Становий закачав рукави й почав печерувати жабу; бідна жаба кинулась стрибати по камінцях, пірнала, виринала. Становий ганявся за нею, знов замочив чоботи, але таки налапав жабу під каменем і виніс її на берег, піднявши високо вгору. Олеся крикнула й кинулась бігти, але не на гору, а в верби. Ломачевський гнався за нею, держачи високо в руці жабу за лапу, й догнав Олесю під скелею; далі вже не було куди бігти: зосталось хіба лізти на скелю. Олеся притулилась до скелі, кричала тоненьким голоском і тріпала руками. Ломачевський, застукавши її, взяв за талію й показував жабу.
– Ну, тепер дивіться, чи є в жаби зуби, – жартував становий, тикаючи до Олесі жабою. Олеся випручалась і кинулась бігти берегом. Ломачевський погнався за нею навздогінці.
– Киньте жабу, бо втечу додому! – верещала Олеся.
Ломачевський кинув жабу в воду; жаба булькнула й сховалась.
Олеся од страху втерла сльози хусточкою й присіла на плисковатому камені. Ломачевський сів коло неї й одсапував.
– Ой які гарні жовті квіточки он ростуть на скелі. Полізьте та нарвіть мені з їх букет, – сказала Олеся, граціозно підвівши очі на скелю.
– Знайшли квітки! Та то бур'ян, а не квітки! Захотілось вам в петрівку мерзлого.
– То на ваші очі бур'ян, а на мої – то чудові квіточки. Підіть-бо нарвіть!
Ломачевський встав і, витираючи мокре лице хусточкою, подерся на круту скелю, де, неначе на стіні канделябр, причепився в щілині коріннями густий кущ жовтих квіток. На крутому, як стіна, боці гори поміж здоровим камінням ріс терен та кущі дерези, материнка та чебрець. Ломачевський продерся через колючий терен, видрався по визубнях та зазубнях на круту скелю й смикнув кущ квіток. Дрібні камінці та пісок посипались йому на голову та на плечі. Олеся дивилась знизу на його високу здорову постать, котра ніби висіла над скелею, до половини прикрита зеленими кущами, й думала:
"Ану, чи схожий він хоч трохи на принца Ібрагіма в "Волшебниці"?
Ломачевський обернувся з кущем квіток в руках. Олеся вгляділа його блискучі очі та погляд, що падав на неї зверху, вгляділа його куций ніс і смуглявий вид і зітхнула.
"Схожий, але не зовсім! Тільки очі блищать, як у принца Ібрагіма", – подумала Олеся й легко зітхнула.
Ломачевський вернувся з квітками в руках, комічно став на траву одним коліном і подав Олесі поганенькі квітки; на йому вся одежа була мокра; волосся на висках поприлипало до лиця; лице аж пашіло. Ломачевський впав на холодний камінь і не міг одсапнути. Олеся взяла квітки, понюхала й кинула в воду.
– Пхе, як паскудно пахнуть бур'яном! Це такі квітки, як ви, – сказала Олеся.
Хіба я пахну бур'яном? – крикнув Ломачевський. – Потривайте, ось я оддишу! Я знов впіймаю вам жабу й укину вам у кишеню.
Олеся крикнула й кинулась бігти на гору. Ломачевський погнався за нею; вона вскочила в альтанку, витягла з кишені роботу, сіла й почала вишивати.
– Ви казна-що шиєте; покиньте оте паскудство! – сказав Ломачевський, сідаючи поруч з Олесею.
– Як-то казна-що? Пошию та приберуся, то й покращаю.
– Ви й так гарні. Дайте сюди, я вам поможу, – сказав Ломачевський, вирвавши з Олесиних рук роботу й кинувши її в бур'ян.
Олеся хотіла вхопити роботу й встала. Ломачевський вхопив її за талію й почав гаряче цілувати в щоку, аж одляски йшли на ввесь садок.
Тим часом Балабуха, побалакавши з титарем, взяв книжку й пішов у садок, щоб спочити в альтанці й полежати з книжкою в руках на лавці в холодку. Він бачив, як Ломачевський ганявся за Олесею, як вони вбігли в альтанку, почув одляски гарячих поцілунків і прожогом кинувся до альтанки. Олеся й Ломачевський, почувши, що хтось шелепається по доріжці, замовкли й перестали пустувати. Олеся миттю достала з бур'яну комірчик і кинулась до роботи так пильно, неначе вона хапалась скінчити її доконче до вечора. Ломачевський встав і подав Балабусі руку. Балабуха дуже байдужно привітався до його й сів на лаві. Олеся навіть не підвела очей од роботи.
Всі мовчали. Балабуха курив люльку, насупивши брови; вся його душа збурилась до дна, – йому хотілось пхнути Ломачевського з скелі в воду, але він, зроду несміливий і делікатний, не смів навіть Ломачевському й слова сказати в вічі.
– Здається, час вже чай пити, – несміливо й солоденько промовила Олеся й встала.
За нею повставали з лавки Балабуха з Ломачевським. Олеся вийшла з альтанки й пішла на гору; слідком за нею мовчки пішов Ломачевський, а за ним Балабуха. Ломачевський розпочав веселу розмову, неначе нічого такого й не трапилось. Олеся усе думала, чи примітив Балабуха, що вона жартувала з Ломачевським та залицялась до його, чи, може, нічого того не бачив? Прийшли додому й сіли за чай. Ломачевський й Олеся розмовляли веселенько, неначе між ними нічого й не трапилось.
Балабуха курив люльку й не обзивався ані словечком. Олеся усе поглядала на його насуплені брови й придала собі ще більше веселості, але її веселість була підроблена, якась черства й навіть чудна. Вона сміялась чудним сміхом, як сміються акторки на сцені. Чим далі, тим вона більше й швидше говорила, скоком перескакувала дуже чудно з однієї теми на другу. Ломачевський догадувавсь, що панотець дещо підглядів; він примітив, що починається щось недоладне, випив чай і швидко зник з світлиці.
Олеся допивала чай і скоса поглядала на Балабуху.
– Чи це ти обламався в дорозі, що серед двора стоїть поламана наточанка? – спитала вона ненатурально високим тоном. Балабуха мовчав і пив чай.
– Титар сказав мені в ганку, що вози з снопами порозпадались по дорозі. Чи то пак правда? – знов спитала Олеся.
Балабуха навіть не глянув і мовчки пив чай.
– Чом це ти не обзиваєшся? Чи ти сердитий, чи що? – вже сердито й натурально спитала Олеся.
Балабуха насипав тютюну в люльку, ліг на канапі й взяв в руки книжку. Але він не читав її, бо й листків не перегортав.
– Чи вже все жито вижали? – спитала більше для своєї проби Олеся. Балабуха буцімто читав і не обзивався.
– Та говори-бо, чого ти мовчиш? – вже крикнула Олеся.
– Біжи спитай в Ломачевського! – не втерпів Балабуха, щоб не обізватись.
– Я й угадала, що так буде. Безталанна я людина з таким чоловіком! – крикнула Олеся.
– Вона думала, що Балабуха не все бачив і не все чув.
– Добра безталанна, що цмокалась з становим на ввесь садок, – одрубав Балабуха.
– Чорзна-що вигадуєш; мабуть, тобі в вухах цмокало. Та то, певно, свиня гарбуз їла: он подивись, плигнула через перелаз в двір.
– Може, свиня й жаби печерувала в Росі, – одрубав Балабуха.
Олеся догадалась, що Балабуха усе бачив з гори з-за кущів; її взяла злість.
– А хоч би й жаби печерувала! Що ж у тому поганого? Покарав мене господь тобою: вмієш за кущами підстерігати, а за возами не підстерігаєш. Он твої вози порозпадались серед базару жидам на смішки. Добрий господар! Доведеться самій ходити коло возів.
– Не будеш ходити коло возів, коли й за твоїм хатнім господарством ходить Килина, – тихо обізвався Балабуха.
– То було тобі брати Онисю, – та б тобі й воли поганяла, й за плугом ходила. Я не в такому домі зросла, не так вихована, як твоя Онися. Безталанна я! Не можна з людьми й говорити.
Олеся впала на стілець і залилась слізьми. Вона плакала; Балабуха ніби читав книжку.
– Кинь книжку, а то я тебе покину! – крикнула Олеся на всю хату.
Балабуха читав та смоктав люльку; на душі в його ніби лежав камінь.
– Кинь книжку та говори, – кажу тобі! Балабуха ніби перегорнув листок, хоч він не міг і слова розібрати.
Олеся скочила з місця, одчинила двері й крикнула:
– Погоничу, запрягай коні!
Але вона згадала, що серед двора стримів тільки дишель з передніми колесами, на которих було б не зовсім догідно їхати; вона вхопила капелюш, накинула на голову перед дзеркалом, натягла рукавички, вхопила в руки зонтик і, не попрощавшись з Балабухою, вибігла надвір. Балабуха навіть не глянув на неї.
Олеся пройшла попід вікнами, вийшла за двір і оглянулась на ганок; вона сподівалась, що Балабуха побіжить за нею слідком, буде її перепрошувати, благати, а Балабуха лежав собі на канапі. Олеся пішла улицею, перейшла Рось через греблю, спинилась, обернулась, – Балабухи не було видно. Вона пішла стежкою понад Россю навпростець, минула монастир, вийшла на луки й знов оглянулась, – нікого не було видно, а вона сподівалась, що Балабуха пошле за нею навздогінці хоч Килину або наймита, але нікогісінько не було видно, тільки одна корова пленталась через греблю.