Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi. Нехай лишень переднiше впораються.

Воздвиженський постерiг, що не вблагав своєї жiнки. Йому стало прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.

– Марто Сидорiвно! – крикнув вiн. – Я велю… я попрошу на сьогоднi гостей!

– Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я не буду коло їх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поїдуть! – Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка. Вона хотiла тим показать, що має його слова нi за що.

– Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жiнки нiчого такого!

– Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! – сказала Марта, подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве встиг розiбрать тi слова.

Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й надаремно.

Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її за нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-своєму все, нiколи й слова не сказавши про те своїй жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсiм не була зугарна по своїй вдачi кориться деспотизмовi чоловiка, а навпаки, їй бажалось всiм правучать в домi i в хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить її: вiн попросив до себе того ж таки вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi колись могли стать йому в пригодi.

Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета. Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на грудях лiвими руками, як-то придержуюiь сiльськi молодицi намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лiвану й Аравiї.

Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях, на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський вертiвся коло їх, присiдав коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.

Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда, як стiна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.

– Та вийди, будь ласка, до гостей!..

– Не вийду! – тихо промовила вона, бо здержувала голос, її лице одразу налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од неї аж пашiло вогнем! Здається, нiби вона вся стояла в полум'ї з головою.

Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку її лиця, в кожнiй фалдi її одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i веселих архiмандричих голосiв.

– Йди сам, регочись там з ними! – промовила Марта йому навздогiнцi.

Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.

Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.

Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi, та вiн тепер її постерiг… Вiн ходив по залi, терся коло порога, та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.

Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од моральної втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом неї пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.

– Наробила ж ти менi сорому! – сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.

Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неї поменшало.

– Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приїдуть, i нап'ються, й наїдягься.

– Як же я буду пiсля цього дивиться їм в очi?

– Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.

– Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на моє мiсце!

– Хто його зна, яке там твоє мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твоє мiсце.

Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.

– Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаєш, i скiльки грошей достаєш, i де їх дiваєш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуєш, i редактором.

В словах її почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.

– Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.

– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?

– А менi здається, що мої дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе.

– А менi здається зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б менi розказав хоч з самої цiкавостi!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те дiваєш? Чи ховаєш його дiтям, чи гайнуєш, пускаєш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху… Та потривай! I я не така темна, як тобi здається!

Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.

Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.

– Ой ти, боже мiй! – крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. – До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? – спитав вiн у Марти, згорнувшiї руки й дивлячись їй в вiчi.

Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.

– Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? – спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.

– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.

– Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?

– Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!

Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:

– Ти камiнь, а не жiнка!

Вiн довго ходив по своєму кабiнетi та все думав та думав… Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускається й падає пiд Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти її.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: