– Держись міцніше та мерщій поганяй, бо вечір близько!
Нетерпляча Онисія Степанівна сиділа з дочками в ганку та усе виглядала батюшку. З горба на греблю скотився здоровий екіпаж і повернув просто у двір.
– Що це за панюга звертає в наш двір? Що воно за проява? – промовила Онисія Степанівна. – Але віз панський, а на возі сидить… ніби якийсь батюшка.
Погонич розігнав коні й влетів в ворота. Але батющині ворота ставились не для фараонових колісниць – були малі вже занадто. Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях.
Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. Але що то за чудний віз? Де він узявся?
Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив.
– Що це за віз? І де він в господа взявся? – питалась Онисія Степанівна.
– От й хитрий з біса проклятий Бонковський! От тобі й карета! От тобі двадцять п'ять карбованців! – бідкався серед двора отець Харитін.
– Який Бонковський? Які карбованці? Може, ти гроші загубив в дорозі? – сипала Онися питання.
– Якби був згубив, то так би й знав, що згубив. Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін.
– Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета? За які гроші ти верзеш, неначе п'яний? Та розкажи до пуття, не муч мене! – кричала Онисія.
– Візьміть палицю та бийте мене, – більш нічого не скажу вам.
– Як візьму й справді палицю в руки, то, може, мені палиця й скаже. Говори, що це за причта? – кричала Онисія.
– І на чорта я до того брехуна заїхав? І який нечистий мене до його заніс? – бідкався отець Харитін.
– Я ж казав, – не заїжджаймо, бо баба з порожніми відрами нам дорогу перейшла, – обізвався й собі погонич.
– Розкажи хоч ти, дурню, що це з вами сталося, – пристала Онися до погонича.
Вже погонич розказав матушці за всю ту причту та пригоду. Отець Харитін не говорив і слова більше й, похиливши голову, тільки махав на усі боки руками.
– Здурів на старість, зовсім здурів! І де в тебе той розум дівся? – гримала Онисія Степанівна. – І хто тепер полагодить оцю карету? І на чорта вона нам здалась? Доведеться везти її, мабуть, аж у Київ до майстрів. Чи дорого ж заплатив за неї? – кричала Онися не своїм голосом.
– Двадцять п'ять карбованців втелющив та за упряж три, – обізвався отець Харитін, не піднімаючи голови, – то буде трохи не сто рублів на "погані" гроші, чи на асигнації.
– Ой ненько моя… То це ти всадив в оці руїни трохи не половину жалування!.. Боже мій! Лучче була б сама поїхала по жалування, – була б ціле довезла додому.
Отець Харитін сидів мовчки, неначе винний школяр, і вже не смів похвалитись гостинцями.
– А де ж решта грошей? Дай сюди до рук, бо ти ще й ті марно прогайнуєш, – сказала Онисія Степанівна.
Отець Харитін задер полу, витяг з кишені ремінного довгого капшука й мовчки поклав його на стіл. Онися одшморгнула ремінця, висипала карбованці та червінці на стіл і полічила, складаючи карбованці купками.
– Щось мало, – не всі гроші: ти десь прогайнував в Богуславі, – мабуть, пропив з батюшками в винарні!
– Борони боже!.. На могорич пішло всього злотий, та благочинному дав за труди два карбованці, та купив самовар та трохи чаю й сахару для гостей, та ще купив вам, Онисіє Степанівно, гостинця: набрав на сукню модньої матерії, якраз такої, як у благочинної.
Онисія Степанівна, зачувши гостинця, трошки пом'якішала, подобрішала й спустила голос нижче на цілу октаву.
– А де ж ті закупки? Може, де погубив? – спитала вона вже ласкавішим голосом.
– Там, серце, десь в кареті в задку. Ось я піду та принесу.
Засвітили ліхтаря й пішли через двір до воріт, де стриміла, неначе в зубах у воріт, половина екіпажа. Отець Харитін підняв подушку, одчинив скриньку й повитягав закупки. Вернулись у хату; Онися кинулась до матерії й розгорнула її, розпустивши на руці до самого долу. Отець Харитін з солодкими очима присвічував до матерії.
– Чи це воно на лице, чи, мабуть, навиворіт? – питала Онися, придивляючись до матерії.
Матерія була делікатного попелястого кольору з дрібненькими квіточками кольору висівок та з листочками, схожими на в'ялі, прибиті морозом гарбузові листки. Онися перевернула матерію на другий бік і пересвідчилась, що матерія була на лице, та й швиргонула її на стіл.
– Ой лишечко! Чого ж це ти набрав! Чи воно старе, чи полиняло? Ну й протринькав же ти гроші на якусь жидівську старовизну. Мабуть, нею жидівка вкривалась з півроку. Ото набрав! Їй-богу, неначе на черіні на попіл хто насипав висівок та притрусив гнилим листям.
– Їй-богу, Онисіє Степанівно, таку саму сукню носить благочинна і навіть всі багаті богуславські жидівки, – вихопився отець Харитін.
– То це ти прирівняв мене до жидівок та до своєї поганої благочинної? – знов підняла на октаву вище свій голос Онися. – В такій сукні, мабуть, тікала з гусарами твоя благочинна. Ти думаєш, я вберуся в оцю попелясту пістрю?
– Коли ж така тепер мода, – несміливо обізвався отець Харитін.
– Добра мода. Вберусь хіба, щоб була схожа на попелясту курку? На, носи сам або повези своїй благочинній, бо ти їй сприяєш. Другий раз не купуй сам мені гостинців.
Онися тикнула матерію отцю Харитонові під ніс, так що він її понюхав і знайшов, що вона трохи тхне жидівською хатою.
– Я сама одвезу та переміню її на щось інше, путніше, – сказала Онисія Степанівна. – Потривай же, пане Бонковський! Піддурив мого попа, піддурю колись тебе й я. Я тобі цього не вибачу, не подарую, Олесин полюбовниче! От тобі й жалування! Пропало те, що й раділа цілий день.
Другого дня світом селяни викопали ворітниці, висадили ворота й видерли з їх зубів карету і вкотили у возовню. Там вона пролежала років з чотири. Кури неслись в її задку, а одна квочка навіть висиділа курчата, доки захожі жидки не купили її за третю частку ціни.
Онисії Степанівні не довго довелося ждати, щоб помститись над паном Бонковським. Через тиждень після тієї події Бонковський, змолотивши графську пшеницю, наклав на п'ять возів мішків та лантухів і звелів мужикам везти на продаж за Рось в якесь містечко до знайомого жида. Граф кудись виїхав на той час. Мужики везли крадену пшеницю, а Бонковський покатав уперед верхом виглядати, чи не їде часом назустріч граф або який його сусіда. Тільки що він виїхав за Вільшаницю, проти його катав бідкою жидок, котрий не раз переводив крадене графське добро. Він розказав, що граф вертається, в сусідньому селі став попасати коні й, певно, незабаром поїде на Вільшаницю. Бонковський мов скажений повернув коня назад і прискакав в Вільшаницю. 3 гори на греблю з'їжджали хури. Звернути не було куди; шлях ішов одним один, – ніде не було поворотки. Довелось хоч у пазуху ховати хури. Бонковський кинувся в двір до отця Харитона.
– Ой отче Харитоне, рятуйте! Заробите великого гостинця! – крикнув Бонковський, вступаючи в хату.
– Що там таке? Може, обламались? Може, згорів тік? – спитав отець Харитін.
– Та де там тік, – я сам згорю до останку! Граф от-от наскочить в Вільшаницю!
– То що ж! Як наскочить, то й проскочить.
– Не проскочить, бо зачепиться за мої хури з пшеницею. Он бачите, стоять за вашим двором. Чи нема де в вас прихистити та переховати крадену пшеницю на якийсь там час? – і Бонковський щиро признавсь і оповістив за свою крадіжку та шахрування. Отець Харитін догадався, до чого воно йдеться, – треба було допомогти знайомому в пригоді. Йому стало жаль панка.
– Скидайте хутчій мішки в дзвіницю. Там їх не посміє зачепити й сам граф, – промовив отець Харитін.
– Ой мерщій і батечку й голубчику, бо от-от наскочить граф, – благав Бонковський.
Отець Харитін вхопив ключі, одімкнув дзвіницю. Двері в дзвіницю були з улиці. Мужики в одну мить повносили мішки й повернули вози назад на греблю. Отець Харитін замкнув двері й вкинув ключі в кишеню. Бонковський тричі цмокнув його в губи, скочив на коня й покатав через греблю.