Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

– Настю, серце, а подивись, чи кругла в мене талія? Мені здається, що сукня пообвисала ззаду на талії, – питала мати в дочки, випнувши бік перед дзеркалом.

– Чогось стала ніби випнута навкруги, кругліша, ніж була передніше, – сказала Настя, заглядаючи в дзеркало через материне плече.

Балабушиха зраділа й тихенько затягла мазурку. Вона хотіла дрібненько перебігти через залу, як дочка, але почувала, що ноги спотикаються, неначе на їх висіло залізне путо.

– Сядь, серце дочко, за фортеп'ян та заграй, а я трохи послухаю, – сказала Балабушиха.

Настя сіла й почала вигравати всякі мазурки та вальси, а мати походжала помалесеньку по залі й марила про чудового Гануша. Вона почувала, що в неї серце ще й досі не вмерло, хоче любити, може любити красу й молодість.

Самовар парував і кипів на столі. Мати й дочка ждали Балабуху з чаєм. Балабуха пішов на требу й довго не приходив. Вже сонце сідало. Червоний світ жеврів на білих стінах, як жар, а далі згас. Дочка грала й марила, мати все походжала по залі й собі марила. Почування ворушились, ніби оживали.

Прийшов Балабуха. Сіли пити чай. Балабушиха розказала чоловікові, що бачила в Волька в магазині Гануша.

– Знаєш що? – промовила Балабушиха до Балабухи. – От нам трапляється вчитель музики для нашої Насті. Поїдь завтра з візитом в Миронівку до директора та попроси Гануша, чи не схоче він вчити на фортеп'яні нашу Настю. Миронівка за шість верстов од нас. За Ганушем можна посилати коні двічі-тричі на тиждень. Наша Настя має талант і охоту до музики. Та й я дуже люблю слухати музику. Та не забудь попросити до себе директора з сім'єю. В директора два сини, а я зроду-звіку не оддам своєї Насті за духовного, за якогось патлача та бороданя.

Настя почервоніла, як маківка.

– Але ж той Гануш, може, дорого схоче за уроки? – обізвався несміливо Балабуха.

– А хоч би й дорого! В нас одним одна дочка, єдиниця. Поїдь таки завтра, не гайся й не дляйся по своєму звичаю. Треба користуватись часом, бо Гануш, може, кудись виїде. І не думай, і не говори нічого! Завтра вранці таки й поїдь, – вже настирливо крикнула Балабушиха.

Балабуха замовк. Він тепер мовчав і чинив усе, що загадувала йому жінка.

Другого дня вранці Балабуха поїхав в Миронівку. Гануш згодився давати уроки Насті. Балабуха несамохіть запросив до себе в гості директора з сім'єю, бо так якось воно випадало.

Вирядивши чоловіка в Миронівку, Балабушиха взяла роман "Сім гріхів смертельних" і пішла в садок читати. Вона виписувала "Собрание иностранных романов" і з ранку до вечора човпла цілі здоровецькі томи французьких романів, а найбільш романтичних. На низині, недалечко од берега Росі, розрослась, як ліс, малина. Балабушиха зайшла в малину, наїлась всмак ягід, сіла в гульбищі й почала читати роман. Гульбище було темне. Дикий виноград, переплутаний крученими паничами, вкривав просторне гульбище цілими гніздами. Надворі стояла тиша. Балабушиха зачиталася і в думці все ставила себе на місце героїні роману, а на місце героя – Гануша. Вона на часок одводила вряди-годи очі од книжки, а її думка все літала коло чудової постаті молодого хлопця. Вона все пригадувала собі його делікатне лице та золотисті бурці.

– Остобісіло мені вже читати. Що б тут робити? "А зварю лишень я свіжого варення з малини", – подумала вона. Балабушиха дуже любила ласощі й в куховарстві тільки й тямила, що варити варення. Вона пішла до хати, звеліла Килині винести таз в берег, погнала Настю рвати малину. Килина розіклала багаття з труску та трісок в тіні високого каменя, коло котрого росли високі верби. Таз був такий нечистий, як у останньої богуславської жидівки. Килина довго терла його цеглою, шарувала піском у березі, поки таз не залиснів. Балабушиха сіла на стільчику коло триножок, в холодку, поклала книжку на камінь і все читала та поглядала на таз. Через кожні десять хвилин вона пробувала варення, збирала півблюдечка піни, виїдала все дочиста, ще й ложечку облизувала. Поки скипіло варення, вона виїла його таки чимало.

За такою роботою час минув швидко. Перед обідом вернувся Балабуха й привіз звістку, що Гануш приїде по обіді.

Зараз-таки по обіді Балабушиха кинулась до шафи, вибрала нову, свіженьку гарну сукню й почала прибиратись та чепуритись. Обдивившись кругом талію, вона, потай од дочки, заперлась в опочивальні, підмостила на талії трошки вати, наділа сукню, потрусила пудрою лице й підправила брови. Тільки що вона вийшла з кімнати, дивиться, а Настя й собі витягує з шафи нову найкращу сукню.

– А навіщо ти, Насте, витягуєш нову сукню? – спитала вона в дочки.

– Надіну. Адже ж до нас приїде гость, – сказала Настя.

– От і вигадала. Цей гость буде приїжджати до тебе двічі на тиждень. 3араз мені покинь нову сукню та надінь стареньку, буденну, бо ти теперечки школярка.

– Адже ж ви, мамо, наділи нову одежу. Чом же пак мені не можна? – сказала Настя крізь сльози.

– Я господиня в домі, а ти ще школярка; тобі треба вчитись, а не прибиратись: ти ще мала, – сказала мати.

– Яка ж я маленька? Мені шістнадцять років минуло.

Настя насупилась. Вона пішла в залу й почала плакати, але, подумавши, що в неї будуть червоні очі, а Гануш незабаром над'їде, вона втерла сльози, перестала плакати й пішла в садок.

Тим часом Балабушиха убралась, густо намазала помадою сиві пасма кіс, опустила завіси на ті вікна, в котрі сягало сонце, сіла в крісло й почала читати "Сім гріхів смертельних". Вона читала та все зиркала та поглядала в вікно, курячи папіросу: в останній час вона вивчилась курити й з нудьги курила незгірше свого чоловіка.

Через годину затупотіли коні, загавкали собаки. Перед ганком стала легенька повозочка, блискуча та гарненька, як цяцька. З повозки зскочив Гануш, увесь закутаний в білий, довгий до землі балахон, з відлогою на голові. Балабушиха гукнула в кімнату на Балабуху й ухопилась, по давньому звичаю, за серце, але серце вже не кидалось та не тріпалось по-давньому…

Рипнули двері, й в залу ввійшов Гануш. Балабушиха встала й дуже тонно до його привіталась. Зараз вийшов Балабуха, й розмова стала загальною. Гануш був убраний в чорну одежу. На грудях в його блищала біла, як сніг, сорочка. Він тепер здався Балабушисі ще кращим, ніж передніше. Вона витріщила на Гануша очі й милувалась його чудовим веселим лицем та здоровою постаттю. Гануш заговорив своїм музичним голосом, ніби заспівав, і зала сповнилась для Балабушихи ніби музикою.

– А де ж моя учениця? – спитав Гануш, оглядаючись кругом себе.

– Здається, гуляє в садку, – сказала Балабушиха.

Покликали Настю. Настя увійшла, поклонилась і зачервонілась, як маківка. Їй було сором, що вона не убрана в нову сукню.

– Ваш фортеп'ян стародавній, але часом в старих фортеп'янах буває чудовий голос, – сказав Гануш і проворно одчинив кришку фортеп'яна, сів і вдарив міцно по клавішах. Фортеп'ян зашипів і задзвенів, як розбита бандура. Гануш зробив кислу гримасу й промовив:

– Фортеп'ян і добре направлений, але дуже вже розбитий, старий.

Щоб показати своє артистичне майстерство перед дамами, Гануш розпочав веселу шумну п'єсу. Він ударив форте. Бідний фортеп'ян наче застогнав під його пальцями, ніби його катували. На половині п'єси молоточки почали одскакувати. Фортеп'ян почав місцями клацати, як вовк зубами. Одбиті молоточки підскакували й зачіпали разом по кілька струн. Струни почали дзвеніти, як цимбали. Гануш ударив дрібну та довгу трель і потрапив на одбитий клавіш. Вийшло щось схоже на ті трелі, що вироблюють лелеки носами, стоячи в гніздах. В басах луснула струна й зашипіла, неначе гусак. Гануш не вдержався, зареготався й перестав грати. В Балабушихи почервоніли… вуха, а не щоки… під щикатуркою.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: