Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

– Ти не дбаєш за дім божий. В тебе дзвони порозбивані, церква стара, антимінс старий, все старе, – казав сердито в олтарі архієрей на всю церкву. – В тебе все старе й нечисте. А то що? – Архієрей показав пальцем на жертівник, де золотий промінь сонця видав кілька порошин.

– Дурак, старий простець, неуч! – загримів архієрей на всю церкву.

В отця Харитона в душі похололо.

– Чи чуєш, бра, як архієрей попа лає! – гомоніли нишком люди в церкві.

– А може, то він так чудно богу молиться, – обзивались декотрі чоловіки.

– В тебе книги несправні. Ти не вмієш писати книжок. Де ти вчився? – спитав архієрей.

– Я вчився дома в батька, – ледве насмілився промовити отець Харитін, – а на священика мене екзаменував духовник в Лаврі.

– Знаю я ваші екзамени. Попереводять вас, старих, на малі парафії, – суворо сказав архієрей.

– Мене вільшаницька громада обібрала на парафію, – тихо обізвався отець Харитін, пригадуючи слова Онисі.

– Що він каже? – спитав архієрей в благочинного, не розуміючи по-українській.

Благочинний переложив слова отця Харитона по-руській. Архієрей спахнув, аж почервонів.

– Яка там громада! Яке має право громада настановляти вас! Я вам покажу громаду, ви, старі п'яниці, дурні, неучі! Ми вас перечистимо!

З олтаря на шановну громаду так і сипались слова: "дурак", "болван", "неуч", "п'яниця". Молодиці думали, що то архієрей якось по-своєму молиться богу, і почали бити поклони. Чоловіки гомоніли: "Чи ти ба, як архієрей лається в олтарі?"

– Благочинний, зніми з його ризи й рясу! – сказав сердито архієрей. – Я вам покажу громаду.

Благочинний підскочив до отця Харитона, зняв з його ризи, підризник, а потім рясу. Панотцеві здалося, що архієрей вже заборонив йому служити службу божу. Отець Харитін стояв, неначе громом прибитий; він не чув, як його розоблачали, знімали з його ризи; він зовсім охолов і здеревенів.

Півчі гриміли. Церква була повнісінька людей. Архієрей вийшов з царських врат, поблагословив народ і сказав кілька слів до людей, що вони недбайливі, що в їх дзвони побиті, церква стара й несправна.

– Що то він каже? – питали один у другого люди.

– Хто його зна: чи навчає, чи докоряє за щось, – говорили люди.

Благочинний торкнув о. Харитона, щоб він запросив архієрея на обід.

Отець Харитін насмілився приступити до владики й попросив до себе на обід. Але в той час в церкву ввійшов польський пан дідич, з котрим архієрей колись обідав в одному селі в поміщика. Архієрей зирнув на його і впізнав. Пан приступив до царських врат, поцілував хреста й запросив архієрея до себе на обід. Архієрей покинув навчати громаду й пішов з паном з церкви. Тільки що вони вийшли за поріг, архієрей тричі поцілувався з паном, взявся з ним попід руки й пішов до карети.

– Чи ти ба! З паном аж тричі поцілувався! – загомоніли люди по всьому цвинтарі. Молодиці осміхнулись, а чоловікам стало ніяково: вони очі поспускали. В селі люди не любили пана дідича.

Сідаючи з паном в карету, архієрей голосно, зовсім не по-церковному розмовляв з паном і навіть зареготався. Громада почула й собі засміялась. Карета покотила в панський двір, і ні одна душа не пішла проводжувати архієрея до панського двору.

Зате народ рушив за повозками, котрі поїхали в батющин двір. Повозки заставили сливе усе подвір'я і навіть тік. Півчі, диякони, панотці, поліцейські, протопоп, а за ними всіма погоничі залили покої, сіни й пекарню отця Харитона, Позастеляли столи в усіх покоях, навіть в сінях. Вся ватага кинулась до позастелених столів. Погоничів посадили обідати надворі під вікнами. Кури, гуси, поросята, індики – все щезло в одну мить. Півчі кричали: "Горілки!" Протодиякони кричали: "Наливки!" Погоничі не хотіли їсти житнього хліба й репетували: "Давай паляниць!" Паляниць не стало, погоничі стукали ложками в вікна, аж шибки побили. Молодиці бігали, розносили страву й все-таки не нагодували тієї сарани. На двір отця Харитона неначе набігла татарська орда, об'їла, обпила, ще й вилаяла Онисю Степанівну, що всього було мало. На виїзді отцю Харитонові довелось давати хабарі протодияконові, півчим, конторщикові й регентові. Перед вечором архієрейська карета рушила з панського двору, а за нею рушив увесь поїзд.

Отець Харитін, випровадивши орду, як упав на ліжко, та вже більше й не вставав. Він пролежав місяць та й богу душу оддав. Зосталась Онися Степанівна удовою з двома дочками та сином. Ще перед архієрейським приїздом Онися Степанівна поховала батька й матір. А тепер довелось ховати й свого панотця. В домі піднявся великий плач: голосила Онися Степанівна, плакали дочки. 3 села посходились молодиці й баби, натовпились в покої й голосили на ввесь двір. Отця Харитона поклали в світлиці без риз і навіть без ряси: це ще більше завдавало жалю й своїм, і чужим, і парафіянам.

– Де ж я тепер дінусь? Куди я голову прихилю з сиротами? Мене виженуть з хати, викинуть з оселі. Тепер же я нещаслива й безприхильна навіки! – голосила Онися Степанівна. – Кругом мене вороги: нема в кого поради шукати.

Зібралась у двір вся вільшаницька громада. В городі запалало багаття: громада ставила обід. Поз'їжджались священики й поховали з громадою останнього вибраного громадою батюшку. Священики радили Онисі не гаяти часу, – їхати до Києва та просити митрополита, щоб він зоставив парафію за сиротами. Четвертого дня після похорону Онися Степанівна поїхала з прошенням до владики.

Приїхала вона в Київ, взяла прошення, взяла в руки здорову паляницю й пішла в Софійське до владики. Але, йдучи до Софії, глянула на Михайлівський монастир, де жив архієрей, і в неї в душі закипіло: в неї прокинулась природжена завзятість.

– Зігнав з світу мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей: є в Києві й старший над ним.

Онися Степанівна постояла серед Софійського майдану, подумала одну хвилину й замість Софійського пішла до Михайлівського. Вона в дорозі не виспалась, дуже здорожилась, була роздратована, увійшла в прихожу, поклала паляницю на вікні, сіла й ждала своєї черги, поки її покличуть в зал, де сидів архієрей.

Прийшла черга до неї. Келейник махнув до неї рукою.

Онися вся в чорному, в чорній довгій сукні, внизу обшитій білою стьожкою, в чорній хустці на голові, висока, рівна й суха, ввійшла в зал і поцілувала архієрея в руку.

– Що скажеш? Чого просиш? – спитав архієрей. – Звідкіля ти?

– Я, владико, удова, матушка з Вільшаниці. Не просити прийшла я, – прийшла позиватись, – сказала Онися Степанівна.

Архієрей не розібрав гаразд тих слів і знов спитав:

– Чого ти просиш? Де твоє прошення?

– Я не з прошенням прийшла, – я прийшла спитати, нащо ви запагубили панотця? Він через вас вмер, – сказала Онися сердитим голосом.

Архієрей ці слова зрозумів. Сердитий тон так його вразив, що він встав з крісла.

– Що ти? Що з тобою? – питав архієрей. – Чи ти сумашедша, чи божевільна?

– Хвалити бога, я ще не сумашедша. Ви, святий владико, ославили мого небіжчика, здійняли з його ризи й рясу. Він через вас перепечаливсь, заслаб од страху й вмер.

Онися все піднімала голос, а з останнім словом не видержала й заридала голосно на увесь зал, так, що луна пішла попід високою стелею. Архієрей стояв і тільки дивився на Онисю Степанівну.

Онися переплакала, перевела дух, і її очі знов суворо блиснули.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: