Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Та вийди-бо в залу! – говорила до його жiнка. – Дивись, яка в нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де походить?

– Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло.

– Не дiло нам голова, а ми голова дiлу! I Степанида без церемонiї брала його за руку i витягала в залу. Марта помагала їй. Фiлософ мусив виходить в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на гiтарах, сестри одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до свого хазяйства.

– Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була не йшла за тебе замiж, – говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софi в кабiнетi свого мужа.

I часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи що-небудь або плетучи. А вiн не звертав на неї нiякої вваги. Степанида тiльки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi посерединi лоба i насупленi над очима.

– Одже життя моє не дуже веселе з таким вченим чоловiком. Моя сестра щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи милiше. Вiн накричить повну хату, пожартує з жiнкою. – I її знов взяла зависнiсть до своєї сестри, як позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським.

– Розкажи менi, Василю Петровичу! що ти думаєш ї пишеш? – спитала раз Степанида, побачивши, що її чоловiк покинув перо й обперся об спинку стiльця в спокiйнiй позi.

– Я думаю те, що тобi в голову не помiститься, – одказав вiн, осмiхаючись.

– А може, й помiститься! – промовила Степанида, дивлячись на його задуманий лоб, обрямований густим чорним волоссям, на його спокiйну й поважну постать.

Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать їй про фiлософа Канта. Жiнка слухала, слухала, роззявила рота, позiхнула з усiєї сили й зареготалась на всю хату.

– Ой, не говори! Не гай надаремно часу! Коли б тобi одно слово втямила! Чи й твої студенти так тебе розумiють, як я?

– Мабуть, трохи бiльше! Може, тобi ще розказать що-небудь про Спiнозу або Локка?

– Ой, не говори, а то засну отут-таки в тебе на софi. Чи в тебе голова не крутиться од тiєї фiлософiї?

– Нi, хвалить бога.

– А в мене б запаморочилась, якби я послухала хоч пiвгодини. Потривай! Я тебе таки витягну з твого кабiнету!

Щоб витягти з кабiнету свого мужа, Степанида задумала дать в себе вечiр з музиками й танцями. Вона знала, що Дашкович колись танцював ззамолоду, навiть любив танцi, хоч все те якось не гармонiзувало з його фiлософською думкою й поважним прямуванням його розуму.

Тодi була вже пiзня осiнь. Степанида найняла на цiлий вечiр чотири музики й напросила до себе гостей. Просторна, свiтла зала блищала чистотою й огнем свiчок i канделябрiв. Знайомi професори, урядовцi й купцi поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на весiлля, в гарну бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж бiлий, розмовляв з знайомими купцями. Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть пити чаю та все ждали, щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович мусив покинути свiй кабiнет, поховать своїх грецьких й нiмецьких фiлософiв, вийшов до гостей i розмовляв з молодими дамами.

Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторно! зали. Дашкович дуже одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його в танець.

Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали танець. Дашкович просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за своїми книжками зовсiм, мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов залу як треба, але зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другiй руки й переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку. Друга фiгура пройшла гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi розiйшлись вбiк, а вiн сам зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий бiк, i вертiвся сюди й туди. Марта покликала його до себе, а Дашкович, нахиливши голову трохи вниз i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi, поплiвся до своєї дами i перекрутився з нею нащось. Далi, врештi всього, заплутавшись мiж довгими сукнями Марти й молодої купчихи, вiн так шарпнув ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонкої сукнi, одiдравши великий шмат од самої талiї аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла в другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й європейськi генiї! З червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях якнайдалi од Дашковича.

На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить забутi танцi.

– Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! – промовляв Дашкович, утираючи пiт з лиця. – Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, – говорив вiн, ледве одсапуючи.

Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простягся до того кутка, де сидiла купчиха, i почав просити в неї пробачення. Купчиха осмiхалась, говорила: "Нiчого, нiчого те! То в танцях звичайна рiч". Але в думцi вона кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; її уста осмiхались ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!

– Що це ти так пiзно схаменувся? – спитала в його жiнка.

– Коли я тодi якось задумавсь! – промовив Дашкович. – Менi зовсiм не в думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за мене!

Одначе, невважаючи на своє зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердiша фiлософiя. Степанида таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.

Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає в карти, одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: "А що, чи багато карбованцiв продув у карти?"

Її рiзкий, неспокiйний голос, її насупленi густi брови дуже вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своєї жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.

– А тобi нащо? – тихо, але сумно спитав вiн у Марти.

– Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? – сказала вона тихо й одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.

Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.

– Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.

– То йди собi, а я трохи пограю.

– Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за твою жiнку.

Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очi, стуленi мiцно губи показували, що вона хоче постановить на своєму.

– Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.

– Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! – промовила вона, i голос її проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався.

– Чого ти причепилась до мене! – промовив Воздвиженський до неї.

В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.

– Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! – промовила вона, аж трохи крикнула.

Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.

Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава тобi господи, що моя жiнка не така!" Воздвиженський тiльки що переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.