Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якiсь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.

– Ти розумно говориш, Марго Сидорiвно!

– Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було а Києвi! Та й таких нiхто й не запам'ятає нiколи! I дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! I ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маємо дохiд… Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки…

– А. Їй, Марто, хiба дещо придбала?

– А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробiток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?

– Є там трохи зайвих грошенят, – – промовив Воздвиженський знехотя якось.

– То оддаймо, що маємо зайве, в банк, – сказала Марта.

– Про мене, оддаймо!

I вони разом, неначе змовившись, пiшли в свої кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.

– Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! – сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.

– Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. I вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора.

– Завтра я сама одвезу грошi до банку, – сказала Марта.

– Про мене, й одвези! – одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.

– Яка шкода, що купецтво зовсiм занедбається в нашiй фамiлiї, як помре наш старий батько! – сказала Марта.

– А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука. Як я завидую, як побачу купчикiв за прилавком в магазинi! В мене аж руки сверблять, щоб розгорiувать крам та мiрять матерiї аршином.

I Воздвиженський обперся обома руками сб стiл, як роблять купцi за прилавком, почав мiрять аршином матерiї на повiтрi. Всi його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i справдi в магазинi та мiряв аршином матерiї.

– Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились?

– А правда, Степане Iвановичу! I чого нам свариться! I нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi.

Самi руки Мартинi налапали гiтару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гiтару. Самi пальцi почали брати веселi акорди, i незабаром гiтара задзвенiла в Мартиних руках, аж стiл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом.

– Заспiвай, жiнко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!

Марта почала спiвать: "Как я в рощице гуляла", її голос, високий та дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi, позакладавши руки в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом. Пiснею скiнчилась мiж ними незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час.

– Може, запросимо на цьому тижнi ректора й архiмандритiв? – питала Марта. – До того часу слуги будуть вольнi.

– А коли ти того хочеш, то й покличмо!

– Бо тодi якось зовсiм не випадало! Такий був час… зовсiм не добрий…

– Еге! зовсiм тодi не випадало! – сказав Воздвиженський та й замовк.

I довго вони балакали, грали й спiвали. Марта не втерпiла i того ж таки вечора побiгла до сестри.

– Сестро! чи ти пак знаєш, що мiй Степан Iванович став зовсiм iнший?

– Невже! – сказала Степанида.

– Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й грошi дав менi до рук. Завтра одвезу в банк. А твiй як?

– А мiй такий, як i був… Як почав раз дiлиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось фiлософа, то я трохи не заснула. Все сидить, i од стола трудно його одтягти, а грошi десь ховає, i добре ховає од мене, i дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рiдна мати!

– Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своєму постановила. Я йому виварила воду раз i другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись i ти до свого, та причепись добре!

Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському i як з ним погодилась.

– Треба й на свого фiлософа тупнуть раз та другий! – сказала Степанида. – А то й мiй вдався трохи скупий. На фiлософськi книжки то й грошi є. а як для мене, то й нема! Пiду оце таки зараз до його!

При тих словах вона пiшла в кабiнет до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбiгла в кабiнет.

– I скажи ти менi, на милость бога! Чи є в свiтi така безщасна жiнка, як я? – так почала Степанида Сидорiвна.

Дашкович пiдвiв голову й дивився переляканими очима на свою жiнку, витрiщивши на неї очi.

– Що з тобою сталось? – спитав вiн її.

– Що зо мною сталось… Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав'язав менi свiт. Чи так же буває в других людей? Чи так же живуть Воздвиженськi?

– А як же живуть Воздвиженськi? – спитав вiн у жiнки.

– Вони не марнують грошей на не знати якi фiлософськi книжки. Та в нас же сiм'я! Чи вже ж ти даси в придане дочцi оцей фiлософський хмиз? А Воздвиженськi сьогоднi одвезли вже грошi в банк. Сестра насправляла собi модної одежi. А ти про мене, молоду, не дбаєш; i сам не вбираєшся по-людськiй, i мене водиш, як бог зна кого! I бог зна, де ти тi грошi дiваєш? Хiба ж я за те знаю?

Га? Скажи? Скажи?

Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнацiями й сунув в руки жiнцi.

– На, голубко, тобi грошi! Накупи, про мене, золотих колоскiв i рож, скiльки хочеш, та дай менi спокiй, – сказав вiн i сiв знов за стiл.

Степанида побiгла з кабiнету до сестри лiчить грошi.

– А бач! – сказала їй Марта.

– Бачу! – промовила до неї Степанида.

I Дашкович згадав свiй давнiй сон про голубку…

V

Тим часом Сухобрус старiвся i впадав у мiстицизм. Вiн дуже часто почав їздить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до Братської чудовної iкони богородицi i натщесерце в недiлi i в празники пив почаївську свячену воду. Вiн мав багацько знайомих ченцiв у лаврi i на пещерах, заходив до їх в келiї, сповiдався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку пiд деревом на печорських горах. В його флiгель все частiше навiдувались сивi ченцi, русявi й чорнявi молодi послушники. Дочки й зятi бачили те й страхались тих ченцiв, щоб вони не порозносили дечого з флiгеля на монастир… Сухобрус часто справляв у себе панахиди i все глибше та глибше зачитувався в "Житiя святих".

Раз, начитавшись про спокусу од бiсiв, Сухобрус. лiг спати й прокинувся опiвночi дуже переляканий. Тiльки що вiн заплющив очi, а йому уявилось, що хата освiтилась, як блискавкою. Вдарив страшний грiм, i раптом одчинились дверi i всi вiкна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчиненi дверi вступив якийсь святий, а за ним янголи. Вiн очмарiв з дива. Коли придивиться вiн, аж у того святого курячi ноги, а в янголiв крила, наче в кажанкiв, ще й у всiх ззаду тяглися довгi хвости. Оглянувся вiн на вiкна, аж туди заглядали престрашнi голови: цапинi, i курячi, й собачi, та всi з цапиними бородами i в нiмецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотiв грiм, i всi чорти поперекидались панками з хвостиками й рiжками i почали стрибать навкруги Сухобруса. Дiдьки пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпiсля кинулись на Сухобруса й почали його душити.

Прокинувся вiн блiдий, як смерть. Пiт лився з його лоба. Вiн був такий втомлений, нiби й справдi гацав по хатi з тими дiдьками. Спросоння вiн так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбiгли з свiтлом i почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаївської води; вiн напився, помазав собi очi й груди i почав молиться та хрестить вiкна й дверi. Одна наймичка побiгла й збудила Воздвиженського; вiн прибiг i почав заспокоювать Сухобруса.

Од того часу Сухобрус боявся сам спать i клав у своїй кiмнатi одного прикажчика. Зятi й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всi книжки.