Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла, – на долоні й справді була картоплина.
– Ой, картопля! Їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? – крикнула Марта.
– Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, – розпочав вчений благочинний.
Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла,- на долоні лежала таки справжня картопля.
– Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! – крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.
– Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,- я подивлюсь! – сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.
– Чи ти ба, – яка маленька.
– Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! – крикнула Марта.
– От і вгадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас, – обізвався з поважною міною отець Мельхиседек. – Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.
В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння,
– Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть, – говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.
Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.
– Вип'ємо ще по одному пуншеві до подушки та й лягаймо спати, – промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.
Випили ще по одному пуншеві, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.
– А даваймо ще співати, абощо! – крикнув отець Мельхиседек. – Ану, Марто, починай!
Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла, та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.
– Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки, – сказав отець Мельхиседек. – Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.
– Коли й Шмид ласий до бутля: ще сховає бутля в торбу, – сказала Марта.
– Покличмо бабу Оришку, – оця так утне! Там тобі така дженджеляста! – сказав Мельхиседек.
– А справді покличмо! – крикнули всі.
Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її по-під руки й привели в світлицю.
Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик. Бутля посунули набік, і на місці бутля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.
– Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся, – сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.
Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.
– Ой цур йому! Як його попи п'ють? Якби я випила, то до світу і здуріла б, – сказала весела баба, дуже ласа до жартів.
– Ану, бабо, випийте, – ми побачимо, як ви здурієте до світу, – заговорили паничі.
– Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами, – сказала баба, розвеселившись.
– Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.
– Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись, – сказала баба, цідячи ром через зуби. – Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав, – сказала баба.
– Ага! Розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше, – крикнули гості.
– Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене, – сказала баба.
– Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла, – сказала Марта.
– Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.
– Посилай старостів до Шмида, – от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! – сказав отець Харитін.
Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кілька смутних пісень.
Гості замовкли й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.
– Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих, – таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха, – сказав отець Мельхиседек.
Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:
Пішло дівча по горішки, Та не знало, що за гай; Здибав його гарний хлопець, На імення Миколай…
Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.
– Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала, – сказали паничі.
– А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі.
Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.
– Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, – сказав Мельхиседек.
Наймити швиденько побігли й налапали під камінцями п'ять раків.
Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.
Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг з краю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.
Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигоріли матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він одначе не спав.
Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.
– Ой, щось стукнуло! – зашепотіли в кімнаті матушки.
– А може, то так здалося через сон, – говорила Марта.
– Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив, – сказала одна матушка.
– Та то, мабуть, двері на мороз лущать, – сказала Марта.
Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.
– Ой, щось стукає та дряпає в вікно! – знов зашепотіли матушки.
– Та, може, то миша шкребе об стіну, – промовила Марта.
Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.
В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп'яла руки й притулилась до вікна неначе заглядала в хату.
– Ой лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! – крикнули матушки.
Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп'явши проти вікна руки з білими широкими рукавами. Матушкам здалося, що то мрець, напнутий покривалом. Вони й справді полякались, повскакували з постелі й збились в одну купу коло лежанки. Благочинна скочила з ліжка й втекла аж до порога. Якесь опудало стояло за вікном, неначе мертве, непорушне, розставивши руки.
В світлиці всі заворушились. Прокинувся Балабуха. Прокинулись старі батюшки.
– Що там таке? Чого ви галасуєте? – загомонів отець Мельхиседек.
– Ой щось біле стоїть за вікном, – либонь, мрець. Іди лишень сюди та засвіти світло, – сказала Марта, сміливіша й проворніша од інших.
О. Мельхиседек заглянув в кімнату. Біла постать зникла.
– Де ж той мрець? – сказав Мельхиседек, дивлячись на вікно. – То, мабуть, ви хлиснули через міру пуншу до подушки, то вам і мерці показуються. От до нас вони не насміляться приступити.