Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Надвечори наймити взяли волок i пiшли до ставка ловить рибу. Дашкович пiшов з ними й носив вiдро. Наймити забрели попiд берегом i витягли повний волок баговиння, карасiв, линiв, ракiв та жаб. Пiдводне царство, обплутане нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому березi. Сам Дашкович, забувши свою фiлософiю, обiруч вибирав раки й рибу з жабуриння та куширу. Риба трiпалась, пiдскакувала на травi; раки плазували й ляскали шийками; жаби тiкали з усiєї сили до води, радi, що не звернули на себе людської вваги. На березi запахло риб'ячою сирiстю, баговинням. Дашкович так розходився, що пiдняв палець угору, подумав, потiм роздягся й сам полiз у воду ловить рибу волоком. Швидко вони знов витягли волок, повний дрiбної плiтки.

– А зайдiм iще волоком на ваше щастя, пане! – промовив наймит.

– Про мене, й зайдiм! – сказав Дашкович. Бони закинули волок i витягли черепаху, котра з переляку пiдгорнула пiд черепки лапи й голову i лежала, наче мертва. Всi засмiялись з такого Дашковичевого талану.

– А закиньмо ще на щастя вашої панiї! – сказав знов наймит, охочий до жартiв.

– То й закиньмо! Тiльки не ловiмо знов черепахи, – сказав Дашкович i швиденько полiз у воду.

Щастя професоршi було, знать, не велике, бо на той раз вони витягли дуже багацько ракiв та жаб i не впiймали анi однiсiнької рибини.

Небагато вони заходили волоком, а вже риби було повне вiдро. Ракiв було так багацько, що не було куди їх брать. Надвечiр косарi почали пiдвечiркувать, i Дашкович все записував пiснi, що розказували йому чоловiки. Вже луки почервонiли пiд промiнням заходу, скошена трава ще дужче запахла. Тихий захiдний вiтер обливав лице неначе лiтеплом, лащився до лиця, поки зовсiм не вмер, як червоне сонце сiло за лiсом.

Дашкович вертався до села й почував, що його груди багато легше дихали пахучим свiжим повiтрям рiдного села, нiж в мiстi.

Настала недiля. Дашкович був у церквi, старiй, дерев'янiй та темнiй. Пiсля обiду йому було невесело сидiть дома, i вiн пiшов по селi.

На великому вигонi стояла корчма, а коло неї була велика купа людей. Там грали музики. Професоровi забажалось зайти подивиться, як тiшиться простий народ. В корчмi сидiли чоловiки й молодицi й пили горiлочку; вони всi говорили заразом та так голосно, що од того клекоту не було чуть нi одного слова. Розмова клекотiла, як окрiп в казанi. Пiд корчмою танцювали хлопцi й дiвчата. Дашкович знехотя задивився на танцi селян.

Мiж дiвчатами вiн зараз примiтив Настю Топилкiвну. Вона пiшла у танець з тим молодим хлопцем, з котрим Дашкович бачив її пiд вербами. Дашкович ненароком був свiдком їх женихання й знав про їх кохання; вiн дивився й милувавсь молодою гарною парою. Настя виробляла дрiбушки, спустивши очi додолу. Рум'яна й щаслива, вона вся дихала щастям. Добре намисто легенько бряжчало на її шиї. Коли це з гурту кинувсь до неї один парубок, вхопив за разки намиста i рвонув з усiєї сили. Намисто так i пороснуло на землю! Всi перестали танцювать; музики перестали грать. Настя залилась слiзьми, а вся громада загомонiла. Дашкович впiзнав того негарного парубка, що, закравшись, пiдглядав з-за верби крадькома, як Настя стояла з милим. Дашковичевi стало шкода бiдної дiвчини.

Всi дiвчата кинулись збирать розсипанi намистини, а обидва парубки вхопили один другого за барки й почали лаяться, а потiм битися. Волосся з голiв летiло, наче пiр'я; з порозбиваних носiв потекла кров на бiлi сорочки. Вони подерли ка собi сорочки, бились навкулачки, потiм мiцно зчепились i почали кидать один одного на землю. Потiм один надушив другого, сiв на грудях, набрав пороху з дороги в жменю й почав забивать порохом рот, нiс, очi. Другi парубки кинулись розборонять i насилу їх розвели. На обох було страшно дивиться! такi вони були покривавленi й обшарпанi! Настю ледве повели додому. Вона за слiзьми й свiту не бачила. Дашкович сам трохи не заплакав, так йому було важко дивиться на ту страшну картину. Вертаючись додому, Дашкович зострiвся з Топилчихою.

– А що, Топилчихо, правда, недобре мать гарних дочок? – промовив Дашкович. – От i правда, як спiвають:

"На городi квiтки в'ються, а за мене хлопцi б'ються".

– А що ж тут винна дочка, що якийсь пройдисвiт порвав намисто?

– Ви б хутчiй видавали її замiж, а то ще не один хлопець обскубе чуба другому.

– Ото й я так казала своєму старому. Та, мабуть, таки доведеться в жнива весiлля справлять. Але чого це ви такi худi та блiдi? Їй же богу, аж страшно на вас глянуть, так позатягало вам очi, так ви помарнiли. Ож умивайтесь та обливайтесь до схiд сонця непочатою водою та втирайтесь сорочкою, тiльки, борони боже, не пазухою, а спиною! Побачите, як усе пропаде й пiде на очерета, та на болота, та на недобрих людей. Я вам принесу зiлля… – вже тихiше промовила сiльська лiкарка, – од цих лiкiв i слабiсть мине.

– Спасибi вам, Топилчихо! Я буду лiчиться дома, як тiльки прибуду до Києва, – сказав Дашкович, аби одчепиться од настирливої сiльської знахурки.

Дашкович зайшов по дорозi подивиться на церковно-приходську школу, що колись його батько ще ззамолоду завiв у селi. В тiй школi вiн вчився в дяка з кiлькома хлопцями. Вiн ледве впiзнав ту хату, бо тепер дяк зробив з неї повiтку й заганяв туди свої гуси та качки. Нiби зумисне орендарева коза виглядала з дверей, виставивши свою рогату голову.

Дашкович посидiв у батька ще з тиждень i почав нудиться за книжками. Вiн обшукав всi кутки й не знайшов нiчого, окрiм молитовникiв, "Житiй святих" та метрик. Не маючи чого читать, вiн все ходив по селi, по садках, по левадах, прислухався до пiсень, записував усе те й навiть їздив по ярмарках слухать слiпцiв та лiрникiв.

Раз у суботу надвечiр Дашкович почув, що в дворi спiвають дружки весiльної пiснi. Вiн заглянув у вiкно й побачив, що то Настя Топилкiвна йшла з дружками. Кругом неї вилося з двадцять дружок. Всi дружки були гарно повбиранi, в бiлих сорочках, в горсетах, в стрiчках та квiтках, але найкраща мiж усiма дiвчатами була Настя. Вона ввiйшла в горницi, неначе зозуля влинула! Вся так i цвiла квiтками, так i дихала щастям! її молоде рум'яне лице з чорними бровами, з карими очима змагалось красою з квiгками та стрiчками. Вся голова була затикана квiтками; з голови на плечi падали жмутами стрiчки; в руках вона держала бiлий вишиваний рушник. Коло правого вуха були пришитi з заполочi два вiночки. Весела й щаслива, вона смiливо тричi поклонилась низенько Дашковичевi, просила на весiлля й тричi поцiлувалась з ним. А потiм, смiливо повернувшись в свiтлицi до великого дзеркала, почала нiби поправлять на головi квiтки, розкидати по плечах стрiчки, невважаючи на Дашковича. Те велике дзеркало так i притягло до себе других дiвчат. Вони кинулись до молодої буцiмто поправлять на їй стрiчки, а самi все зиркали нiби ненароком у дзеркало та все пишались. Дашкович не мiг одiрвать очей од тiєї картини, котра одбивалась у дзеркалi, де була нiби намальована купа гарних дiвочих заквiтчаних голов, а мiж ними, як та зоря, гарна Настина голова.

Рипнули дверi з другої кiмнати, i всi дiвчата метнулись до порога од дзеркала. Ввiйшов старий священик. Молода поклонилась йому низенько тричi, поцiлувала в руку, а старша дружка поклала на стiл шишку, а потiм молода з дружками пiшла до церкви.

Зараз-таки прийшов i молодий. Дашкович впiзнав того гарного парубка, що стояв з Настею пiд вербами.

– Як тебе звуть? – зумисне спитав Дашкович.

– Лук'ян Павличок, – смiливо сказав молодий. Другого дня Настя повiнчалась з Павличком. Зараз-таки пiсля того Дашкович почув, що Дубовiя покинула жiнка. Переднiше пiшла чутка, нiби хтось бачив, що в лiсi на деревi повiсилась якась молодиця. Дубовiй обходив усi лiси навкруги села i не знайшов нiчого. Дубовiйовi дiти плакали за матiр'ю щодня, як за мертвою. Незабаром приїхали до Сегединець чумаки й розказали, що бачили Дубовiїху аж пiд Одесом, говорили з нею й розпрощались. Дубовiїха переказала своєму чоловiковi, щоб ждав її в гостi, як виросте в його у свiтлицi трава на помостi. Вона кляла чоловiка, що зав'язав їй свiт, знiвечив її, так що в неї кiстки не було цiлої. Тiльки за дiтьми, казали чумаки, так плакала, що аж об землю побивалась.