– Не забувайте зайти на наш вечір! – просила Олеся.
Гусари подякували й розпрощались.
Олеся почувала, що її нерви неначе заграли. В світлиці стало порожньо, тільки хмарами висів густий дим от дорогих сигар. Вона неначе бачила в тому диму сині та червоні блискучі постаті, бачила чудове лице Казанцева; його пишні очі наче світились і тепер, малинові уста сміялись, а м'який низовий баритон лащився до її душі і все ще лунав глибоко-глибоко в серці. Цілий день Олесі хотілось співати, грати, слухати музику; мрії роєм вилися в голові, як бджоли в маї; якесь дивне, глибоке щастя обхопило її душу… Скільки вона любила до цього часу, – не варто було однієї хвилини того нового щастя, яким тепер налилась вщерть її душа. Олеся таки впрохала мужа, щоб попросити на вечір гостей та гусарів в неділю.
Настала бажана неділя. Олеся звеліла зарізати три останні гуски й два індики, що зостались на господарстві, убралась в нову білу сукню з шовку, якого можна було дістати в Богуславі, й ждала гостей. Приїхали надвечір усі богуславські панки з синами, приїхали Олесині сестри. Після всіх наостанку прийшли офіцери. Надворі зашумів оркестр; він був такий здоровий, що його не можна було вмістити ні в сінях, ні навіть в цілій світлиці. Вечір був тихий та теплий, сливе літній. Поодчиняли вікна в світлиці й поставили оркестр під вікнами. Ніч була темна та чорна. Музики розставили свої пюпітри, порозкладали ноти й посвітили ліхтарі. Широкі мідні труби заблищали на чорному фоні ночі фантастичним сяєвом. Оркестр загримів, аж тахлі в вікнах задзвеніли. Олеся глянула в вікно на небачену картину й стояла, неначе причарована; обернулась вона назад, – світлиця аж сяла, аж пишалась гусарськими синіми куценькими мундирами, еполетами, шнурками та орденами. Коло Олесі вився Казанцев, пригладжений, причесаний, в дорогій блискучій одежі, – чудовий чорнявчик, як гвоздик. Старіші офіцери сіли грати в карти, молоді пішли в танець. Олеся забула вже Ломачевського. Бонковський сидів в кутку, скорчився в три погибелі й довго не смів перед гусарами виступати в танець; його кучерява здорова голова, кругле, повне та загоріле лице здалося теперечки Олесі схожим на здорового рудого гарбуза в картоплі.
Казанцев заряджував танцями: після кадрилі завів рондо, правував по-французькій, хоч його, само по собі, ніхто не розумів, і причарував усіх богуславських паній та паннів. Офіцери поводились делікатно, обходились з товариством просто, не вдавались в столичну пиху, жартували, говорили дамам компліменти з легким насміхом, котрі вони приймали за щиру правду. Матері повбирали своїх дочок, як ляльок, – кожна сподівалась залучити женихів для дочок. Але молоді офіцери найбільше увивались коло Олесі: вона була сміливіша й веселіша од усіх і танцювала краще од усіх.
– Як вам сподобався наш вечір, наше товариство? Мабуть, будете навпісля сміятись з нас, – спитала Олеся тихо в Казанцева.
– Ох, борони боже! З кого, з кого, а вже з вас не доведеться мені сміятись, – сказав Казанцев, скоса поглядаючи на тонку Олесину шию.
– От вже й зараз таки смієтесь з мене! Хіба ж пак тут нема кращих од мене? – попросту спитала Олеся.
– Од вас, мадам, трудно знайти кращих і деінде, – зашепотів Казанцев трохи не над самим Олесиним вухом.
Він ледве вдержався, щоб не вхопити її за талію й поцілувати в маленьке вухо.
– В вас чудове маленьке вушко, – ще тихіше промовив Казанцев, – якби не при людях, то я б вас поцілував у вушко.
Олеся зареготалась од радості на всю світлицю.
– Я не знала, що ви такий… – тихо сказала Олеся.
– В вас гарненька кругленька талія, – ще тихіше промовив Казанцев.
– Ви очевидячки смієтесь з мене; бачили ж ви кращі талії та вуха в Петербурзі, – ще тихіше обізвалась Олеся.
– Я вам скажу, і в Петербурзі таких мало, – сказав Казанцев.
Олеся прийшла до одчиненого вікна й поклала руку на одвірок. Маленька повненька рука забіліла на темному одвіркові, як мрамор; золоті персні блищали м'яким світом. Казанцев став поруч з Олесею й з жадобою пантрував на білу ручку.
– Яка в вас чудова ручка! Я вас поцілую в ручку, – сказав Казанцев, заступивши вікно й поклавши свою долоню на її руку.
Олеся ледве примітно повела очима назад.
Під вікнами, серед чорної ночі, блищала сливе фантастична картина. Сяли блискучі труби, – оркестр грав якусь арію.
Олеся ледве чула музику; вона тільки почувала гарячу долоню на своїй руці й скоса роздивлялась на гладенький матовий лоб Казанцева, обрамований збитими чорними кучерями, та на чудові чорні брови, під котрими горіли дві іскри в темних очах. Гаряча рука, дужий гук музики страшенно дратували її напружені нерви, хвилями збурювали кров, – вона ледве вдержалась, щоб не кинутись на шию Казанцеву, не вп'ястись п'явкою устами в його чудові брови.
– Розкажіть мені за Петербург, – які там люди, звичаї, які там доми та бали, – спитала Олеся.
– О, в нас, в Петербурзі, такі дива, за які в казках розказують: в нас зали всі в золоті, дзеркала од помосту до стелі і навіта на стелі; в нас на балах заразом танцює не сто пар, а грає по п'ять оркестрів на хорах.
– Хіба ж у ваших залах і хори є, неначе в церквах?
– Аякже! Хори кругом усієї зали, а над хорами ще другі хори, такі заввишки сливе, як лаврська дзвіниця. Звідтіля дивиться та публіка, що не танцює, баби, діди та всяка нечисть. Наші дами просто при людях обнімаються й цілуються з кавалерами при фантах, в іграшках.
– Невже! – крикнула Олеся, обернувши до його лице.
– Їй 6огу, правду кажу, – цілуються: є такий французький танець – як скомандує один, то всі дами кидаються на шию своїм кавалерам та цмок їх у губи! – сказав Казанцев.
Олеся трохи не підскочила, – їй страх як схотілося погуляти на таких вольних балах, одначе вона не зовсім пойняла віри тому.
– Ви, певно, жартуєте, – мабуть, глузуєте над нами, селянами.
– Їй-богу, мадам, не жартую! На те в нас столиця. Наші дами не такі благочестиві, як ваші, – самі ходять в гостиниці та в трахтирі, з ким хотять, їдять, п'ють, з паничами обнімаються; наші дами хилять вино й навіть лікери незгірше нас.
Казанцев замовк. Олесю потягли думи в ті щасливі краї.
– Чи не час би вже столи застеляти? – спитав Балабуха, приступивши до Олесі.
– Може, й час, – сказала Олеся й вийшла розпоряджатись.
Столи позастеляли. Гості посідали. Олеся сіла між Казанцевим та Погожаєвим. Чує вона, – під столом шарудить і хтось торкає її чоботом в ногу то з одного боку, то з другого. Олеся брикнула закаблуком Погожаєва раз, а далі другий і тихенько наступила черевиком на ногу Казанцева. Казанцев кинув на неї довгий-довгий погляд, налапав під скатертею її руку й здавив так, що Олеся ледве не крикнула. Довго тяглася вечеря; довго всі цокотіли й пили.
– Ваша вечеря смачніша од наших; в нас як часом подадуть на стіл цілу серну або печеного ведмедя, то не знаєш, як і од'їстись. Але нам вже проїлись ті печені ведмеді, – ваші гуси смачніші.
– Невже в вас їдять ведмедів? І так-таки подають на стіл цілого печеного ведмедя? – спитала Олеся.
– Цілісінького! Лежить мов живий.
– Ну, ви, панове, мабуть, залізли в хмари, – я б зроду не їла печеного ведмедя!
– Якби покуштували, то б і їли: там такий добрий, як конфета з варенням, – брехав Казанцев.
– Хі6а ведмідь солодкий? – спитала Олеся.
– Авжеж, солодкий! З одного боку солодкий, а з другого кислий, – додав Погожаєв.
– А з третього? – спитала Олеся, сміючись.
– А з третього шинка, чи "ветчина", ведмедяча "ветчина" – це ж шик! – додав Казанцев.
Невважаючи на печених ведмедів, офіцери вклали в копи три печені гуски, індика й кілька курок і почали дудлити чудову наливку стаканами.
Казанцев налив Олесі чарку наливки. Щоб не одстати од петербурзьких дам, вона стукнула чарку, а потім другу; вона тепер сама налапала руку Казанцева під столом і гладила її.
На столі не зосталось ні рісочки; пляшки стояли порожні. Гості встали з-за стола. Знов почалися танці. Казанцев приступив до дам і причепивсь причепою, щоб вони вивчились в його їздити верхи. Всі дами одмовлялись, одна Олеся згодилась, сидячи на стільці й закинувши ногу за ногу, але все-таки не насмілилась брати науку їзди в Казанцева, – вона трохи боялась людського поговору. Гості роз'їхались вже перед світом.