Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

– Ото шкода, що нема в мене краківських хомутів, – промовив хитрий насмішкуватий Бонковський, – якби до цього фаетона краківські червоні хомути, то, їй-богу, я б, здалеко, подумав, що їде наш граф.

– Добре й без хомутів. Не все разом. На перший раз буде й цього. Як мед, то й ложкою! – промовив отець Харитін десь неначе з хмари, з фаетона.

Погонич дістав коней кінчиком батога тільки до хвостів. Коники, захуджені й неодноразні, сіпнули й соб і цабе, напрудились і ледве поволокли ту завальну машину. Отець Харитін вгніздивсь на подушках і їхав пишно, неначе прекрасний Іосиф на фараоновій колісниці. Завальний екіпаж коливавсь та скрипів. О. Харитін почував свою поважність, хильнувши всмак, і гордовито позирав на проїжджих.

– Та гляди мені, жени коні під самісінький ганок: треба бундючиться! – навчав отець Харитін погонича.

– Ой батюшко, не всиджу на цих козлах! Здається, от-от упаду. Їй-богу, неначе мене хто настромив на вила, як подавальник того снопа! – репетував парубок на козлах.

– Держись міцніше та мерщій поганяй, бо вечір близько!

Нетерпляча Онисія Степанівна сиділа з дочками в ганку та усе виглядала батюшку. З горба на греблю скотився здоровий екіпаж і повернув просто у двір.

– Що це за панюга звертає в наш двір? Що воно за проява? – промовила Онисія Степанівна. – Але віз панський, а на возі сидить… ніби якийсь батюшка.

Погонич розігнав коні й влетів в ворота. Але батющині ворота ставились не для фараонових колісниць – були малі вже занадто. Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях.

Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. Але що то за чудний віз? Де він узявся?

Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив.

– Що це за віз? І де він в господа взявся? – питалась Онисія Степанівна.

– От й хитрий з біса проклятий Бонковський! От тобі й карета! От тобі двадцять п'ять карбованців! – бідкався серед двора отець Харитін.

– Який Бонковський? Які карбованці? Може, ти гроші загубив в дорозі? – сипала Онися питання.

– Якби був згубив, то так би й знав, що згубив. Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін.

– Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета? За які гроші ти верзеш, неначе п'яний? Та розкажи до пуття, не муч мене! – кричала Онисія.

– Візьміть палицю та бийте мене, – більш нічого не скажу вам.

– Як візьму й справді палицю в руки, то, може, мені палиця й скаже. Говори, що це за причта? – кричала Онисія.

– І на чорта я до того брехуна заїхав? І який нечистий мене до його заніс? – бідкався отець Харитін.

– Я ж казав, – не заїжджаймо, бо баба з порожніми відрами нам дорогу перейшла, – обізвався й собі погонич.

– Розкажи хоч ти, дурню, що це з вами сталося, – пристала Онися до погонича.

Вже погонич розказав матушці за всю ту причту та пригоду. Отець Харитін не говорив і слова більше й, похиливши голову, тільки махав на усі боки руками.

– Здурів на старість, зовсім здурів! І де в тебе той розум дівся? – гримала Онисія Степанівна. – І хто тепер полагодить оцю карету? І на чорта вона нам здалась? Доведеться везти її, мабуть, аж у Київ до майстрів. Чи дорого ж заплатив за неї? – кричала Онися не своїм голосом.

– Двадцять п'ять карбованців втелющив та за упряж три, – обізвався отець Харитін, не піднімаючи голови, – то буде трохи не сто рублів на "погані" гроші, чи на асигнації.

– Ой ненько моя… То це ти всадив в оці руїни трохи не половину жалування!.. Боже мій! Лучче була б сама поїхала по жалування, – була б ціле довезла додому.

Отець Харитін сидів мовчки, неначе винний школяр, і вже не смів похвалитись гостинцями.

– А де ж решта грошей? Дай сюди до рук, бо ти ще й ті марно прогайнуєш, – сказала Онисія Степанівна.

Отець Харитін задер полу, витяг з кишені ремінного довгого капшука й мовчки поклав його на стіл. Онися одшморгнула ремінця, висипала карбованці та червінці на стіл і полічила, складаючи карбованці купками.

– Щось мало, – не всі гроші: ти десь прогайнував в Богуславі, – мабуть, пропив з батюшками в винарні!

– Борони боже!.. На могорич пішло всього злотий, та благочинному дав за труди два карбованці, та купив самовар та трохи чаю й сахару для гостей, та ще купив вам, Онисіє Степанівно, гостинця: набрав на сукню модньої матерії, якраз такої, як у благочинної.

Онисія Степанівна, зачувши гостинця, трошки пом'якішала, подобрішала й спустила голос нижче на цілу октаву.

– А де ж ті закупки? Може, де погубив? – спитала вона вже ласкавішим голосом.

– Там, серце, десь в кареті в задку. Ось я піду та принесу.

Засвітили ліхтаря й пішли через двір до воріт, де стриміла, неначе в зубах у воріт, половина екіпажа. Отець Харитін підняв подушку, одчинив скриньку й повитягав закупки. Вернулись у хату; Онися кинулась до матерії й розгорнула її, розпустивши на руці до самого долу. Отець Харитін з солодкими очима присвічував до матерії.

– Чи це воно на лице, чи, мабуть, навиворіт? – питала Онися, придивляючись до матерії.

Матерія була делікатного попелястого кольору з дрібненькими квіточками кольору висівок та з листочками, схожими на в'ялі, прибиті морозом гарбузові листки. Онися перевернула матерію на другий бік і пересвідчилась, що матерія була на лице, та й швиргонула її на стіл.

– Ой лишечко! Чого ж це ти набрав! Чи воно старе, чи полиняло? Ну й протринькав же ти гроші на якусь жидівську старовизну. Мабуть, нею жидівка вкривалась з півроку. Ото набрав! Їй-богу, неначе на черіні на попіл хто насипав висівок та притрусив гнилим листям.

– Їй-богу, Онисіє Степанівно, таку саму сукню носить благочинна і навіть всі багаті богуславські жидівки, – вихопився отець Харитін.

– То це ти прирівняв мене до жидівок та до своєї поганої благочинної? – знов підняла на октаву вище свій голос Онися. – В такій сукні, мабуть, тікала з гусарами твоя благочинна. Ти думаєш, я вберуся в оцю попелясту пістрю?

– Коли ж така тепер мода, – несміливо обізвався отець Харитін.

– Добра мода. Вберусь хіба, щоб була схожа на попелясту курку? На, носи сам або повези своїй благочинній, бо ти їй сприяєш. Другий раз не купуй сам мені гостинців.

Онися тикнула матерію отцю Харитонові під ніс, так що він її понюхав і знайшов, що вона трохи тхне жидівською хатою.

– Я сама одвезу та переміню її на щось інше, путніше, – сказала Онисія Степанівна. – Потривай же, пане Бонковський! Піддурив мого попа, піддурю колись тебе й я. Я тобі цього не вибачу, не подарую, Олесин полюбовниче! От тобі й жалування! Пропало те, що й раділа цілий день.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: