Настя дрібненько вибігла з зали й причинила двері. Довго тупцяли гості в прихожій, довго роздягались та чепурились. В кінці всього двері з прихожої одчинились, і в залу вскочив Гануш, неначе актьор на сцену. Він був у фраку, в пальових рукавичках, в лакированих ботинках, напомаджений, пахучий, рівний, як тополя. Балабушисі здалось, що в залі звідкільсь зійшло сонце. Вона трохи не кинулась йому на шию.
За Ганушем влетіли в залу Густав і Герман, так само убрані. Їх молоді рівні чепурні постаті чудово визначались в фраках і в панському чорному убранні.
За Густавом та Германом увійшла директорша і її дочка, убрані простенько, зовсім не по-бальному. На директорші була чорна вовняна сукня. Балабушиха трохи насупилась.
"3нать, мене не поважають оці німкені: повбирались, неначе на похорон", – подумала Балабушиха.
З прихожої входив довгий ряд гостей, довгий, неначе йому й кінця не було. Увійшов француз, потім старий німець Монтаг, а за ним ще якийсь молодий німець, три сахаровари з сусідньої хохітвянської сахарні та три поляки. В кінці всього увійшли несміливо якісь два столяри, старі німці в заялозених сюртуках і в таких старо-модних узеньких штаненятах, що їх сухі тонкі ноги були схожі на цапині. Здорові чоботи простої роботи були обхвачені штрибками. Через узькі рукави стриміли гострі лікті.
В залу всунулась вся миронівська сахарня, покликавши з собою свою близьку сусіду, хохітвянську сахарню. Миронівські офіціалісти рекомендували хазяйці своїх знайомих з хохітвянської сахарні. Балабушиха була рада й привітно подавала руку навіть старим столярам в куцих штаненятах на штрибках.
Вийшов Балабуха й привітався до гостей. Гості зашуміли, сповнивши всю залу, загомоніли на усяких мовах. Балабушиха сіла коло директорші й розмовляла з нею. В залі стояв якийсь гомін, навіть клекіт, чудний для вуха. Убогі столяри-німці несміливо посідали рядком і, поклавши руки на колінах, мовчали. Ще загуркотіло надворі, й в залу увійшов англічанин з своїм приятелем з хохітвянської сахарні. В кінці всього в одчинені двері увійшов батюшка з другої міської церкви з сином семінаристом. Балабушиха не просила на вечір ні одного батюшки, ні однієї матушки. Вона зачудувалась от такої несподіваної дисгармонії на балу й глянула на Балабуху дуже сердито.
Балабуха знав, яка компанія буде в його домі, й тихенько од жінки запросив до себе батюшку, щоб було принаймні з ким розмовляти.
– Насте, виходь вже в залу! Всі гості з'їхались, – сказала Балабушиха, увійшовши в кімнату, де сиділа Настя. – Ну та й гостей накликала я тобі! А який гарний Гануш, який убраний! Яка його постать у фраку!
– А Густав у фраку чи ні? – спитала Настя.
– Атож! Там у залі чиста заграниця. Мені здалось, що я не в Богуславі, а десь в Парижі або в Римі.
– Ой піду й я мерщій в ту заграницю! – сказала Настя.
– Але коли б ти знала моє горе: в залу приперся заросянський попище та ще й з сином. Оце так оказія!
– Невже? Поганий знак при виході з попом стрінутись! – сказала Настя й задумалась.
– От і вигадала, – сказала Балабушиха й затулила Насті рота пальцями.
Музики заграли марш.
– Виходь, Насте: саме добрий час, – музики грають марш. Більше буде ефекту!
Настя увійшла в залу проворненько, але не дуже швидко, саме так, як приставало до сукні з шлейфом. Клекіт в залі в одну мить затих. Всі обернули очі на Настю. Старі столяри в куцих натягнутих рейтузах схопились з місця й витяглись, неначе перед директором. Настя привіталась з дамами й стала коло стола. До неї потяглася довга процесія з двох сахарень. Одні подавали їй руки, бідніші німці цілували її в білу рукавичку. Жиди урочисто дерли смичками по скрипках; контрабас прихкав, неначе хто гупав довбнею в дошку. Музики переносили думку в корчму; здавалось, ніби десь за стіною дівчата й хлопці танцюють козачка.
– Та й гупає ж Янкіль! Ця музика тоді найкраще грає, як не грає, – обізвався батюшка, в котрого нерви були дуже слабкі.
Настя привіталась до всіх і сіла коло Амалії. Вони обидві мовчали й тільки дивились одна на другу, бо Амалія була для Насті німа, а Настя для Амалії – так само німа. В залі піднявся клекіт на всяких мовах. Настя оглянула залу, й їй здалось, що вона й справді за границею. Подали чай. Гості розбрелись по залі. Настя, намовчавшись всмак з Амалією, трохи не позіхнула й встала. До неї підійшов Густав. Настя окинула оком його постать і трохи не вмерла. Вони почали гуляти по залі.
– Ваша Настя буде король балу, – промовила директорша до Балабушихи.
Балабушиха осміхнулась, окинула оком залу й тоді тільки примітила, що паничів була повна зала, а дам всього п'ять, придаючи до гурту й стару директоршу.
"Боже мій! Адже ж моїй Насті не буде над ким королювати, хіба над старою директоршею та німою француженкою. З ким же будуть танцювати мої кавалери? От тобі буде бал!"
Балабушиха встала, кивнула на Настю, й вони вийшли з зали.
– Моя мила Насте! Чи ти знаєш, що на нашому балі нема дам?
– І справді! А я й не примітила, – сказала Настя.
– Ти, серце, за своїм Густавом нікого не примічаєш. Їй-богу, забула попросити на бал дам. І навіщо бог сотворив тих гидких дам? Чом на світі не одні тільки кавалери? – сказала Балабушиха.
– Та коли вже бог сотворив дам, то треба й їх просити на бал. Пишіть зараз, мамо, до двох докторів, до станової та до… матушки.
– Ой, до матушки не хочу писати. В одного доктора три старі панни, в другого – дві, так само вже підтоптані та доходжалі, та, може, прийде станова з дочкою, – та й буде, – сказала Балабушиха. – Але сядь, доню, та сама напиши, бо я забула й перо в руках держати.
Настя сіла коло столика й написала листи. Балабушиха підписалась і наробила граматичних помилок в підписі трохи не в кожній букві.
– Ну, це була б штука! Добре, що ви, мамо, завчасу згадали, – сказала Настя, встаючи з-за столика.
Через годину поприїжджали дами. Після чаю Густав звелів заграти вальс, обхопив за талію Настю гнучкою рукою, й легким вітром полетіла молода чудова парочка по залі. Білі Настині ніжки миготіли, неначе весняна блискавка в легких хмарах атласного шлейфа. Каштанова кучерява голова Густава гармонізувала з чорними дрібними локонами класичної Настиної головки. Її біла матова шия переливалась чудовими сутінями, як атлас її білої сукні. Граціозна постать молодого верткого та жвавого хлопця в чорному убранні була ніби висічена з темного мрамору. Пара карих блискучих великих очей бризкала іскрами; пара синіх очей тихо світилась, неначе рання зірка: здавалось, ніби ясний палкий день обнявся з тихою зоряною ніччю, ніби вечірня зоря в темному небі зійшлась докупи з ранньою зорею в білому світі нового дня, в букеті рожевих легких хмарок.
– Правда, чудова парочка! – промовила Балабушиха до директорші, зробивши солодку міну й з щирим почуванням показуючи на Настю та Густава.
Директорша тільки похитала головою, ніби говорячи: "Ой гарні вони обоє, ой які гарні!"
Густав подякував Насті. До неї зараз прилетів Гануш і вхопив її в свої довгі дужі руки; його велична голова з цілими хвилями ясних кучерів ясно вирізалась проти білих стін. Високий лоб заблищав. Мужня постать, котра вже наливалась і зміцніла, ще ясніше виступила серед просторної зали, неначе на освіченій сцені. В його рухах було більше грації, плавкості, ніж в Густава. Балабушиха задивилась на його дужу стать і граціозний стан і зітхнула з самої глибини.
"Чом я не така молода, як Настя, як я була колись? Чом людина не повік молода, не повік цвіте? Нащо одцвітаються пишні квітки?" – думала вона, схиливши голову.
Вона глянула, як Гануш обняв тонкий Настин стан, як його довгі пальці вп'ялись в її талію, й вона жалкувала, позавидувала Настиній красі й молодості.
По залі заворушились пари. Фабрицькі кавалери з нудьги неначе хапались натанцюватись. Вся просторна зала неначе закрутилась, завертілась. Семінарист підійшов до Насті. Настя не пішла з ним у танець. Старі столяри довго сиділи, але в кінець усього й їх узяла охота до танців. Один старий насмілився-таки підійти до Насті й простяг до неї тонкі сухі руки, неначе цапині ніжки. Настя пішла з ним танцювати. Старий ніби брикавсь своїми тонкими ногами та здоровими чобітьми коло Насті, неначе худий жидівський цап сп'явся до граціозної Настиної постаті, як до пишного куща рож.