Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Тiльки що Сухобрус пiшов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флiгель i познаходили прездоровi книжки "Житiй" та "Патерика". Напнувши на плечi бурнуси, вони позабирали тi книжки пiд пахви й винесли з хати, так що й наймички навiть того не бачили. Вони ледве дотаскали їх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самiсiньке дно.

Вже не швидко оглядiвся Сухобрус за книжками. Пiсля того страшного сну вiн був втратив смак до їх, але якось зоглядiвся – i не знайшов книжок. Вiн почав питать в наймичок, в прикажчикiв, але тi одмахувались руками: казали, що тi книжки їм зовсiм нi для чого не потрiбнi. На зятiв, на ченцiв вiн не мiг i подумать i впевнився, що хтось чи вдень, чи вночi улiз у вiкно i покрав усi книжки.

Сухобрус усе ходив та бiдкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постерiг, яку вартiсть мали тi книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку "Житiй", вiн пiшов до Сухобруса в флiгель.

– Тату! чи ви бачите, що я достав? – сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обiруч.

– Голубчику! Степане Iвановичу! I де це ви її достали? До смертi буду молиться за вас богу!

– Купив на точку! Мабуть, її продав той, хто вкрав у вас.

– Буду ж я кожного ранку забiгать на точок, може, й iншi книжки набачу.

– Не бiгайте, тату! Нехай вже я сам бiгатиму молодшими ногами.

– Спасибi вам, дай вам боже здоров'ячка! – говорив Сухобрус, обнiмаючи його й цiлуючи.

"Добре дiло йде! – подумав Воздвиженський. – Може, старий одпише флiгель менi одному…"

– Степане Iвановичу, найму за вас акафiст Братськiй богородицi.

– Про мене, тату, наймiть, тiльки не дуже лиш читайте цi книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами.

– Еге! смiйтесь, смiйтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного дiдьки приступають… Бо не кожного бог благословить… Хто недобре робить, до того, певно, вже й дiдькам не треба приступать.

Сухобрус свої сни вважав за милость божу й думав, що то вiн вже присвятився. Вiн почав ще частiше їздить в лавру; ще бiльше ченцiв i слимакiв приходило до його в гостi.

Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже добре, якби батько одписав на їх самих флiгель. Марта почала пiдлещуваться до батька, дуже часто бiгала до флiгеля i таки не втерпiла: попросила одписать флiгель їм самим. Батько вволив її волю: одписав в духовницi Воздвиженському флiгель, а все, що було в флiгелi, i всi грошi, якi мав, вiн звелiв роздiлить пополовинi.

Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного мiсяця вiн готувався до смертi, говiв, сповiдався, наймав акафiсти, подавав на часточку, роздавав милостину старцям i часто годував i напував ченцiв та послушникiв. Вiн так вiрив в свою добрiсть, в свою чистоту, що як заслаб, то спокiйно дожидав смертi. Всi його думки давно покинули землю. В останнiй час вiн линув думкою вже на тiм свiтi, десь в безкрайньому небi. В неясних, в розлитих формах йому з'являвся той свiт, нiби безкрає, глибоке, синє небо, де нiби плавали цiлi полки прозорих янголiв в легеньких ясно-рожевих, золотих i зелених убраннях, – де на чорних хмарах стояли дiдьки на митарствах. Митарства здавались йому якимись полiцейськими конторами, повними рогатих i хвостатих дiдькiв. В надзвичайнiй красi з'являвся йому рай з якоюсь брамою з щирого золота й срiбла, обсипаною дорогими камiнцями, а за тiєю брамою вiн неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом i овощами, з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли рiки з кришталю в золотих та срiбних берегах. Вiн неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарiвничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився свiт, як од тисячi сонцiв. Як той пишний сон, що часом зоставляє в душi справдiшнє почування, навiть пiсля того, як людина прокинеться, той чарiвничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонiєю музики, святих пiсень, шуму кришталевих рiк. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертнi муки, i душа його стривожилась. Вiн усе брав за руки то дочок, то зятiв, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиєїсь помочi. Вiн усе просив позаслонять вiкна. Його голова все одверталась до стiни. Зятi й дочки не одступали од його, поки вiн i вмер.

Поховали дiти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очi й забули про його. Зятi таки зовсiм не тужили. А тим часом дiти заспiвали iншої пiснi, як настав час дiлиться батькiвськими спадками. Ця дiляниця вийшла трохи чудна.

В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки i прочитали банкiвську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флiгеля. Тiльки що Воздвиженський прочитав, що флiгель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу опам'яталась.

– То це так, сестро? – промовила Степанида до Марти. – То це така твоя добрiсть? То це ти так направила ще за живоття небiжчика нашого батька, царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде.

– Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном, i духом невинна.

– Не знаю, хто й винен. Хiба стiни та вiкна виннi. Воно пак добре ближче жити, частiше до батька ходить, пiддобрюваться, пiдлещуваться, говорила Степанида Сидорiвна, похиливши голову.

– Може, хто пiддобрювавсь i пiдлещувавсь, тiльки не я. Чим же я винна, коли бог навiв нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.

– Навiв бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичiв.

– Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовинi, та й годi! I дiм нехай буде пополовинi! – сказала Степанида, махнувши рукою i пiднявши голос з останньою фразою.

– Так, сестро, буде, як хотiв наш батько, легко йому лежать i землю держати! Дiм буде наш, бо й стоїть на нашому подвiр'ї.

– А я кажу, що не ваш!

– А я кажу, що наш!

– А я-бо кажу, що не ваш! – крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слiв так би i сталось, як вона скаже.

– То надаремна рiч. В духовницi не так написано. А рештою подiлимось, як в духовницi написано. Я на те пристаю.

– Ще й на те, сестро, не приставай!

– Бо пристаю! Що правда, то не грiх!

– Була колись правда, та заiржавiла.

– Годi тобi домагаться, бо нiчого не поможеться, коли в духозиицi так написано, – обiзвався Дашкоаич, – що ж маємо дiяти, коли так розпорядився небiжчик. Маємо собi опрiчнє житло, та й житимемо якось.

– Розпорядились живi, а не мертвi, – сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов i Дашкович.

Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було роздiлене мiж ними батькiвське добро.

Колись свiтлий, чистий, веселий Сухобрусiв флiгель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скринi, в кiмнатi, в пекарнi, в хижцi, в коморi, навiть на горищi, – все те було знесене в залу й кiмнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на пiдлозi, по вiкнах. В одному кутку лежали пуховi подушки й перина, на столах i на вiкнах стояли купи тарiлок i всякого посуду. Де колись на вiкнах стояли вазони з квiтками, там тепер стояли горшки, кострулi, лежали сковороди. На стiнах стирчали цвяшки, де колись висiли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усi кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навiть на розкиданий посуд. Hе стало хазяїна в оселi, i почала панувать за його слiдом пустиня. Мишi бiгали по помостi, а мухи покинули хати i своїм гудiнням не ворушили мертвої тишi. Все натякало на смерть, скрiзь зник дух живоття. Тiльки велика картина Ноя з синами стояла на перинi i своїм стародавнiм сюжетом ще бiльше натякала на смерть i спустошення.

На те кладовiще, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що iак недавно була свiтла й очепурена, ввiйшли Сухобрусовi зятi й дочки. Воздвиженський держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний; там були записанi всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки почали дiлиться. Найбiльше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi, згорнув руки й довго дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали дещо з пiдлоги, говорили, кричали й махали руками.