Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Серед хати стояв здоровий, таки знайомий йому чоловiк, Остап Дубовiй, i бив налигачем свою жiнку. Жiнка верещала, кляла його й тiльки щулилась у кутку та оборонялась голими руками. На руках було видко синi й червонi попруги од вiрьовки, її очiпок валявся на землi, коса розсипалась по плечах. Вона гвалтувала не своїм голосом, а чоловiк бив її, по чому тiльки влучав. Вона лаялась i штапувала поганими словами. Чималi дiти юрбою збилися в другому кутку аж на полу, вищали й голосили. Чоловiк, як звiр, махнув налигачем по дiтях, тупнув на їх обома ногами й кляв, щоб їх живцем земля поглинула. Жiнка кинулась боронить дiтей, вхопила чоловiка ззаду за чуприну обома руками.

Дашкович почав вговорювать Дубовiя, а розлютований чоловiк почав його лаять: "Не микайся, пане, не в своє дiло! А то я й тобi дам такої ж прочуханки! Я не подивлюсь тобi в зуби!" I професор побачив, що лучче швиденько втекти з хати. Вийшовши надвiр, вiн бачив, як жiнка й дiти, вигадавши собi час, прожогом кинулись з хати й поховались по бур'янах, як курчата ховаються од шулiки.

Вже Дашкович минув Дубовiйову хату, перейшов через два садки, через двi левади, а та страшна картина не сходила з його думки. Йому так схотiлося ще раз подивиться на щасливу пару, що стояла пiд вербою, намилуваться щастям кохання молодої дiвчини i хоч трохи зiгнать з душi смуток.

Тiльки що вiн став пiд тiєю самою вербою i вгледiв ту саму дiвчину з парубком, коли дивиться, аж там стоїть якийсь ще другий парубок та все поглядає на молоду дiвчину й молодого хлопця. Той парубок все крутив свiй довгий вус та все дивився злими блискучими очима на дiвчину. Його синя спiдня губа одвисла й трусилась, а лице було смутне й зле. А молода дiвчина все перебирала разки намиста, все спускала очi додолу та стиха промовляла до чорнявого хлопця; чорнявий хлопець поклав на її плече руку й не зводив очей з її червоного лиця. Дашкович побачив, що вiн тут зовсiм зайвий, втямив, до чого воно йдеться, та швиденько почимчикував через садки й огороди до села.

Недалечке од батькiвської оселi його перестрiв знайомий сусiда Топилка. Дашкович впiзнав його.

– Чи впiзнаєте мене, Топилко? – спитав вiн у чоловiка. Топилка довго придивлявся, а потiм крикнув: "Чи вже ж це ви, Василю?"

– Як бачите, я!

– Якi ж ви стали худi та блiдi! – промовив Топилка од щирого серця.

– Може, вам погано жить у Києвi, то переходьте до нас священиком на панотцеве мiсце, – сказав Топилка згодом.

– I вже годi! Топилко.

Топилка попросив Дашковича зайти до його в хату, i вiн зайшов. Топилчиха й собi дуже здивувалась, що вiн став такий худий та блiдий. Чоловiк був дуже радий, зараз поставив на стiл пляшку горiлки; жiнка кинулась до комори, принесла щiльник липового меду, достала хлiба й солi, накришила сала, покраяла цiлий хлiб, поставила на стiл сметану. I Топилка, й Топилчиха вештались по хатi, ставили на стiл, що тiльки можна було знайти в їх небагатiй господi.

Жiнка метнулась до печi i невважаючи на те, що втомилась на полi, хотiла розпалювать солому й смажити смаженю. Топилка налив чарку горiлки, випив сам i почав частувать Дашковича.

– Та випийте-бо хоч чарочку! Випивайте-бо всю до дна! Та закусiть, будьте ласкавi! Оце, господи! нема чим вас i приймать, i вiтати. Ми вже оце й повечеряли.

– Не турбуйтесь! Бога бiйтесь! Що це ви! – заспокоював Дашкович добрих людей i мусив сам вирвать вогонь з рук в Топилчихи, котра хотiла вже пiдпалювать в печi солому й трiски.

– Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, боже мiй! Коли б пак було знаття, що такого гостя матимемо! – знов бiдкався Топилка. – А ми ж вас знаємо змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами i в хрещика, i в жельмана, i веснянок спiвали. Та ти б таки, жiнко, зачавила курча! Де ж пак, не бачили вас стiльки год! – так згадував Топилка давню давнину та все припрохував.

Топилчиха принесла сиру й масла, поставила солоних огiркiв та все бiдкалась, що нема чим приймать гостя.

Дашкович почав розказувать про Дубовiя, як вiн недавно катував жiнку й дiтей, i спитав:

– Скажiть менi, за що Дубовiй так катує свою нещасну жiнку?

– О! хiба ж ви не пам'ятаєте? Та вони так б'ютьсяод того часу, як побрались. I вiн закатований та упертий, i вона така сам. I вiн хоче верховодить в господi, i вона хоче верховодить, нiколи не змовчить йому, та й войдуються цiлий вiк. Чи ви пак знаєте, що в неї кiстки, мабуть, нема цiлої! Вона вже раз кидала його, але швидко вернулась i тепер оце нахвалялась, що знов покине, – промовив Топилка.

– I господи! скiльки раз вона переховувалась по чужих хатах, по клунях, поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! – промовила Топилчиха, зiтхнувши.

Ще вони всi троє сидiли за столом i розмовляли, як у сiнешнi дверi ввiйшла дiвчина з вiдрами i почала виливать воду в дiжку. Дашкович зараз впiзнав ту гарну спiвучу дiвчину, що стояла недавно з хлопцем пiд вербами.

– А бач, дiвчино, я тебе й випередив, хоч я й старiший за тебе! – промовив Дашкович.

Дiвчина почервонiла, як макiвка, затулилась рукавом i не знала, де дiтись.

– Це наша дочка Настя! Чого це ти так опiзнилась? – промовила Топилчиха.

– Оце! Побалакала трохи з дiвчатами. Хiба не можна постоять та поговорити! – смiливо промовила Настя i скоса, й гарно, й лукаво зиркнула очима на Дашковича.

Її чудовий голос так i задзвенiв по всiй хатi, а вид так i пашiв червоним соромливим вогнем, хоч у хатi було вже не дуже видко. Вона прожогом вискочила у двiр i заспiвала веселої пiснi.

– Як виросла ваша дочка! Я б зроду-звiку не впiзнав її! – сказав Дашкович, пригадуючи, яка була Настя мiзерна, та занидiла, та миршава, як була маленькою дiвчинкою.

Вже сутенiло надворi, як Дашкович вертавсь до батька. Топилка з жiнкою випровадили його за ворота та все дуже дякували, що вiн не погордував ними, простими людьми, й не забув давнiх своїх сусiд. Дашкович не мiг надивуваться, якi були добрi, ласкавi тi простi люди, котрi з дорогою душею були радi вiтать свого гостя.

Дашкович увiйшов у батькiвський двiр i побачив довгий рядок косарiв, що вечеряли пiд хатою й весело балакали то про се, то про те. Старий батько сидiв у ганку i перемовлявся словами з косарями, дожидаючи сина. Швидко потiм наймичка винесла на ганок столик i подала вечерю. Вечiр був такий теплий та тихий, що їм обом не хотiлось йти в покої вечерять. Косарi все балакали та їли похапцем з таким смаком, якого Дашкович давно не зазнав. Повечерявши, косарi перехрестились до церкви, подякували за вечерю, позабирали коси й пiшли гуртом з двора.

Дашкович довго ще сидiв на ганку, вже як старий втомлений батько пiшов спочивать. Вже поночiло. Над Сегединцями послалася нiч, темна, тиха й зоряна. На селi вже затих гомiн i шум, тiльки дiвчата й хлопцi не втихали навiть пiсля важкої польової роботи та все спiвали на вулицi. Скрiзь на селi спiвало заразом кiлька вулиць. Парубочi голоси обзивались пiснею десь далеко за ставком та все наближались до того мiсця, звiдкiль лилися свiжi дiвоцькi голоси десь пiд вербами. За голосом кожного парубка можна було вухом вислiдкувать, кудою прямувала смiлива парубоча нога, де була чия мила, на якiм кутку обзивалась вона пiснею. Хори вулиць змiшувались, перепинялись, часом зливались докупи в один тон, часом рiзнили в дисонанс. Спiвуче українське село спiвало до пiвночi, i до пiвночi пiд зорями сидiв Дашкович на ганку та все думав свою думу. Його причарувало сiльське життя, не глибоке, але спiвуче й живуче; його причарувала рiдна мова, рiдна пiсня, чисте повiтря рiдного краю, й сине небо, i погожа вода, i тиха, зоряна нiч.

Вже Дашкович встав i хотiв йти спати, як коло самiсiнького двора дiвчина заспiвала пiсню. Дашкович зараз впiзнав той голос: то спiвала Настя Топилкiвна. Голос був такий чудовий, що його одразу можна було впiзнать, хто його раз чув. Пiсня весела, з щасливого серця, дзвенiла тихої ночi неначе пiд.самим його вухом. Настя верталась з вулицi додому i, певно, була щаслива, що постояла, й наговорилась, i намилувалась з милим. Голос замовк коло самого Топилчиного двора, i Дашкович пiшов у хату.

На другий день старий батько просив сина вивезти косарям обiд.

Дашкович поїхав на луки в раннi обiди. Косарi косили толокою; вони стояли дуже довгими рядками. На луках пiд гарячим сонцем дуже пахло свiжою травою й польовими квiтками. Невважаючи на спеку й духоту, косарi спiвали косарських пiсень; їх голоси змiшувались з пташиним щебетанням, з трiщанням трав'яних коникiв. Гаряче повiтря аж кипiло хвилями всякої гармонiї. Наймит розпалив багаття, повiсив на тагани казанок i почав варить кулiш. Сонце стало серед неба, i косарi зiйшлись полуднувать, посiдавши кругом мисок. Дашкович сiв поруч з косарями до кулешу. Затовчений свiжим салом з зеленою цибулею й кропом, кулiш той здався фiлософовi смачнiшим од усякої страви. Мiж косарями так i пересипались жарти, приказки. I пiснi, i приказки, й прислiв'я – все те вразило Дашковича надзвичайним багатством поезiї, жарту, юмору, практичного розуму. Вiн вийняв книжечку й позаписував пiснi й приказки.