Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

– І я неначе змерз, – обізвався другий гусарин, бігаючи по хаті.

"Допоминаються по чарці", – подумала Онися.

– Може б, по чарці та по другій, то зараз і нагрієтесь, – обізвався отець Харитін.

– Як по чарці, то й по чарці, – передражнив Казанцев отця Харитона по-українській.

Онися вийшла в кімнату й винесла здорову пляшку горілки й миску пирогів з начинкою. Гусари накинулись на горілку й, без сорому казка, кружляли шинкову Шулимову горілку. Миска з пирогами в одну мить спорожнилась. Кругом стола піднявся клекіт, як за годину перед тим; гусари пили горілку й гвалтували, як передніше мужицька компанія. По хаті пішов свіжий горілчаний дух, одначе Олеся вже не затуляла носа хусточкою й не думала зомлівати.

Гусари розвеселились і почали романсувати з паннами. Їм заманулось потанцювати.

– Чи не можна пак в вас дістати яких-небудь музик? От ми б і потанцювали! – промовив Казанцев. – Шкода, що ми не взяли свого оркестру.

– Де вже в нас дістати музик! Хіба покликати старого старця Шмида з лірою, – промовив отець Харитін.

– От і вигадав людям на сміх, – обізвалась Онися.

Олеся затулилась хусточкою й реготалась. Онися глянула на неї, неначе п'ятака дала.

– А чом же? – обізвався отець Харитін. – Там як утне козачка на лірі, то й музик не треба, – можна гацати й до вечора.

– Ото-то! Дійсно козачка! Це дуже цікаво!

– Це буде щось небачене, дуже ефектне, – сказав Казанцев.

– А покличте справді! Я ще зроду не танцював під ліру.

Отець Харитін послав за Шмидом. Як почув Шмид, що його кличуть до москалів, то вхопив шапку та дав драла аж у Чайки.

Гусари почали танцювати та крутитись з паннами без музик. Онися поглядала на благочинну й просто сміялась їй в вічі.

– Що то в вас за напиток такий, – воно зветься варенухою, чи що? – спитав у отця Харитона Казанцев.

– Та еге ж! – сказав отець Харитін. – Варенухою ж! А ви ніколи не пили? – спитав отець Харитін.

– Зроду не пив! Це, кажуть, щось дуже смачне, – сказав Казанцев.

– О, смачне й міцне, як ударить у голову, то й за ніч не прочумаєшся. Ож зваріть, Онисіє Степанівно, варенухи, – нехай гості покуштують, – сказав отець Харитін.

"Доведеться титарку кликати", подумала Онися.

– Добре, зваримо таки зараз, – сказала вона голосно.

Онися пішла в пекарню, звеліла смажити три гуски й заколоти двоє поросят. Титарка заходилась варити варенуху, та ще й дуже міцну.

Тим часом, як титарка смажила гуси та поросята, на селі скоївся переляк. Люди рознесли по селі, що приїхав становий, наїхала "московська закуція" й буде виправляти недоплат податі. Люди кинулись ховати своє добре: закопували в землю намиста, полотна, рушники, ховали в ожередах свитки та кожухи; декотрі повтікали з села за Рось, в Чайки, й позабирали з собою, що було дорожчого з одежі; бідніші люди погнали проти ночі в Чайки воли, корови та вівці. В селі неначе ждали татарського нападу; всі говорили, що за офіцерами йде з Богуслава цілий полк москалів, що москалі заберуть усе добро, поб'ють посуд, поріжуть і поїдять кури, гуси, свині й спродають товар.

Вже пізненько Онися накрила столи й подала вечерю. Гусари кинулись на гуси та на поросята, як голодні вовки на вівцю; кістки тріщали, гусятина щезала шматок за шматком. Сама Онися поклала половину поросяти перед благочинним, другу – перед благочинною. Олеся уклала в копи увесь здоровий шмат і зоставила сестрам тільки ніжки та хвостик. Гусари, непрохані, самі наливали горілку й пили. Після вечері подали варенуху; гусари спробували, розкуштували, що смачна, й хилили цілими стаканами.

– Та й міцний же оцей ведмідь! – промовив Казанцев до гусарів. – Як вип'ємо всього, то й в двері не потрапимо.

Він сказав правду: "ведмідь" міцно вдарив в гусарські голови; гусари розвеселились, позапалювали сигари, порозстібали мундири й почали ревти солдатських пісень. По хаті піднявся страшний гвалт; всі голосно говорили, й ніхто нікого не слухав; дим стояв такий, що ледве було видно свічки. П'яні офіцери лізли обніматись та цілуватись з господарем; декотрі дуже близько попримощувались коло паннів і трохи не лізли цілуватись. Казанцев підійшов до Олесі, взяв її за талію й поклав голову на плече…

Онисія Степанівна крикнула й протовпом вибігла в кімнату; отець Харитін спустив очі додолу. Балабуха скочив з стільця й витріщив очі; Олеся вирвалась з рук Казанцева й одскочила.

– Олександро Петровно, одягайся! Їдьмо додому! – крикнув Балабуха й з тими словами вискочив надвір і звелів запрягати коні.

Гусари не слухали Балабухи, позабирали паннів і почали танцювати, – підковані закаблуки колупали діл, глина летіла на стільці. Балабуха повбирав жінку, паннів і вивів на ганок. Гусари мусили й собі виряджатись в дорогу, накинули шинелі, розпрощались з хазяїнами. Казанцев взяв Олесю під руку й хотів посадити з собою в санки.

– Олесю, сідай зо мною! – гукнув Балабуха, вхопивши Олесю за руку й потягнувши її до своїх саночок.

Гусари насилу розмістились по санках і рушили з двору. Цілу дорогу Балабуха не промовив слова до Олесі. Олеся й собі мовчала; мовчки доїхали вони додому.

Випровадивши непроханих гостей, господарі вернулись в покої. Онися взяла свічку й посвітила на діл. Діл був увесь сколупаний, покопирсаний, неначе на йому три дні стояла череда на стиглі. Деякі стільці лежали поперекидані.

– Ну, та й наробила ж благочинна! Неначе запровадила правдиву закуцію, неначе стояла на стиглі з табуном гусарських коней! – крикнула Онися. – А той москалище при всіх її обніма! Чортма їй сорому!

Отець Харитін, згорнувши руки, поглядав на стіл, на купи кісток; на столі неначе вовки тільки що барана обгризли.

Другого дня Онися поїхала в Чайки до батька і все розказала матері; з Чайків вона поїхала до о. Мельхиседека й розмалювала Олесю найгарнішими фарбами.

Отець Мельхиседек не втерпів: зараз поїхав до Балабухи й розказав Олесі, що за неї говорила Онися. Приїхавши додому, Онися розказала ще кравцям жидам все дочиста за благочинну; жидки рознесли ті вісті по цілому повіті.

Приїхавши додому, Балабуха ввійшов в Олесину кімнату, причинив двері й на цей раз вже не змовчав, – приступив до жінки з докорами. Олеся розсердилась і надулась.

– Як ти сердишся на мене, то три дні мовчиш; лучче зробиш, як і тепер мовчатимеш, – сказала Олеся з гнівом, – хіба я винна, що п'яний Казанцев причепився до мене?

– Якби не була винна, то б він не чіплявся до тебе: не дурно ж ти все тягнеш мене до його в гості, не дурно за ним наші двері ніколи не зачиняються; я його не пущу в свою хату.

– Казанцев хоч говорить до мене, а ти по тижню мовчиш і слова до мене не промовиш.

– Я тих гусарів з хати повиганяю!

– Не роби цього, бо вийде скандал; та гусарів небезпечно й зачіпати, – сказала Олеся, – вони й тобі бороду обскубуть, – це митці на всякі штуки.

– Я тебе більше не пущу проїжджатись з Казанцевим на баских конях.

– Я й сама поїду, гусари не вовки: мене не з'їдять.

– З'їдять не з'їдять, а все-таки я не хочу, щоб ти кохалась та залицялась з якимсь пройдисвітом та вводила мене й себе в славу.

– Ет! Нема нам чого говорити – йди краще спати! – крикнула Олеся й повернулась до його спиною.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: