– А що, Марку Павловичу, гарний образ? – спитав отець Степан.
– Хто його зна… Диякон дуже малий, неначе дівчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись, – сказав несміливо Балабуха. От вигадали! Тим вченим скрізь недогода! Такі образи хіба в Лаврі знайдете, – сказав гордо отець Степан. – От подивіться ж ще на цей образ!
На образі Ілія тікав на небо на страшних баских конях з огнястими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з ніздер та з вух летів клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на спину, задравши догори руки й ноги.
– Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем, – сказав Балабуха.
– Ет, Марку Павловичу! Я думав, ви нас похвалите, а ви ні се ні те говорите, – сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побіг хутчій з церкви. За ним вийшла матушка й Балабуха.
– Хотів вам показати "Неопалиму купину" в олтарі, та вже не покажу. Ви нас осмієте, – сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.
Тим часом як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілька маленьких.
– Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно, – сказала Онися.
– Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, – сказали наймички.
– Про мене, й почепіть, та тільки добре прив'яжіть, щоб додому довезли, – сказала Онися, сміючись.
Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузів накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.
Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Прокоповичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.
– А я, мамо, вже полудень зготувала, – сказала Онися до матері.
– Добре зробила, моя доню! Бо вже час полуднати, – сказала Прокоповичка.
– О, з вас добра господиня буде, – сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю як на свою будущу господиню. – Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.
– Коли бджіл боюсь, – сказала Онися, ледве здержуючи сміх.
– Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка, – сказав комплімент Балабуха.
Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту – в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.
Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залушав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.
Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.
"Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю. – Яка ж ти гарна! Які поетичні думи ти навіваєш на мене!"
Балабуха почутив, ідо під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.
– Але як же оце ти погано вимостив! Я чогось усе з'їжджаю на один бік, – сказав Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.
"Діана, щира Діана! Висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой муляє ж, бий його сила божа!" – І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.
– А що, паничу, мені здається, що ми тут не оженимось, – сказав понуро погонич.
– Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.
Ба й ви не оженитесь! – сказав сумно погонич. Та чому ж так? – сказав Балабуха, осміхнувшись.
– Бо мене чорт зна як нагодували, – і чарки горілки не дали. Я зовсім голодний.
– Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.
Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.
– Паничу, купіть оселедця та чарку горілки, бо, їй-богу, їсти хочу! – сказав погонич.
– Добре! Спиняй коні! Я й сам ладен випити чарку,- сказав Балабуха.
Погонич спинив коні. Балабуха гукнув на жидівку і звелів їй винести оселедця, паляницю та горілки.
Тим часом свині збіглись до воза й чогось усе лізли під віз. Погонич махав та стьобав по їх спинах батогом, а вони уперто таки лізли під колеса.
– Якого це дідька вони лізуть під віз? – крикнув Балабуха.
Погонич пополуднував. Випили по чарці й поїхали. Всі свині кинулись бігти за возом, як собаки.
– Що це за напасть! Свині біжать за возом, – сказав Балабуха, протираючи очі.
Балабуха згадав, як він в академії з студентами пив три дні й три ночі й до того допився, що за ним увечері по Братському монастирі ніби все бігали свині й хапали його за поли. Згадавши ті страхи, Балабуха трохи стривожився.
– Чи то свині, чи собаки біжать за возом? – спитав він у погонича.
– Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, – сказав погонич, обертаючи голову.
– Що воно там в нечистого муляє? Чи не вкрав ти часом чого та сховав під мене? А стань!
Погонич спинив коні. Балабуха підвівся, почав розгрібати сіно й вглядів щось кругле та здорове.
– А бач, украв, та не вмів сховати, – сказав докірливо Балабуха.
– Хто? Я? – крикнув погонич і скочив з козел. – Та нехай мене святий хрест поб'є, коли я що вкрав.
Погонич прибіг до воза, засунув руки в сіно й витяг гарбуза. І панич, і погонич пороззявляли роти і тільки дивились на те диво.
– От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни, – крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.
Свині кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.
– Сідай швидше та поганяй! – крикнув Балабуха на погонича.
– Постривайте, ще визбираю маленькі гарбузці, щоб додому не везти.
Погонич вибирав з сіна гарбузці й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід. Погонич сів і погнав коні.
"Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Діана, – це фурія, аспид, василіск! Чом же ти мені просто не сказала, що не підеш за мене?" – Гордий студент обидився на смерть. Уся любов його зникла, неначе погонич викинув її з гарбузами на шлях.
– От тобі на! Поїли свині нашу коляду! – промовив сам до себе погонич. – А я думаю, чого то наймички регочуться, аж на комин спинаються, та все на мене скоса поглядають. Та й прокляті ж тут в Чайках дівчата.
– Що прокляті, то правда! – обізвався Балабуха.
Вже сонце заходило, як Балабуха доїжджав додому, до села Хильок. Те сільце неначе хто вкинув в глибокий яр. Кругом яру стриміли круті гори й тільки розступились трошки в одному місці, де блищав ставочок. На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет, так що ніяк не можна було тудою прокласти шлях. В Хильки треба було спускатись з невисокої, але дуже крутої гори.
Тільки що віз почав спускатись, з-під воза обірвався гарбуз і покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки.