Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Мiж молодими студентами гуляли на алеях професори-ченцi в широких чорних шовкових рясах, в високих клобуках. Широко стелилися по плечах їх довгi намiтки, густi коси. Вони дуже брязкали чотками i, розмовляючи, повертались якось так смiливо, угласто, навiть по-московськiй, що разом можна було б вгадати їх рiд i пiвнiчне поколiння.

Незабаром студентiв роздiлили по номерах. В кожному номерi жило по п'ять, по шiсть студентiв. Там були їх лiжка, там вони навiть пили чай. Опрiчних дортуарiв тодi ще не було. Дiлячи студентiв по номерах, їх знов мiшали мiж собою, помiщаючи навiть землякiв окроми.

Степан Воздвиженський попав в 10-й номер. Разом з ним жили в тому номерi п'ять студентiв з усяких краi'в свiту: українець, болгар, серб, грек i архангелець, родом аж з Лапландiї! Гiрше не можна було вибрать людей, неоднакових по мовi й звичаях. I всi вони мусили жить вкупi, годиться, жити так, щоб не зачепить один одного i ке перебаранчать другим в роботi.

Картина в номерi була дуже чудна. Болгарин сидiв на лiжку, пiдобгавши по-турецькiй пiд себе ноги, i писав, поклавши на колiнах тверду книжку. Серб ходив по хатi, безперестану човгаючи турецькими патинками, вишитими срiблом. На їх обох були турецькi феси з червоного оксамиту, з золотими китицями. Лапландець сидiв у куточку за шафою, все вчився, все мовчав i довго не говорив нi до кого й слова. Його куце жовте лице було темне й сумне, як пiвнiчне небо. Од його нiхто не чув нi веселої розмови, нi смiху, нi пiснi; його нiхто й не зачiпав. Грек нiколи не сидiв у хатi, нiчого не робив, тiльки приходив додому на нiч i швидко з своїми земляками завiв крамницю з тютюном. Воздвиженський, великий, як верства, мiряв хату широченними ступенями, розпустивши крилами поли свого замазаного халата. Українець, гладенько причесаний, чисто убраний, сидiв коло свого столика й писав.

Зiбранi з усяких нацiй, студенти нiяк не могли погодиться мiж собою. Коли болгариновi було холодно, тодi Воздвиженському було гаряче. Лапландець любив холод, а українець – тепло. Часто Воздвиженський одчиняв вiкна й холодив хату, а полуденнi слов'яни кричали i втiкали з хати, боячись застуди. Часто лапландець одчиняв вiкно вночi, й усi вставали вранцi слабими.

В номерi всi любили чистоту, а Воздвиженський i лапландець, здається, i не розумiли, що то таке чистота. В Воздвиженського кожна рiч лежала не на своєму мiсцi. Вiн кидав книжку куди траплялось, висовував з-пiд лiжка якусь скриню й не пiдсовував її, а кидав серед хати. На iого неприбраному лiжку так i лежало все гнiздом. На столi в його валялось усе: книжки й папiр вкупi з хлiбом, сiллю, сахаром, гребiнцем i ковбасою.

Вдача Воздвиженського була дуже деспотична. Вiн казав кожному "ти", хоч би стрiвся з ким вперше на вiку. Часом увечерi всi сидiли тихо, читали або писали, а Воздвиженський починав гулять по хатi, стукотiв на ходi ногами. Всi його i просили, i лаяли, але це нiчого не помагало. Вiн собi ходив, неначе був сам один в хатi. Слов'яни, мабуть, звикши до турецького ярма, швидко перестали змагаться з ним. Тiльки українець гризся з ним щовечора, лаявсь i трохи не бивсь.

Незабаром усi побачили, що Воздвиженський i лапландець не дуже любили поважать право власностi.

Як у їх не було тютюну, вони смiливо простягали руки й брали у других; зате ж i другим давали свiй тютюн.

Студенти того часу дуже пили, гiрше, нiж в останнiй час. Теперечки звуть той час героїчним перiодом випивачок. Пили всi, одначе Воздвиженський пив бiльш од усiх: вiн випивав стакан горiлки, не переводячи духу. Чи траплялись чиї iменини, всi студенти збирались в найбiльший номер i випивали часом на могоричi вiдро горiлки, заїдаючи хлiбом з сiллю та ковбасами. Тi, що скiнчили курс i виїжджали на мiсця, ставили могоричi в вертепi. Вертепом звали один номер в старому корпусi, де жили скiнчившi курс. Тi могоричi були такi, що часом всi: i молодi, й старi студенти, i постриженi в ченцi – все те лягало покотом на помостi й спало там до другого дня. В новiшi часи стали пити менше, i в номерах часто були танцi пiд грання своїх музик. Разом з танцями на тих вечорах завелася пiсня, i пiсня народна, як українська, так i великоруська. Народнi спiви завжди були сподобнi студентам, i не раз i не два iнспектор чернець розганяв студентiв серед глухої ночi, бо вони тривожили його своїми мирськими пiснями. I за часiв Воздвиженського студенти любили розважать себе пiснями. Починали спiвать великоруських пiсень, а потiм українцi спiвали своїх. Чудовою здалась українська пiсня всiм студентам з далеких країв, що зроду її не чули! Всi її слухали, всi приходили в екстаз, як тi, що були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далекої пiвночi. Лапландець вилiз з свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот. Навiть п'яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до нової задля нього пiснi i сам повиучував багацько українських пiсень.

Воздвиженський приїхав до Києва дуже богобоящим. Вiн часто вставав серед ночi, моливсь богу й не давав спать iншим своїми молитвами. Раз його товаришi прокинулись вночi й побачили щось бiле й велике, що стояло коло шафи i шепотiло. То був Воздвиженський. Вiн встав удосвiта й почав молиться богу, б'ючи поклони так завзято, що побудив других студентiв.

– Хто то? – спитав у його один товариш.

– А тобi навiщо? – обiзвався Воздвиженський сердито.

– Що ти робиш?

– Та богу молюсь!

– Чом ти не даєш нам спати! – крикнули всi заразом.

– Дурнi ви! Хiба не можна богу помолиться?

– То молись нишком та не стукай так лобом! – крикнув сердито українець.

Всi прокинулись i почали лаять Воздвиженського. Одначе вiн часто вставав уночi, моливсь богу й ходив на утреню нишком од других. Українцi й iншi слов'яни їли в пiст скоромне. Однi великоруси неначе вiк прожили в скитах! Вони всi держали пости: грека звали нехристом, українцiв – ляхами, а слов'ян – турками.

Той українець, котрому довелось жити в однiм номерi з Воздвиженським, звався Василь Петрович Дашкович. Вiн був родом з Черкащини, давньої козацької сторони. Чудовий, пишний край! Чудовi, здоровi там люди. Iдеш селами й не надивишся на людей, гарних, привiтних та поставних. Чи їдуть чоловiки возами, то сидять гордо, мов тi гетьмани. Чи йдуть хлопцi селом, – всi гарнi, смiливi, високi, мов козаки запорожцi. I дiвчата там гарнi, чорнявi, рiвнi й високi, як тополi України. Чудовий край! Хто жив у тобi, хто дихав твоїм повiтрям, хто бачив твоє синє небо й чув про твою козацьку славу, той тебе повiк не забуде…

Дашкович був чистий черкасець: високий, рiвний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкiшним темним волоссям на головi. В його було лице повне з високим i широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й рiвно над карими ясними, чималими очима. Чималi рум'янi губи були складенi щiльно i навiть трохи сердито. Його погляд, виявляючий розум i тяму, був твердий, спокiйний. Рiдко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примiтить думи, й розум, i завзятiсть. Та не було тодi нi навкруги його, нi в його самого матерiалу для правдивої, широкої думи та широкого погляду, його рушення, його хода – все було поважне. Вiн ступав кожною ногою, нiби думаючи, як треба ступить, все ходив задумавшись. А як було сяде чи стане, згорнувши руки i спокiйно дивлячись, його постава була така картинна, хоч малюй па полотнi.

Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку мову, i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi як його товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i, по старiй традицiї, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi академiї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: