Онися сіла на канапі. Її рівна блискуча постать була ніби намальована на здоровому килимі ясними блискучими фарбами. Балабуха сів на стільці під вікном і поглядав на неї несміливими очима.
"Чого це я так злякався цієї панни? – думав Балабуха. – Я ж таки академіст, філософ, а вона і в граматиці, і в риториці не була й не вміє навіть просклоняти "mensa" 1, а я ж знаю Горація та Овідія напам'ять, од дошки до дошки".
Балабуха підвів гордо голову, закинув ногу на ногу, обперся ліктем об стіл і примостився в академічній позі. Онисі та гордовита поза чомусь була несподобна. І вона була так само горда, розумна й завзята й не любила гордих та натуристах людей. Вона любила верховодити, а не коритись.
В хаті на часину стало тихо. Усі замовкли, тільки було чути, як мухи бились об шибки, залиті гарячим сонцем.
– Чого ж оце ми сидимо? Випиймо по чарці, то, може, й повеселішаємо та розговоримось, – сказала матушка, наливаючи горілку в чарку.
– І то розумне слово, – обізвався Балабуха густим басом, з повагом розтягуючи слова. – "In vino veritas" 2 – говорили латинці.
Матушка випила півчарки й налила Балабусі; Балабуха вихилив чарку до дна й укинув у рот одразу півпирога.
– А ти, доню, не покуштуєш часом оцієї поганої та гіркої? – спитала мати в дочки.
– Спасибі, мамо! Я не п'ю, – сказала Онися швидко й голосно, як одрізала.
– Та, бач, за здоров'я шановного гостя хоч пригуб, – сказала матушка, подаючи дочці чарку.
Онисі було ніяково не випити. Вона встала, помочила губи в чарці й поставила чарку на тарілку, обтираючи уста хусточкою.
Після чарки розмова пішла жвавіше, матушка розказувала про господарство, за урожай, за пасіку. Балабуха вкидав подекуди слівце та все поглядав на Онисю. Онися все повертала очі на мальований поставець коло порога, неначе вона вперше його бачила.
Матушка заговорила про небіжчика вільшаницького священика, про похорон.
– А ви були на похороні? – спитав Балабуха в Онисі.
– Ні, я боюсь мерців. Я б три ночі не спала після похорону, – сказала Онися й знов почала роздивлятись на зелені одвірки дверей та на Авраама, котрий підняв здорові перелякані очі на небо, неначе й він углядів там якогось мерця.
– Який в вас гарний садок, та ще й над водою, – сказав Балабуха, обертаючись просто до Онисі.
– Садок гарний, але цього року не вродила "хруста", – сказала Онися, вкидаючи новомоднє заграничне слово.
– Може "фрукти", – сказав Балабуха, – бо це слово латинське четвертої деклінації, і воно роду мужеського, тим-то треба казати фрукт, а не фрукта.
"Ой та й поганий же, та ще й вчить мене, – подумала Онися й почервоніла. – Потривай же ти, великорозумний академісте! Ось я тобі підсуну хрукту!"
Матушка примітила, що третя людина зайва там, де зійдеться хлопець з дівчиною, встала й промовила:
– Піду ж я в пасіку та розбуджу свого старого: а доки він спатиме!
Матушка вийшла. В світлиці стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, піднімаючи широкі та високі груди.
"3відкіль почать? Що сказати? Ой музи! О Горацію! О Овідію, поможіть мені приступити до цієї червоної запаски", – моливсь в думці Балабуха до давніх богів.
А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобі піт. Він перекинув праву ногу на ліву, потім ліву на праву, а слова повтікали з його пам'яті.
"Ой Афіно-Палладо; ой божественна Діано! Ой Венеро!" – кинувся знов на Олімп Балабуха за поміччю, дивлячись на Онисю. Богині класичного світу чогось проти його волі сновигали у його в голові одна за другою, бігли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарні, принадні, одна краща од другої. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишені, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стіл і поклав ліву ногу на праву.
"Чи не покликати б на поміч Горація? А може, Арістотеля?" – думав Балабуха, перебираючи в умі еллінів та латинців. Але він почував, що й Горацій кудись утік, Арістотеля й конем не доженеш. Перед ним тільки вертілись німфи в якомусь дивному лісі в темнуватій печері, над тихою прозорою водою. На німфах були червоні запаски та картаті плахти, а зелена осока та квітки вкривали їх голови, падали по плечах, як у русалок.
– Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! – ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.
Онися липнула на його здивованими очима. "Чи він сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому", – подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академічним язиком.
– Ви, Онисіє Степанівно… я… ви… – знов почав Балабуха, – як побачив я вас, то мені став світ немилий!
– Хіба я така страшна, що вже й світ вам зав'язала! – одрубала Онися сміливо.
– Ви жартуєте? Краса страшна, – це правда; але так, як були страшні для людей давні боги, як страшний бог, – почав філософствувати Балабуха. – Ваші чорні брови, неначе гострі стріли в Купідона, – кого вразять, той вже навіки ваш.
– У кого ж то були такі стріли? Ви, мабуть, говорите про своїх вчителів? – обізвалась Онися.
– O sancta simplicitas! 3 Яка ти часом буваєш гарна своєю таки простотою! – промовив неначе сам до себе Балабуха.
"Чи він оце сміється з мене, чи глузує, що він вчений, а я проста", – подумала Онися й почала сердитись.
– Ви так говорите по-письменному, що я нічого не второпаю, – говоріть-бо по-людській! – сказала Онися.
– Чи вже ж пак ви не розумієте, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч і сьогодні до вас старостів слати, – сказав Балабуха й сам здивувався, що він сказав ці слова так дуже просто й ясно, й ні кришки не по вченому.
– Так би ви й сказали, то я б знала, про що п'ється, – сказала Онися й засміялась, ні трішечки не засоромившись; вона чула такі речі, може, десятий раз.
Балабуха осміхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з'явились по два пружки, неначе по дві іжиці. В академії студенти через ці пружки жартували з Балабухи й говорили, що як він засміється, то в його по один бік рота набігають супини, а по другий – герундії. Онисі здалося, що Балабуха дивиться на неї згорда й сміється з неї.
"Потривай же ти, академісте! Я ж тобі накладу в віз таки правдивих гарбузів", – подумала Онися, і в неї з'явилась і справді думка пожартувати з академістом, накласти йому в віз тої "хрусти". Онися сама до себе зареготалась од своєї несподіваної думки.
– Чого ви смієтесь? Чи ви такі веселі та щасливі? – питав Балабуха, й собі осміхаючись.
Рипнули двері з сіней. В хату ввійшла матушка. Вона вгляділа, що молоді люди обоє сміються, й подумала, що вже все скінчилось до ладу, як слід.
– Оце я будила, будила свого старого, та й не добудилась, – весело промовила матушка, – коли ваша ласка, випиймо по чарці та ходім до пасіки в садок, – може, гуртом розбудимо старого.
Матушка налила по чарці, випила сама й почастувала Балабуху. Балабуха стукнув чарку до дна і в смак з'їв пирога, неначе після дуже важкої, але добре скінченої праці.
– Може, вип'ємо ще по другій? – спитала матушка.
– Ні, спасибі вам, паніматко, – весело сказав Балабуха, – est modus in rebus 4, як казав Горацій, – є міра для всього.
– Ви все по-вченому говорите, а ми люди прості й просто горілочку п'ємо, – сказала матушка.
Матушка взяла пляшку й тарілку з пирогами й повела Балабуху в садок. Онися вискочила в кімнату, зачинила за собою двері й перекривила Балабуху перед дверима, вивернувши з усієї сили спідню губу.
Зараз за домом ріс старий розкішний сад. Старі яблуні, груші та черешні густо вкривали терасу, як старий ліс. Під густими гілками по чистій, як оксамит, траві була протоптана стежка до пасіки. Од тераси гора круто спускалась до самої Росі, а по горі, неначе випадком причеплені, стриміли старі груші та яблуні. З гори було видно до самого низу старі стовбури дерева, котрі ніби підпирали гущавину гілля та листу, неначе зелену стелю. В одному місці на краю тераси розрослись густі сливи, як молодий ліс. В кінці садка густий вишник неначе вхопився за крутий бік гори й повис над кручею, як густе зелене руно. Сонце повернуло на захід і кинуло світ збоку. Гаряче проміння вдарило в бік гори, розсипало золото по зеленому косогорі, пронизало сад наскрізь золотими нитками, пронизало кожну гілку, кожний листок, облило світом старі стовбури, лягло на зеленій крутій горі довгими золотими пасмами. Уся гора, ввесь садок світився й блищав наскрізь з верху до низу. Очі тонули в зелено-золотій глибині й спинялись на густих зелених вербах над водою, на блискучій тихій воді. А за Россю, на подолі, ніби спочивав густий дубовий ліс, як темно-зелений оксамитовий килим, в котрого темно-зелені верхи були облиті сонцем.