Валка гостей в'їхала в Балабушин двір. Ворота вже були причеплені до ворітниць, але так, що їх ніколи не можна було гаразд причинити й зачинити, й вони завжди стояли одчинені, неначе двір стояв з роззявленим ротом повсякчас.
– Благочинна жде нас, виглядає, ворітечка поодчиняла, – говорили матушки, в'їжджаючи в двір.
– Де ж це ще одні санки? – питав Мельхиседек, полічивши санки. – Мабуть, десь зостались. Це отець благочинний з Прокоповичем, певно, опізнились.
Гості увійшли в світлицю. В покоях було тихо. Олеся, пообідавши, лягла спочивати. Матушки сиділи, ждали. Ніхто не виходив, а господаря не було з дороги. Вони перегляділи картини, подивились на голого Геркулеса, що замахнувсь довбнею на якусь звірюку, й притихли, підморгуючи одна на другу. Панни з котиком та пташкою дивились на їх з стіни й здержували їх веселість та язики, а Геркулес неначе замахнувся на їх довбнею та сваривсь нею, щоб вони мовчали, бо благочинна спить.
– Ой стережімся, бо так і лулусне котрусь по голові довбнею, – говорила Марта, показуючи на довбню в Геркулеса в руках.
– Такий, як Бонковський, – шепнула друга весела матушка.
– Тільки в Бонковського здорові вусища. Це, мабуть, благочинна зумисне почепила на стіні, щоб нагадував їй Бонковського, – шепотіла Марта на вухо сусіді.
Гості сиділи та шепотіли. Батюшки не втерпіли й почали голосно розмовляти та жартувати. Олеся прокинулась і здогадалась, що до неї заїхала по дорозі вся компанія. Вона розсердилась і надумалась не вставати з постелі.
Тим часом батюшки виглядали в вікна, чи не їде Балабуха, а Балабухи не було. Вже дехто згадав за чарку, дехто про закуску, господар не їхав.
В одчинені ворота вскочили порожні санки. Погонич спинив коні коло ганку, оглянувся – й рота роззявив: санки були порожні.
– Що це за диво! Приїхали самі санки без благочинного, – промовив отець Мельхиседек, виглядаючи в вікно.
– Може, де встали на місті коло крамниць, – обізвалась Марта. – А побіжи, панотче, та спитай в погонича.
Мельхиседек вибіг на ганок. Погонич стояв, витріщивши очі на ворота.
– А де ти подівав панотців? – спитав отець Мельхиседек.
– Мабуть, погубив по дорозі, бо на санках нема, – обізвався погонич, чухаючи потилицю.
– А, ти, роззяво! Як же ти оце погубив? Чи ні разу за всю дорогу не оглянувся, чи що? – крикнув отець Мельхиседек.
– Мабуть, роззява, погубив, – байдужно обізвався погонич.
Мельхиседек вскочив в хату й розказав гостям, що батюшки десь повипадали з санок. Посадили одного студента й послали збирати по дорозі розгублених панотців.
Поки позбирали панотців, Олеся лежала на ліжку й потягалась. День був сумний, нудний. Олеся пролежала б тиждень, не встаючи з ліжка; з нудьги вона дістала з стола "Волшебницю Рагі-Муїну" й почала її читати втретє. Гості сиділи та нудились. Балабуха не вертався. Отець Мельхиседек не втерпів, одхилив двері в кімнату й гукнув: "Добрий день тому, хто в цьому дому!"
Олеся кинулась і впустила книжку. Для неї здалося, що Мельхиседек кинув на неї раками; вона аж затрусилась.
Мельхиседек вглядів, що благочинна лежить на ліжку, й не посмів далі одчиняти дверей; він причинив двері, а Олеся знов взяла "Волшебницю Рагі-Муїну" й почала читати.
"Коли напросив гостей, то нехай сам панькається коло їх, а я не встану", – думала Олеся.
– Лежить на ліжку та одпочиває, – тихісінько сказав отець Мельхиседек матушкам. – Цссс… бо благочинна книжку читає.
Тим часом студент позбирав по заметах панотців і привіз до господи. Балабуха з Прокоповичем увійшли в світлицю. Господар був теперечки дома, – і всі гості одразу набрались сміливості. В світлиці піднявся гомін та регіт; навіть Геркулесова довбня й панни з котиками вже нічого не могли вдіяти.
Балабуха увійшов в кімнату. Олеся страшно подивилась на його й знов втупила очі в книжку.
– Вставай, серце, та вітай гостей! – тихо сказав Балабуха, неначе обвинувачений в якомусь проступстві.
Олеся знов липнула на його очима, ще глибше втупила очі в "Волшебницю".
– Вставай-бо, вставай! Годі качатись, – треба гостям подати чай та закуску, – просив Балабуха.
– Коли напросив гостей, то панькайся з ними сам, бо я не вийду до тих наміток та плахот.
– Одначе їздила до наміток та плахот горшків їсти, – треба й наміток вітати та частувати, – сказав Балабуха.
"Потривай же ти, сарано! Я тебе швидко випроводжу з хати",- подумала Олеся й зітхнула, згадавши за Бонковського.
Поки вона встала, наймичка подала самовар. Балабуха поналивав стакани й звелів наймичці винести гостям. Прокіп побіг на місто й накупив позаторішніх бубликів, черствих та цупких, як ужевка.
Олеся хапком причесала голову, і як була в буденному поганенькому убранні, так і вийшла до гостей.
Матушки в намітках, в синіх жупанах поважно й якось сумно сиділи рядком попід стінами, неначе поважні дипломати на конгресі. Олеся привіталась до всіх дуже байдужно й недбайливо й сіла коло стола; вона роздала всім чай і мовчала. Матушки покуштували бубликів і трохи зубів не поламали. Голодні батюшки трощили їх, аж в зубах хрущало.
Розмова не клеїлась. Усі мовчали. Олеся сиділа, спершись на стіл, і кисло дивилась на Геркулеса на стіні. Випили чай. Килина винесла пляшку з горілкою та чарки, а на тарілці – черствого житнього хліба. Гості випили по чарці, пожували чорного хліба й засмутились. Олеся мовчала й не доторкнулась до хліба. Наставав сумний вечір. Гості були сумні, господарі сумні. В хаті всі замовкли. Стало так тихо, неначе нікого в хаті не було. Ніхто не піддавав веселощів та жартів, а тим часом усі почували, що гульня не скінчилась: усім ще хотілось гуляти, – всі побачили, що гульню ніби згубили десь на шляху разом з благочинним. Як тільки Олеся вийшла з хати, всі почали радитись, куди їхати. Парафія отця Мельхиседека тепер була найближче. Він запросив усіх до себе. Гості знялись і виїхали з двору. Ні господар, ні господиня їх і не держали.
– Ой сестрице, я зуба зламала бубликом, – хвалилась Марта сусіді.
– А я трохи не вдавилась черствим хлібом. Чи вона пак так вітає й свого Бонковського? – спитала сусіда.
– Еге! Якраз так! Вона Бонковському смажить поросята в вільшаницьких поросятниках, – сказала Марта.
– Тільки трохи пересмажує, – обізвалась сусіда, – але нічого те: у Бонковського зуби добрі, – не поламає.
Увесь поїзд поїхав до отця Мельхиседека. Мельхиседек з жінкою побігли санками уперед, щоб зготувати полудень для голодних гостей. Гості ночували, гуляли цілий день, але впевнились, що вволю не нагулялись. Знов постановили всім їхати до Прокоповича в Чайки й тільки в Чайках вже впевнились, що нагулялись, скільки було треба, – досхочу. З Чайок всі роз'їхались до господи й рознесли по околиці, як благочинна вітала гостей, лежачи з книжкою в постелі.
7
Господарство в Балабухи велося погано; Балабуха не любив піклуватись ним, бо не був покладний чоловік. Він більш за все любив читати книжки, лежачи в кімнаті. Парафіяни не хотіли послухати та помагати йому, не хотіли ні орати, ні жати, тільки по давньому українському звичаю збирали сіно толокою. Балабуха не любив навіть їздити на поле й здававсь на наймитів та на робітників.
Настав гарячий час – почалися жнива. На полі треба було хазяйського ока, а хазяйське око не любило заглядати на поле та хоч подивитись на роботу.
– Чом таки пак, Марку Павловичу, ніколи не поїдеш на поле подивитись, що там роблять наймити та наймички? – говорила Олеся. – Вони й дома все одмикують од роботи, а в полі – й потім.
– Коли не хочеться: я таке ледащо. Поїдь ти та подивись та й мені скажеш.
– От вигадав! Я не так поведена, щоб на поле їздити.
– Адже ж другі матушки їздять. Он подивися, як працює Онисія Степанівна: сама на поле їздить, сама варить їсти косарям, сама пряде.
– А ти хочеш, щоб і я варила їсти на полі, підтикавши поли, як варить Моссаковська? Ну, цього од мене не діждеш. Хіба буде гарно, як твоя жінка запалиться та засмалиться, як циганка? Поїдь лишень сам, не лінуйся, – тобі тільки б з книжкою в руках лежати, та й годі.
– А тобі тільки б з Бонковським базікати. Ти мені ні в чому не помагаєш, ти ні до чого не здатна, в господарській справі не досвідна.
– Знов заходився! Може, знов оце не будеш три дні говорити. Вдягайся, лежню, та їдь у поле. Он наймити лаштують вози, щоб возити пшеницю: не поїдеш, то побачиш, скільки-то раз вони за день вернуться з поля з снопами.