Хмари – Iван Нечуй-Левицький

"Чи не вдiє чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його… Може, вiн своїм "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з неї той дух вередiв".

Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома – жалiться на свою жiнку.

Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить її.

До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.

Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла.

– Як сьогоднi погано надворi… – сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду.

– Сiдайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся… Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiє сказать.

– Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила.

– То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…

Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.

– Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! – сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

– Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'ї.

– Нехай вибачає. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.

Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому.

– Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелiв: "Жена да убоїться свого мужа", – так глаголе святе письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiє вiтер.

– Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?

– Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина – не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.

– Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?

– Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймає на тебе руку…

– О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б!

– Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.

– Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, – сказала Марта, осмiхнувшись. – Вiн, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать менi до рук грошi. Вiн од мене таїться, а я од його не таюсь.

– Який тепер свiт настав! I все то слiдкують, вислiджують!.. кмiтять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi!

– Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.

Голос її пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула.

– Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!

– Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшається, бо й третьому достанеться.

– Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своєї хати.

Йдучи з лекцiї, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiє, навiть трохи глузує з його. його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'ї й послуханий жiнки Марта потоптала ногами.

Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки її воля.

Смачно пообiдавши, Воздвижєнський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямує. То була його прелюдiя.

Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздви-i женський приступив до дiла.

– I чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогi; маємо всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.

– Отак i я, Степане Iвановичу, думаю. Ми не вбогi, маємо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'ємо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сiм'я…

– Ще й бiльше буде, – перебив її розмову Воздвиженський.

– Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якiсь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.

– Ти розумно говориш, Марго Сидорiвно!

– Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було а Києвi! Та й таких нiхто й не запам'ятає нiколи! I дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! I ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маємо дохiд… Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки…

– А. Їй, Марто, хiба дещо придбала?

– А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробiток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?

– Є там трохи зайвих грошенят, – – промовив Воздвиженський знехотя якось.

– То оддаймо, що маємо зайве, в банк, – сказала Марта.

– Про мене, оддаймо!

I вони разом, неначе змовившись, пiшли в свої кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.

– Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! – сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.

– Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. I вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: