Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Наробила ж ти менi сорому! – сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.

Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неї поменшало.

– Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приїдуть, i нап'ються, й наїдягься.

– Як же я буду пiсля цього дивиться їм в очi?

– Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.

– Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на моє мiсце!

– Хто його зна, яке там твоє мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твоє мiсце.

Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.

– Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаєш, i скiльки грошей достаєш, i де їх дiваєш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуєш, i редактором.

В словах її почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.

– Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.

– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?

– А менi здається, що мої дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе.

– А менi здається зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б менi розказав хоч з самої цiкавостi!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те дiваєш? Чи ховаєш його дiтям, чи гайнуєш, пускаєш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху… Та потривай! I я не така темна, як тобi здається!

Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.

Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.

– Ой ти, боже мiй! – крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. – До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? – спитав вiн у Марти, згорнувшiї руки й дивлячись їй в вiчi.

Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.

– Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? – спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.

– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.

– Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?

– Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!

Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:

– Ти камiнь, а не жiнка!

Вiн довго ходив по своєму кабiнетi та все думав та думав… Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускається й падає пiд Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти її.

"Чи не вдiє чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його… Може, вiн своїм "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з неї той дух вередiв".

Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома – жалiться на свою жiнку.

Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить її.

До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.

Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла.

– Як сьогоднi погано надворi… – сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду.

– Сiдайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся… Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiє сказать.

– Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила.

– То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…

Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.

– Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! – сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

– Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'ї.

– Нехай вибачає. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.

Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому.

– Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелiв: "Жена да убоїться свого мужа", – так глаголе святе письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiє вiтер.

– Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?

– Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина – не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.

– Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?

– Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймає на тебе руку…

– О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б!

– Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.

– Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, – сказала Марта, осмiхнувшись. – Вiн, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать менi до рук грошi. Вiн од мене таїться, а я од його не таюсь.

– Який тепер свiт настав! I все то слiдкують, вислiджують!.. кмiтять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi!

– Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.

Голос її пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула.

– Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!

– Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшається, бо й третьому достанеться.

– Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своєї хати.

Йдучи з лекцiї, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiє, навiть трохи глузує з його. його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'ї й послуханий жiнки Марта потоптала ногами.

Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки її воля.

Смачно пообiдавши, Воздвижєнський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямує. То була його прелюдiя.

Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздви-i женський приступив до дiла.

– I чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогi; маємо всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.

– Отак i я, Степане Iвановичу, думаю. Ми не вбогi, маємо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'ємо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сiм'я…

– Ще й бiльше буде, – перебив її розмову Воздвиженський.