Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Якби пак проти когось! А то проти бога! – сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.

– Ох, менi лихо! – аж плеснула в долонi Марта Сидорiвна.

– Чи молиться пак богу твiй чоловiк? Чи ходить до церкви? – питала Степанида Сидорiвна.

– Щось не бачила, щоб вiн коли молився… а молитовника в його… й заводу нема! Хiба напам'ять.

– Еге! напам'ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовної iкони… Тiльки, сестро, нiкому не кажи. Повези лишень, сестро, свого в лавру та в пещери!

Сестри розпрощались i нiби навiть помирились, переляканi страшним лiбералiзмом своїх чоловiкiв.

Тiльки що Воздвиженський переступив через порiг, як Марта глянула на його невеселими очима. Вiн одразу почутив кругом неї страшне полум'я, вже йому вiдоме.

– Скажи менi, на милость божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубi? Чи ви молоденькi, чи вам i досi в головi грає? Та в вас жiнки, та в вас же купа дiтей! Борони боже якої напастiї Та тодi ж ми пропащi з дiтьми.

Воздвиженський стояв i дивився на неї.

– Де це ти наглядiла таких пропащих людей? Слава богу, всi сидимо дома й хлiб жуємо. Що це ти верзеш?

– Ти сам верзеш! Що ви палили в грубi з Дашковичем? – присiкалась до його жiнка.

– Українськi пiснi.

– Та не дури мене, бо я ще не зовсiм дурна! Сухобрусiв не було дурних нi в Києвi, нi поза Києвом.

– Кажу тобi, що палили пiснi! Дашкович щось собi забрав у голову…

– О! бач! Я ж кажу, що було щось: вiн забрав щось у голову, а ти й нi!

– А я нi.

– А перехрести лиш свого лоба! – промовила Марта.

– А то навiщо? Дiдькiв не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться.

Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його ж, та не знав, звiдкiль воно повернуто. Хоч вiн сам i встоював дуже за патрiархальнiсть, одначе вже далеко одiйшов од неї i хотiв її накинуть на шию комусь iншому.

– Чого це такi думки прийшли тобi в голову? – спитав вiн у жiнки.

– А того, що я завтра їду в лавру i в пещери i хочу, щоб i ти їхав зо мною на прощу та помолився.

– То й поїду, коли тобi того заманулось, бо самiй тобi їхать не випадає: нiяково буде.

На другий день вранцi Воздвиженський мусив їхать з жiнкою до лазри, йти з нею в пещери. Вiн прикладався до всiх мощей, хрестився, бив поклони, пiдiймав очi вгору до бога, найняв кiльком святим молебнi, подав на часточку. Марта приїхала додому весела, добра, спокiйна. Через те пiлiгримство до лаври дуже пом'якiшало її серце. А Воздвиженський, поїхавши до лаври без снiдання i дуже виголодавшись, уплiтав на всi застави печеню та все розмовляв за святих печерських якраз так, як колись любив розмовлять Сухобрус, начитавшись "Патерика" й "Житiй".

– От хто був людина богобояща! Наш небiжчик батько, – говорила ласкаво Марта Сидорiвна, п'ючи чай з пухкою лаврською проскурою. – Скiльки вiн попоходив до лаври, до пещер! Скiльки раз їздив вiн i в Почаївську лавру! Як вiн молився, як вiн постив! На цiлий Київ нема таких богобоящих людей, як Сухобруси!

– О! що нема, то це правда! Небiжчик наш батько був просто-таки святий! Я вiрую, що вiн в раї! – промовив Воздвиженський нiби щиро й щирiше уплiтав печеню, запиваючи чаєм.

VI

Закопавшись в книжки в своєму кабiнетi, працюючи для професорської кафедри, Дашкович давно не був у свого батька, в своїй рiднiй Черкащинi. Жiнка, дiти, книжки – все те не пускало його, не давало йому вирваться на село. Тепер йому дуже схотiлось поїхать на село, подивиться на життя свого народу оком вченого чоловiка, прислухаться до його мови, до пiснi. Настали вакацiї, i вiн поїхав на село до батька, в свої рiднi Сегединцi.

Того року петрiвка була дощова. Люди спiзнились косить сiно, дожидаючи сухої години. Черкаськi степи зеленiли, як море. Дашкович виїхав на степ, i його обвiяло свiже степове повiтря. Пiсля тiсного кабiнету, пiсля пахощiв од цвiлi на старих книжках, поточених шашлями, пiсля мiської душної куряви степи здалися йому земним раєм. Повiтря було таке чисте й легке, що, здається, груди не втягали його, а само воно лилося в груди. Здавалось, нiби саме живоття напувало тiло, як вода напуває губку, проймало всього чоловiка, до самої душi. Дорога слалась по зеленому степу широким килимом мiж двома окопами, на котрих росло високе бадилля Петрових батогiв, обсипаних синiми зiрками, молочаю, сизих миколайкiв, круглоголових будякiв. Широколистий подорожник й оксамитовий шпориш наче силкувались вкрить всю дорогу, хотiли одвоювать її од важких колiс сiльських возiв. Уся зелена степова скатерть, скiльки можна було скинуть оком, була нiби заткана квiтками: червоними купами смiлки, синiми дзвониками, жовтими степовими тюльпанами, фiолетовим соном й чебчиком. В травi ворушилась i трiщала сила коникiв i всяких кузок. Над степом в синьому небi бились та щебетали пташки. Край дороги бiгали проворнi ховрашки i, побачивши людей, втiкали в нори й смiливо виглядали звiдтiль, пiднявши вушка вгору. Ввесь зелений степ i синє кругле небо заливало промiння гарячого, золотого сонця. Прозорий воздух розширяв небокруг далеко-далеко на всi боки, скiльки можна було скинуть оком.

Давно бачив Дашкович свiй рiдний степ. Йому здалось, що вiн побачив його вперше. Вiн не мiг одiрвать очей од трави, од неба, встав з воза й пiшов пiшки. Самi ноги несли його все далi й далi. Вiн звернув з дороги на траву i, забувши свою фiлософiю, почав рвать квiтки. Побачивши себе на самотi, серед такого простору, Дашкович почав фiлософствувать, але через хвилину нiчого вже не знайшов в своїй головi. Вiн знов силкувався думать i знов почутив, що думка десь вислизнула з його голови. Вiн тiльки знав, що бачить зелений степ, синє небо, шлях, птицi у небi, чує сотню голосiв навкруги. I знов силкувався вiн перемогти себе, а думки все-таки не йшли па ум. Йому хотiлось тiльки дивиться й милуватись красою розкiшної степової природи.

Далеко-далеко на пiвдень засинiли смугою гори, вкритi лiсом. Та смужка здавалась на краї неба сизою хмарою, котра ледве-ледве висовувалась скраю над степом. Там, у тих горах, стояло велике село Сегединцi.

Дашкович наближався до тiєї синьої смуги. Гори виступали з туману. Вже можна було бачить яри й долини мiж горами; було видко лiси, села, розкиданi на шпилях i попiд горами. Хрести на церквах i вiкна блищали в туманi проти сонця, як алмази з-пiд тонкої матерiї. Лiси виступали яснiше. Темнi й невисокi гори здавались вищими серед гладенького рiвного степу, роблячи чудовий контраст з зеленою широкою скатертю. Здавалось, нiби якийсь величезний звiр лежав на степу, пiдняв спину й настовбурчив на спинi темну сизу щетину. Вже сонце скотилось до заходу, вже степова трава лиснiла червоним одлнском. Дашкович наблизився до тих гiр. Степ кiнчався. Балагула ледве примiтне пiдiймалась на пригорки, то знов спускалась в неглибокi долини. Вже на горах можна було бачить дуже виразно й лiси, й села, й церкви на горбах. Звiдтiль потяг вiтрець, свiжiший й мокрiший од степового. Можна було навiть лицем почуть, що десь недалечке є вода, лiс, дерево, тiнь; є долини, яри з ставками й садками.

– Поганяй лишень швидше! – сказав Дашкович погоничевi.

– Нащо вам швидше? Доїдемо ще сьогоднi до Сегединець, – обiзвався жидок, не обертаючись до Дашковича, i хвисьнув батогом по конях, сухих, як трiски. Конi пiдтюпцем побiгли з пригорка на долину, а з долини знов на пригорок. Гори з лiсами й селами то виринали, то знов ховались за пригорки, i часом з-за горба було тiльки видно верхи та хрести церкви ближчого села. Перед очима разом розгорнулось село пiд горою, над великим ставом. Конi збiгли дуже прудко на греблю, i балагула засiла в грязь по самiсiнькi маточини. Жидок затрiпав руками й вiжками, закричав, засвистав. Коники розтягли свої сухi ребра, мов хорти, й винесли балагулу з багна, наче на руках.

З ставка повiяло холодком. Конi побiгли попiд густими садками. Незабаром балагула знов пiднялася на вищу гору й сховалась в густий старий лiс. Який знайомий був той лiс Дашковичевi! Дорога йшла по самiй спинi довгої гори, а по обидва боки лежали глибокi долини. Лiс застеляв гору й долини гiллястими дубами та грабами. Понад шляхом росла лiщина, де так часто Дашкович малим хлопцем любив рвать горiхи. Ще вище виїхала балагула на гору, i з тiєї гори стало видно всi Сегединцi, що розсипались на двох шпилях i на долинi понад двома великими ставками. Дашкович почував, що в його немолодому серцi заворушилась радiсть школяра, котрий вертається з школи до рiдного дому. Те почуття обвiяло його нiби пахощами ранньої весни, пахощами бiлого цвiту вишень, черешень, рясту та молодої першої травицi.