи нема, господине, в вас часом горішків для наших матушок? – обізвався отець Мельхиседек. – Отамечки я нагледів в вас на лежанці добру миску з ласощами, та ще й не з простими, а турецькими. Мабуть, господине, ховаєте не для гостей, а од гостей…
Онися Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить; декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.
Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.
– Які м'які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості – говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.
– А справді, якісь м'які та чудні на смак, – обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з'їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.
– Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м'яке, неначе картоп…