Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

– Еге! Добре вічко. Як вийде рій, то ще, борони 6оже, ввесь влетить тобі в рот: не треба буде й збирати, – бо ти ротом збереш його, – сказала матушка, сміючись.

Отець Степан налив чарку, поздоровкався й випив до Балабухи, а потім подав чарку Балабусі.

– Ми вже з паніматкою випили по чарці, сказати правду. Не знаю, чи пити, чи не пити, – сказав Балабуха.

– Та пийте! Тільки недобрі люди не п'ють, – сказав батюшка.

Балабуха випив і закусив пирогом. За першою чаркою пішла друга, за другою третя. Швидкий, проворний, говорючий панотець розговорився, випиваючи чарку за чаркою; а Балабуха все поглядав через пасіку в зелений садок, чи не з'явиться там на стежці Онися. Онисі не було видко в садку.

– От ви вчитесь там в академії все по-латинському, все пишете вірші, а чи вчать пак вас там співати на гласи: на "Господи возвах", і на "Бог господь", і "Явися нам"? – спитав отець Степан.

– А чом же? Вчать, – сказав Балабуха згорда.

– А чи вмієте ви співати "Господи возвах", глас третій, а заспівайте? – несподівано спитав батюшка.

– Та годі, годі, старий. От і вигадує ні се ні те. Де вже щоб в академії цього не вчили, – сказала матушка, постерігаючи, що старий хоче екзаменувати зятя.

– Цц! – цмокнув батюшка. – От і не вмієте, хоч і вчились в академії: ануте на "Бог господь", глас восьмий?

Балабуха засміявся, одначе затяг на глас восьмий. Він знав, що старі батюшки люблять екзаменувати паничів, а при тому й почванитись своїм хистом.

– Так, та не зовсім, – сказав отець Степан.- В нас на селах ось як співають! – сказав батюшка і зарипів низьким басом на ввесь садок: "Бог господь" на глас восьмий.

– Ануте, заспівайте на четвертий глас, – знов сказав батюшка, наливаючи чарку.

Балабуха затяг на четвертий глас. Отець Степан підтягував, щоб показати силу своєї гортані. В пасіці піднявся такий дует, що заглушив гудіння бджіл.

– Добру гортань маєте! От за це люблю! І горілку добре п'єте! І за це люблю! – сказав отець Степан, цілуючи в губи Балабуху. – Коли б ви знали, Марку Павловичу, як я очепурив та опорядив свою церкву! Які я образи поставив в церкві! Та ви і в Києві таких не знайдете! От ходім, голубчику, я вам покажу!

Отець Степан схопився жваво з місця, вхопив за руку Балабуху й потяг з катраги. Матушка пішла слідком за ними. В пасіці кругом їх сновигали бджоли, набились в бороду батюшці. Одна бджола вдарилась в його щоку і впустила жало; він навіть не скривився й тільки скинув її пальцями та все не випускав руки студента, неначе боявся, щоб він не втік. Стежечка йшла до хвіртки в цвинтар. Отець Степан потяг Балабуху в хвірточку й привів до церкви. Церква була одчинена. Сторож замітав і прибирав у церкві.

Ступивши на поріг церкви, отець Степан випустив руку Балабухи й перехрестився. Слідком за ним пішов Балабуха з матушкою.

Церква була невелика, дубова, з неширокими банями, з вузькими вікнами. Вікна були високо од землі. Серед ясного дня в церкві було темнувато, тілько гарячий промінь прорвався в віконце, простягся через усю церкву, як золоте полотнище, і впав на іконостас, на старинні різані квітками та виноградом рами, позолочені й помальовані золотисто-зеленим та червоним кольором. Уся церква була обставлена образами, як і світлиця в отця Степана; навіть в банях між вікнами висіли образи. Отець Степан ходив од образа до образа й показував пальцем. В бабинці висів здоровий образ страшного суду, на которому внизу намальовано було червоне пекло. В пеклі світились вищирені здорові зуби якоїсь страшної кінської голови, а між зубами сидів на престолі сатана, з рогами, з білими зубами. В його на руках сидів Юда, неначе маленька дитина. Голова неначе хотіла проковтнути сатану з престолом та з Юдою, але вдавилась, і сатана застряг у самій пельці, зачепився за горлянку високим троном і не міг пройти далі. До голови йшли рядками голі грішники: ткачі з клубками в руках, кравці з ножицями, мірошники з камінням на мотузках, перекинутих через плечі, розпатлані голі відьми, писарі з перами й здоровими каламарями в руках; за ними купа жидів з пейсами, а позад усіх поганяли грішників нагайками рогаті та хвостаті чорти.

– Дивіться! – сказав отець Степан. – Це я видумав, а маляр намалював.

– Ой господи, господи! – сказала матушка, важко зітхаючи.

– Ось ідіть лишень сюди! – сказав отець Степан, вхопивши Балабуху за руку. – Ось я вам покажу образ. У вас у Києві такого нема.

Отець Степан привів Балабуху в правий притвір. На стіні висів великий образ Покрови. Отець Степан став і згорнув руки перед образом. Серед образа був намальований амвон, неначе дві перекинуті сковороди, накладені одна на другу. На амвоні стояв молоденький диякон з розпущеними кісьми, як маленька панна в широкому криноліні. Він був на зріст якраз попід руки всім постатям. На самій голові в диякона, в хмарах, стояла богородиця, вдвоє більша од його, з омофором в двох руках. Кінець омофора стримів, неначе вирізаний з бляхи. По один бік диякона стояв Андрей юродивий, спустивши з одного плеча червону хламиду. Голі груди були повні, а круглий живіт з пупом стримів осторонь од його наперед, неначе білий гарбуз, прибитий до Андрея кілком. Андрей підняв угору кулак, з котрого стримів здоровий палець, неначе притика; зморщивши густі чорні брови, він грізно дивився на сивого діда й неначе говорив: "Ей, стережись, старий, бо як телепну, то й зуби визбираєш!" Дід стояв боком до Андрея й неначе просився: "І батечку, й голубчику, не бий мене, бо я не винний!" По другий бік диякона стояв цар в зубчастій короні; він обернувся до архієрея набік головою й гордо на його поглядав скоса, заклавши назад руки. Архієрей не вважає на царя, стоїть рівно, як святий, з таким хрестом в руках, неначе він витяг його на кладовищі з могилки. На архієреєві була одежа, неначе вирізана з бляхи, а спереду висів омофор, як дошка. За архієреєм виглядали ченці з чорними бровами, з білими бородами, неначе вони попідв'язували бороди білими хусточками, а там далі виглядали якісь фізіономії, не то дівки з розпущеними кісьми, не то парубки. Один неначе позакладав за щоки кислиці, в другого неначе бешиха рознесла одну щоку, в третього неначе сів чиряк під бородою, а очі були такі завбільшки, як його кулаки. Внизу на рамі було підписано великими слов'янськими буквами: "Сей образ соорудили раби божі чайківські баби. Року божого 1817".

– А що, Марку Павловичу, гарний образ? – спитав отець Степан.

– Хто його зна… Диякон дуже малий, неначе дівчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись, – сказав несміливо Балабуха. От вигадали! Тим вченим скрізь недогода! Такі образи хіба в Лаврі знайдете, – сказав гордо отець Степан. – От подивіться ж ще на цей образ!

На образі Ілія тікав на небо на страшних баских конях з огнястими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з ніздер та з вух летів клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на спину, задравши догори руки й ноги.

– Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем, – сказав Балабуха.

– Ет, Марку Павловичу! Я думав, ви нас похвалите, а ви ні се ні те говорите, – сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побіг хутчій з церкви. За ним вийшла матушка й Балабуха.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: