Хмари – Iван Нечуй-Левицький

На те кладовiще, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що iак недавно була свiтла й очепурена, ввiйшли Сухобрусовi зятi й дочки. Воздвиженський держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний; там були записанi всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки почали дiлиться. Найбiльше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi, згорнув руки й довго дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали дещо з пiдлоги, говорили, кричали й махали руками.

Вже сонце високо пiднялося над київськими горами, а вони все дiлились; вже минув час обiду, а вони все дiлились та дiлились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сiв собi на скриньцi поплiч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та пiд шум i лепетiння жiноче зовсiм задумався i перелетiв думкою в трансцендентальний свiт фiлософiї. Вже сонце пiшло за київськi гори на захiд, а невтомленнi сестри все гомонiли, сперечались та все дiлились.

– Киньмо та ходiм обiдать! Нехай йому нечистий! – крикнув Воздвиженський i вже хотiв вийти з хати.

– Потривай трошки! ще й зосталось тiльки, що подушки та перина, – промовила Марта.

– Дiлiться вже до кiнця; дiлiться та кiнчайте сьогоднi, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, – сказав Воздвиженський i знов сiв на скриньцi.

Марта i Степанида приступили до подушок i почали їх ворушить. По хатi пiшла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, пiдiймаючись проти сонця.

Всi закашляли й затулили носи.

– Як же ми теперечки подiлимо постiль? – спитала Марта.

– А так подiлимо! – одказала Степанида. – Ти, сестро, вiзьмеш перину, а я вiзьму три подушки.

– Е, нi! потривай! Так, сестро, буде недобре! – сказала Марта. – Коли менi припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.

– Е, нi, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! – сказала Степанида.

Подушка й перина були дуже гарнi й великi, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидвi сестри дуже любили гарну постiль i м'якi подушки.

– То як же це воно буде? – спитала знов Марта.

– А так буде, як я кажу, – промовила Степанида. – Ти, сестро, бери двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину.

– Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, вiзьми двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину, – сказала Марта.

– Сестро! грiх тобi бога гнiвить i мене кривдить. Ти взяла флiгель, ще й перину хочеш загарбать, – сказала сердито Степанида.

– Сестро! сама ти гнiвиш бога й тривожиш батькiвськi кiстки! Чи то ж я узяла флiгель? Хiба ж не батько-небiжчик, царство йому небесне, одписав менi його? – сказала Марта.

– Годi тобi, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобi батько? – промовила з запалом Степанида.

– То як же воно оце буде? – сказала Марта. – Або ти бери двi подушки, а я вiзьму перину з подушкою, або я вiзьму перину з подушкою, а ти бери двi подушки, – промовила Марта, не постерiгаючи помилки свого язика.

Дашкович пiдвiв голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогiзм, якого навiть не вигадала давня Грецiя. Його дуже це вразило, i вiн почав гадать та мiркувать, по якiй-то формi стулила Марта таку штуку.

– Або ти, тату, їдь у лiс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у лiс, – сказала Степанида. – Та чого ти сидиш та думаєш? – гукнула вона на Дашковича. – Ми самi морочимось, а тобi й гадки нема! – I Степанида потягла Дашковича до перини. – Дивись! Що це? – спитала вона його.

– Перина, – промовив вiн спокiйно, пiднявши один палець угору.

– Перина! – передражнила його жiнка. – Сам ти перина! Подiли лиш мiж нами оту перину, тодi скажеш – перина!

Дашкович задумався i згодом промовив: "Нехай буде вам обом по пiвтори подушки i по однiй половинi перини".

– Хiба ж пак подушки цифри? Хiба ж їх можна дiлить так? – промовила Степанида з серцем.

– А чом же й не можна? Хiба ж перина й подушка, хоч i реальнi самi по собi речi, не можуть бути iдеями, котрi можна мислить, дiлить й докупи складать?

– Бог зна що верзеш ти язиком!

– Яке бог зна що? Хiба ж не ви вдвох недавно склали з подушок i перини дуже цiкавий силогiзм?

– Кидайте ви вашi перини й подушки та ходiм обiдать, бо вже вечiр близько, – сказав Воздвиженський i вийшов з хати. За ним вийшов i Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жiнки.

I знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер i колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушiння, вляглась; сонце освiтило червоним промiнням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забiгали по закутках. I смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту i кориснiсть, на руїни недавнечко помершої навiки жизностi.

На другий день пiсля снiдання знов одчинились дверi у флiгель, знов увiйшли дочки й зятi. Воздвиженський так само держав у руцi великий листок, списаний навкруги, i писав значки карандашей над тими словами, котрi назначували роздiленi речi. Дашкович так само примостився на скриньцi, не стерши пороху. Сестри знов почали дiляницю й приступили до постелi. Перина, як на злiсть, лежала, як га гора! Здорова, повна дорогого та свiжого пуху, а подушки, що лежали нарiзно, були роздутi i такi повнi, неначе всерединi були напханi не пухом, а набитi питльованим борошном. Марта пiдняла одну подушку; подушка була легка, як пiр'їна! Степанида пiдняла другу подушку; подушка сама аж пiдскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох.

– Як же ми, сестро, подiлимось постiллю? – спитала Марта.

– Не знаю, сестро! Треба якось дiлиться, – одказала Степанида.

– Треба дiлиться, – машинально промовила Марта тi самi слова. – Бери-бо, сестро, двi подушки, а я вiзьму перину й подушку! – аж просила Марта.

– Нехай-бо вже, сестро, буде менi перина й подушка! – просила Степанида.

Воздвиженський слухав i бачив, що тому змаганню кiнця не буде, i сказав:

– Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками, то ви зробiть так, як радив Василь Петрович. Бо що фiлософiя скаже, то проти того нема чого суперечить.

I вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi.

Роздiливши батькiвське добро, обидвi сестри посердились. Кожна з їх постерiгала, що багато дечого з батькiвського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гостi одна до одної. Зате Дашкович i Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жiнок i жили в згодi так само, як i переднiше.

Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх унiверситетських лекцiй йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Вiн був цiкавий не до однiєї фiлософiї, i другi науки звертали на себе його ввагу. В його шафах i на столах лежали товстi купи паперу, списанi його рукою.

Раз була чудова тепла година. Вечiр був такий пишний, сонце стояло на заходi таке червоне та ясне, повiтря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бiдне й багате, висипало з домiв надвiр. Царський садок, шосе над Днiпром, гори – все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори i, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою i виписував деякi мiсця. Вiкна в його кабiнетi були позачинянi. В хатi тхнуло папером i книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Днiпра неначе була десь захована для його пiд землею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: