Хмари – Iван Нечуй-Левицький

У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцiї, куди пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, їли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс полла етi, деспота! При свiтi ясних зiрок виїхали гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли гихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. I Братство, i корпус академiї, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх українських учених дивилися на той чудний поїзд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за вiру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналiї, справляє комедiї на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi i в повiтрi вiяло теплом i пахло квiтками й тополями… Тiльки гори київськi стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв… Другого дня пiшла чутка мiж студентами, що Воздвиженського за його благочестiє дуже повисили в списках i мали навiть замiр зоставити при академiї бакалавром.

Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши до себе, почав намовлять його постригтись в чепцi.

– Не можу, – одмагався Воздвиженський, – бо маю вже наречену. Вона дочка одного київського протоєрея.

Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками того протоєрея, але жениться там не думав, бо протоєрей був небагатий. Зате ж вiн був земляк i товариш ректорiв по школах.

– Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете своєю власною особою пiддержувать руської церкви в санi ченця.

– Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Києвi, – просив Воздвиженський.

– Добре, – промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од ректора зовсiм спокiйний. йому треба було тiльки трохи пограть комедiю, частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе жениха його старшої дочки. Всi заговорили, що вiн на їй жениться. I вiн справдi посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився, почувши про сватання Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко Воздвиженський довiдався, що його не тiльки зоставили в Києвi, але навiть професором в академiї, разом з Дашковичем та ще з одним студентом. Як тiльки його зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув увиваться коло дочки протоєрея.

А тим часом про сватання Воздвиженського на протоєреївнi вже усi говорили. Протоєрей запросив вже до себе родичiв на весiлля з Калузької губернiї. Сама наречена, його дочка, вже налагодила все до вiнця. Протоєрей закупив багацько вина й усяких наїдкiв, пошив дочцi виправу. Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що вiн вже давно має собi молоду. I Протоєрей, його дочка, i ректор, i все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною!

Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув протоєрєївну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до Сухобруса.

Сухобрус пив чай з своїми дочками й тiльки що збирався йти до магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже чули про його сватання.

– Добридень вам, Сидоре Петровичу! – промовив Воздвиженський i кинувся обнiмати й цiлувать старого.

– Доброго здоров'я вам, Степане Ивановичу! – обiзвався знехотя Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування.

Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки, ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; її чорнi брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве осмiхалась i копилила свої тонкi губи.

– Давно я був у вас в гостях! – промовив Воздвиженський.

– Давно! – знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара.

Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару i котрий був холодний, як вода.

– Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, – зачiпав її панич.

– Нiчого – те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей.

Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського. Вiн бачив її завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. Її великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила її очi сльозами.

– В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академiї. Вибачайте менi, що я так нечасто навiдувався до вас! – просив Воздвиженський, i в його голосi й справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть.

– До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, – промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову.

– От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, – промовила Степанида.

Воздвиженський бачив, що хазяїн i дочки такi холоднi, неначе їх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в свої руки з прибиллю, щоб нiчого не втратить.

А Марта все сидiла непорушне та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини, її лице було блiде, брови й губи, трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать злостi, i сльози закапали з очей.

"Треба починать дiло або втiкати!" – шепотiла Воздвиженському думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: "Яка вона добра! Яке в неї м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! – треба приступать!"

I вiн присiупив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа з академiї скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни.

– Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! – промовив Воздвиженський.

Марта розридалась. В неї набралось слiз повнiсiнькi вчi; вона була рада, що трапився випадок вилить їх, i бiльше не держала їх.

– Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! – промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всякої церемонiї.

– Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком, з грунтом? – почав будущий зять.

– А так! В мене двi дочки, як ви знаєте. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моїй смертi Степанидi зоставлю флiгель…

– Чи ми ж помиримось?

– Треба мириться… Тiльки ви знаєте, що я своїх дiтей не зобижу. Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, – про мене.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: