Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

Напнувши на плечі здорову хустку, Марта вийшла з кімнати й сіла долі коло бутля. За Мартою вийшла друга матушка, так само запнута хусткою, за нею третя.

В кімнаті зосталась тільки благочинна та кілька молодих соромливих. Матушки посідали з батюшками навкруги бутля й підливали й собі в чай рому. Всім стало весело в нових позах. Почався гомін та жарти. В стаканах в батюшків вже давно не було й краплі чаю, а вони все підливали рому.

– Чи нема, господине, в вас часом горішків для наших матушок? – обізвався отець Мельхиседек. – Отамечки я нагледів в вас на лежанці добру миску з ласощами, та ще й не з простими, а турецькими. Мабуть, господине, ховаєте не для гостей, а од гостей…

Онися Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить; декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.

Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.

– Які м'які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості – говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.

– А справді, якісь м'які та чудні на смак, – обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з'їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.

– Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м'яке, неначе картоп…

Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла, – на долоні й справді була картоплина.

– Ой, картопля! Їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? – крикнула Марта.

– Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, – розпочав вчений благочинний.

Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла,- на долоні лежала таки справжня картопля.

– Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! – крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.

– Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,- я подивлюсь! – сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.

– Чи ти ба, – яка маленька.

– Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! – крикнула Марта.

– От і вгадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас, – обізвався з поважною міною отець Мельхиседек. – Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.

В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння,

– Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть, – говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.

Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.

– Вип'ємо ще по одному пуншеві до подушки та й лягаймо спати, – промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.

Випили ще по одному пуншеві, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.

– А даваймо ще співати, абощо! – крикнув отець Мельхиседек. – Ану, Марто, починай!

Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла, та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.

– Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки, – сказав отець Мельхиседек. – Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.

– Коли й Шмид ласий до бутля: ще сховає бутля в торбу, – сказала Марта.

– Покличмо бабу Оришку, – оця так утне! Там тобі така дженджеляста! – сказав Мельхиседек.

– А справді покличмо! – крикнули всі.

Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її по-під руки й привели в світлицю.

Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик. Бутля посунули набік, і на місці бутля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.

– Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся, – сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.

Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.

– Ой цур йому! Як його попи п'ють? Якби я випила, то до світу і здуріла б, – сказала весела баба, дуже ласа до жартів.

– Ану, бабо, випийте, – ми побачимо, як ви здурієте до світу, – заговорили паничі.

– Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами, – сказала баба, розвеселившись.

– Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.

– Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись, – сказала баба, цідячи ром через зуби. – Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав, – сказала баба.

– Ага! Розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше, – крикнули гості.

– Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене, – сказала баба.

– Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла, – сказала Марта.

– Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.

– Посилай старостів до Шмида, – от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! – сказав отець Харитін.

Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кілька смутних пісень.

Гості замовкли й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.

– Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих, – таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха, – сказав отець Мельхиседек.

Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:

Пішло дівча по горішки, Та не знало, що за гай; Здибав його гарний хлопець, На імення Миколай…

Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.

– Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала, – сказали паничі.

– А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі.

Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.

– Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, – сказав Мельхиседек.

Наймити швиденько побігли й налапали під камінцями п'ять раків.

Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.

Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг з краю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: