Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Її рiзкий, неспокiйний голос, її насупленi густi брови дуже вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своєї жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.

– А тобi нащо? – тихо, але сумно спитав вiн у Марти.

– Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? – сказала вона тихо й одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.

Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.

– Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.

– То йди собi, а я трохи пограю.

– Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за твою жiнку.

Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очi, стуленi мiцно губи показували, що вона хоче постановить на своєму.

– Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.

– Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! – промовила вона, i голос її проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався.

– Чого ти причепилась до мене! – промовив Воздвиженський до неї.

В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.

– Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! – промовила вона, аж трохи крикнула.

Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.

Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава тобi господи, що моя жiнка не така!" Воздвиженський тiльки що переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.

– I скажи ти, на милость божу! I нащо ти граєш в карти, коли ти бiльше програєш, нiж виграєш? – спитала вона так смiливо й наважливо, неначе судила його судом.

– А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? – обiзвався Воздвиженський.

– Як то, яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж робить?

– А нема тобi дiла! Твоє дiло он! Дитина, колиска та кухня!

– Менi нема дiла! – крикнула Марта, i її великi очi стали ще бiльшi, а лице зблiдло. – Є менi дiло! – промовила вона голосно i з тим словом так стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта.

Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка має не тихенький голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу характеру. Вiн хотiв зломить її.

– Чого ти кричиш на мене? – гуркнув вiн басом.

– Кричу, бо ти винен! Де твоє жалування? Чи ти давав менi його до рук? Чи я знаю, що ти маєш i скiльки маєш?

– Нащо тобi моє жалування?

– На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна знаїи, що ти заробляєш i що маєш.Я й досi за твої грошi й одежини собi не справила, гостинця собi не купила! Я не бачила й якi твої грошi, а ми живемо на мої грошi, що наймаємо нижнiй етаж.

– Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта!

– Ба будеш! ба мусиш! – промовила вона так твердо, наступаючи до його, що вiн мусив оступиться назад. Вiд побачив, що не переможе її словами й криком.

– Йди спать! – промовив вiн спокiйнiше. – Завтра буде доволi часу. Наговоримось, коли схочеш.

– Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програєш, то потроху. Свої грошi давай менi до схованки, бо я господиня в домi, я хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить.

– Еге! то ти собi понашиваєш дорогих суконь, та сього, та того!..

– Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без чого можна обiйтись.

– Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi "Сизого голубочка" або "Соловейка"!

Цi слова допекли її до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i пiшла до своєї кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все думав, як то трудно постерегти жiночу вдачу. "А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде грати та романтичнi пiснi спiвать".

Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi своєї жiнки, не виходила з його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цiкаво побачить, яка-то вона буде завтра?

Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiннє небо, закрите важкими темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартиної спальнi одчинились, i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса обкручувала голову по-сiльськiй i була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на її лице: воно було спокiйне, але люте, як i вчора. Великi очi дивились смiливо й неласкаве, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi чаю перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло вчорашнє завзяття. Воздвиженський заговорив до неї; вiн боявся, що вона не буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила, й говорила багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi своєму язиковi. Голос її був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони,

– Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?

– Нема менi часу сердиться, – промовила вона рiвним твердим голосом.

В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину. Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала її на Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала горничну й звелiла їй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i командувала слугами, мов той воєвода вiйськом. Пiд її оком, пiд рукою все приймало чистоту, все було в домi на своєму мiсцi. Порядок виникав, де тiльки ступала її нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не пила чаю.

Напоївши чаєм свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на своєму мiсцi. Книжки валялись на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.

– Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моїх паперiв.

– Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.

– Нехай буде гидко! Що тобi до того! I не прибирай там, i не зачiпай! Ото яка чепуруха вдалась.

Незважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збираiи книжки, складать їх докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.

– Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на своєму мiсцi. Ти менi. помiшаєш папери!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: