Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком, з грунтом? – почав будущий зять.

– А так! В мене двi дочки, як ви знаєте. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моїй смертi Степанидi зоставлю флiгель…

– Чи ми ж помиримось?

– Треба мириться… Тiльки ви знаєте, що я своїх дiтей не зобижу. Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, – про мене.

– Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, – промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. – Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова – золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi…

Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.

– Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. – I тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту – так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав її за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на кого. Одна Степанида була не весела тим, що Дашкович не просив i досi її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.

– А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? – спитав Сухобрус.

– А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей.

– Навiщо? Недобре! їй-богу, недобре! – тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать.

Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.

– Чи ти чув новину? – гукнув Воздвиженський.

– Яку новину?

– Що я посватав твою Степаниду!

– А ти ж женишся на протоєреївнi?

– На якiй протоєреївнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну – Сухобрусову дочку! От що!

– Неправда твоя!

– Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й моє весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!

I Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович, побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.

– А що, налякав тебе, га? – промовив Воздвиженський. – Иди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряєш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом.

Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навiть за шафера, а тепер скоїлось зовсiм iнше дiло.

– Одже ж ти й справдi капосний! То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався.

– Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твої заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степзниду?

– Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! – шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини.

Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом.

Сухобрус не знав краю своєму щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й лампадками, В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок; зятiв.

– Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й спiвали "Сизого голубочка", доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв! О ви, зятi мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких розумних, ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та срiблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами… як самi знаєте. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, мої уми-розуми!

I старий батько не мiг натiшиться своїми вченими зятями: все обнiмав та цiлував їх.

– Та годi вже цiлуваться! – промовив Воздвиженський. – Давайте ще будемо пити!

– Давай, зятю, й пить! I пити – вмерти, i не пити – вмерти. Лучче ж пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.

Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до самого денця.

– Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мої. Недурно ж менi цiєї ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе серед двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби сонячний день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як загримить грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з Михайлiвського, з Братства летять янголи, та все по парi та по парi; такi рядки, що й полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з золотих хрестiв! Оглядаюсь я, а всi три рядки летять просто у мiй двiр. Кожний янгол держав по зеленiй гiлцi всякого садового дерева. I котрий оце прилетить, то i застромить гiлку в моєму дворi. I тi гiлки перед моїми очима росли, розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево пiдiймалося вгору та вгору, цвiло перед моїми очима. Я чув пахощi цвiту. На деревi спiли ово-шi, вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося додолу, її обсипались перед моїми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мiй двiр, потiм засадили садками ще й вулицi коло ного двора! Все так i зазеленiло перед моїми очима. Я набрав повну хустку палучих яблук i груш та думаю: "Понесу же я своїм дочкам". Та й на тiм i прокинувсь!

– Чи не читали ви того вечора "Патерика Печорського" або "Житiй святих"? – спитав Дашкович.

– Е, уми-розуми! То не од "Патерика"! То од бога i святих печерських!

– Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? – питали дочки. – Ми були б i гостям зоставили на сьогоднi.

– Якби пак сподобив господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грiшнi люди, не уподобнi богу, – промовив Сухобрус напутюючим тоном.

Тим часом надiйшло два купцi, близькi сусiди. Перед образами засвiтили лампадку й свiчi. Двi пари молодих стали на килим i побили поклони. Батько й гостi поздоровляли їх з заручинами.

Пiсля заручин була багата вечеря. Пiсля вечерi обидвi молодi грали на гiтарах i спiвали. До їх пристали й паничi. До пiзньої ночi було в Сухобрусових горницях весело, до пiзньої ночi грали й спiвали.

Незабаром Сухобрус встиг обробить верхнiй етаж нового дому. Вже був призначений день двох весiллiв разом. Воздвиженський i Дашкович вiнчались разом в Глiба-Бориса.

Серед церкви поставили високi пiдмостки, огородженi штахетами i засланi килимами. Марта й Степанида були убранi в бiлi прозорi сукнi i в бiлi гiрлянди. Високi, чорнявi, рум'янi, з розкiшними чорними кiсьми, вони були дуже показнi й оригiнальнi своєю красою. Бiле убрання було їм дуже до лиця. Нiколи до їх не приставало прiзвище схiдних пальм, як тепер пiд вiнцем. Як шафери поклали на голови вiнцi, вони стали схожi на цариць Шехерезади, так багато було сценiчного, схiдного в їх зростi, в їх оригiнальнiй полуденнiй красi. Навiть товстi брови, великi очi й губи Мартинi здавались делiкатнiшими й тоншими при свiтлi свiчок, при свiжому фантастичному бiлому убраннi.

Старий священик, вважаючи на вчених женихiв, винiс з вiвтаря прездорову книжку проповiдiв i пошанував їх словом якогось святого отця церкви третього вiку, де дуже часто промовлялось, що супруг повинен любити свою супружницю i супружннця повинна бояться супруга. Женихи найняли митрополiтанську пiвчу. Хор гримiв концерт. Якийсь бас трохи не луснув, викрикуючи останнi слова апостола: "Жена да убоiтся своего мужа". Народу було в церквi такого багато, що свiчки в кiнцi вiнчання почали гаснуть. Все було як слiд, велично й пишно. Сухобрус був наче на сьомому небi.