Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Iван Нечуй-Левицький

Хмари

Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липцi 183… року, з города Тули вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були сiртуки з темної парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами; кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi, широкоплечi й русявi, їх рум'янi, повнi щоки були здоровi якось по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був вищий од усiх цiлою головою: то був їх поводатар, Степан Воздвиженський. Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Києва. Деякi були посланi на скарбовi грошi в Київську духовну академiю, деякi були простi семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Києва на прощу.

Широкий i вольний був їм шлях на Україну. Лiтня спека застелила його на долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на семiнаристiв, облiпила їм лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт котився з їх потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав їх лиця довгими смужками.

Кандидатам до академiї були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до самого Києва. Одначе вони не поїхали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напоїти. Стаючи коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв поїли. Останнi поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечке од Києва, хрестячись i молячись до синiх святих київських гiр, на котрих бiлiли церкви й дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека, зате ж весела була їм дорога до Києва! Забачивши святий Київ, вони зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста.

З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра. Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовне чудова панорама Києва. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла лавра, обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своїми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква св. Андрея, вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло неї Михайлiвське, Софiя, Десятинна… Подiл, вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своїми церквами й будинками. Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков, їх заквiтчала давня невми-раюча українська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста…

Стоять київськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче її розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквiтчають їх потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторiї…

Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Києва. Всi богомольцi, побачивши Київ, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони.

Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку.

– З якої губернiї? Якого повiту? З якого села? – розпитував митрополит кожного. – Чи всi ви пiдете в академiю?

Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступає в академiю, дехто просив у митрополита парафiї на Українi.

– Роздiлiться! – промовив митрополит. – Хто йде в академiю – ставай по правий бiк, хто в попи – ставай налiво.

По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого пастиря.

– Добре, – промовив митрополит, – дам вам парафiї й поженю вас на сиротах, за котрими я зоставив парафiї. Тiльки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию! – промовив вiн, витягаючи кiнець здорової червоної хустки, котрою була оповита шия одного хчопця.

– Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись одного попа, а вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи очей менi не видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась!

– А ви в академiю? – промовив митрополит до правої сторони. – Боже благослови, боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не в муромських лiсах? – спитав митрополит одного кандидата до академiї, котрий виганявся головою й плечима над усiма хлопцями.

– Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, – одказав студент.

– Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська, ножиська, плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiваєш?

– Басом, ваше високопреосвященство, – гукнув студент i справдi страшним басом.

Митрополит почав його оглядати з усiх бокiв. Студенти розступились, i великий, як обелiск, студент стояв мiж двома рядами прямо проти митрополита.

– Як же твоє прiзвище?

– Степан Воздвиженський, ваше високопреосвященство, – знов загримiв вiн, аж луна пiшла по великих покоях митрополита.

– Бравий хлопець! Зовсiм богатир Iлля Муромець! Iдiть же до другої кiмнати; там вас нагодують i напоять. На гостиницi вам дадуть квартири, хто хоче парафiї. А вам дорога лежить на Подiл до академiї. Бажаю вам усiм бути митрополитами!

Хлопцi поклонилися в пояс, поцiлували в руку й вийшли з зали, скидаючи її скоса очима. I вони всi захотiли бути київськими митрополитами, дивлячись на розкiшнi покої митрополита, де стояли великi крiсла, критi малиновим оксамитом, з золотими спинками, з парчевими китицями, де лежали килими на кiлька сажнiв, затканi чудовими квiтками й китицями.

Пообiдавши всмак у митрополита, студенти розiйшлися на два боки. Одна часть пiшла до лаврської гостиницi i жила там, доки митрополит не роздав їм парафiй на Українi на продиво українським мужикам, котрi пороззявляли рота, дивлячись на таких чудних кацапських попiв.

Друга половина пiшла на Подiл до академiї. Там молодi студенти здали екзамен, i їх прийняли в академiю на скарбовий кошт.

Туляки встрiли в академiї студентiв з усiєї Росiї. Великоруський синод ще попереду, нiж уряд, спостерiг iдею русифiкацiї, i для того вiн велiв в академiях мiшати українцiв з руськими студентами. Тим-то в Київську академiю пруть семiнаристiв з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибiру, мiшаючи їх з киянами, полтавцями, одесцями й iншими i посилаючи українських семiнаристiв до Москви й Петербурга, котрi, одначе, не мають охоти туди їхати.

По розкiшних алеях Братського монастиря, густо обсаджених усяким деревом, гуляли студенти з усiх кiнцiв широкого Росiйського царства. Тут можна було побачить типи пiвночi з жовто-русявим волоссям на головi; можна було побачить широкi шиї й сiрi очi великорусiв, рум'янi лиця українцiв, навiть орлинi очi й носи грузинiв, грекiв, сербiв i болгар, що приїжджають вчиться до Києва. Пiсля екзаменiв усi студенти були веселi, всi весело розмовляли, знайомились, жартували. Довгi й густi алеї в монастирi аж гули од голосної розмови. Студенти з України й Бiлорусiї були цивiлiзованiшi, делiкатнiшi. Вони стояли далеко вище од iнших, навiть розвиттям розуму, i виглядали паничиками й європейцями мiж грубими великорусами. Всi студенти говорили московським язиком, i рiдко траплялося почути спiвучу, м'яку розмову українську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденнiй стiнi церкви була залiзна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий монастир з академiєю стояв на Мазепиному дворi. I, невважаючи на те, в академiї Петра Могили, св. Димитрiя Туптала й iнших не було й духу, й слiду тих давнiх дiячiв України, тих Сагайдачних, Могил… В Братськiм монастирi, в давнiй славнiй академiї панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навiть чужi люди… Все давнє українське лежало десь глибоко пiд землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попiд деревом чужi люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнанi бог зна звiдкiль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину i новину i поховати її навiки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар