Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка – Iван Нечуй-Левицький

– Хотів вам показати "Неопалиму купину" в олтарі, та вже не покажу. Ви нас осмієте, – сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.

Тим часом як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілька маленьких.

– Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно, – сказала Онися.

– Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, – сказали наймички.

– Про мене, й почепіть, та тільки добре прив'яжіть, щоб додому довезли, – сказала Онися, сміючись.

Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузів накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.

Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Прокоповичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.

– А я, мамо, вже полудень зготувала, – сказала Онися до матері.

– Добре зробила, моя доню! Бо вже час полуднати, – сказала Прокоповичка.

– О, з вас добра господиня буде, – сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю як на свою будущу господиню. – Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.

– Коли бджіл боюсь, – сказала Онися, ледве здержуючи сміх.

– Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка, – сказав комплімент Балабуха.

Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту – в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.

Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залушав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.

Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.

"Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю. – Яка ж ти гарна! Які поетичні думи ти навіваєш на мене!"

Балабуха почутив, ідо під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.

– Але як же оце ти погано вимостив! Я чогось усе з'їжджаю на один бік, – сказав Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.

"Діана, щира Діана! Висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой муляє ж, бий його сила божа!" – І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.

– А що, паничу, мені здається, що ми тут не оженимось, – сказав понуро погонич.

– Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.

Ба й ви не оженитесь! – сказав сумно погонич. Та чому ж так? – сказав Балабуха, осміхнувшись.

– Бо мене чорт зна як нагодували, – і чарки горілки не дали. Я зовсім голодний.

– Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.

Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.

– Паничу, купіть оселедця та чарку горілки, бо, їй-богу, їсти хочу! – сказав погонич.

– Добре! Спиняй коні! Я й сам ладен випити чарку,- сказав Балабуха.

Погонич спинив коні. Балабуха гукнув на жидівку і звелів їй винести оселедця, паляницю та горілки.

Тим часом свині збіглись до воза й чогось усе лізли під віз. Погонич махав та стьобав по їх спинах батогом, а вони уперто таки лізли під колеса.

– Якого це дідька вони лізуть під віз? – крикнув Балабуха.

Погонич пополуднував. Випили по чарці й поїхали. Всі свині кинулись бігти за возом, як собаки.

– Що це за напасть! Свині біжать за возом, – сказав Балабуха, протираючи очі.

Балабуха згадав, як він в академії з студентами пив три дні й три ночі й до того допився, що за ним увечері по Братському монастирі ніби все бігали свині й хапали його за поли. Згадавши ті страхи, Балабуха трохи стривожився.

– Чи то свині, чи собаки біжать за возом? – спитав він у погонича.

– Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, – сказав погонич, обертаючи голову.

– Що воно там в нечистого муляє? Чи не вкрав ти часом чого та сховав під мене? А стань!

Погонич спинив коні. Балабуха підвівся, почав розгрібати сіно й вглядів щось кругле та здорове.

– А бач, украв, та не вмів сховати, – сказав докірливо Балабуха.

– Хто? Я? – крикнув погонич і скочив з козел. – Та нехай мене святий хрест поб'є, коли я що вкрав.

Погонич прибіг до воза, засунув руки в сіно й витяг гарбуза. І панич, і погонич пороззявляли роти і тільки дивились на те диво.

– От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни, – крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.

Свині кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.

– Сідай швидше та поганяй! – крикнув Балабуха на погонича.

– Постривайте, ще визбираю маленькі гарбузці, щоб додому не везти.

Погонич вибирав з сіна гарбузці й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід. Погонич сів і погнав коні.

"Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Діана, – це фурія, аспид, василіск! Чом же ти мені просто не сказала, що не підеш за мене?" – Гордий студент обидився на смерть. Уся любов його зникла, неначе погонич викинув її з гарбузами на шлях.

– От тобі на! Поїли свині нашу коляду! – промовив сам до себе погонич. – А я думаю, чого то наймички регочуться, аж на комин спинаються, та все на мене скоса поглядають. Та й прокляті ж тут в Чайках дівчата.

– Що прокляті, то правда! – обізвався Балабуха.

Вже сонце заходило, як Балабуха доїжджав додому, до села Хильок. Те сільце неначе хто вкинув в глибокий яр. Кругом яру стриміли круті гори й тільки розступились трошки в одному місці, де блищав ставочок. На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет, так що ніяк не можна було тудою прокласти шлях. В Хильки треба було спускатись з невисокої, але дуже крутої гори.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: