Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Давно бачив Дашкович свiй рiдний степ. Йому здалось, що вiн побачив його вперше. Вiн не мiг одiрвать очей од трави, од неба, встав з воза й пiшов пiшки. Самi ноги несли його все далi й далi. Вiн звернув з дороги на траву i, забувши свою фiлософiю, почав рвать квiтки. Побачивши себе на самотi, серед такого простору, Дашкович почав фiлософствувать, але через хвилину нiчого вже не знайшов в своїй головi. Вiн знов силкувався думать i знов почутив, що думка десь вислизнула з його голови. Вiн тiльки знав, що бачить зелений степ, синє небо, шлях, птицi у небi, чує сотню голосiв навкруги. I знов силкувався вiн перемогти себе, а думки все-таки не йшли па ум. Йому хотiлось тiльки дивиться й милуватись красою розкiшної степової природи.

Далеко-далеко на пiвдень засинiли смугою гори, вкритi лiсом. Та смужка здавалась на краї неба сизою хмарою, котра ледве-ледве висовувалась скраю над степом. Там, у тих горах, стояло велике село Сегединцi.

Дашкович наближався до тiєї синьої смуги. Гори виступали з туману. Вже можна було бачить яри й долини мiж горами; було видко лiси, села, розкиданi на шпилях i попiд горами. Хрести на церквах i вiкна блищали в туманi проти сонця, як алмази з-пiд тонкої матерiї. Лiси виступали яснiше. Темнi й невисокi гори здавались вищими серед гладенького рiвного степу, роблячи чудовий контраст з зеленою широкою скатертю. Здавалось, нiби якийсь величезний звiр лежав на степу, пiдняв спину й настовбурчив на спинi темну сизу щетину. Вже сонце скотилось до заходу, вже степова трава лиснiла червоним одлнском. Дашкович наблизився до тих гiр. Степ кiнчався. Балагула ледве примiтне пiдiймалась на пригорки, то знов спускалась в неглибокi долини. Вже на горах можна було бачить дуже виразно й лiси, й села, й церкви на горбах. Звiдтiль потяг вiтрець, свiжiший й мокрiший од степового. Можна було навiть лицем почуть, що десь недалечке є вода, лiс, дерево, тiнь; є долини, яри з ставками й садками.

– Поганяй лишень швидше! – сказав Дашкович погоничевi.

– Нащо вам швидше? Доїдемо ще сьогоднi до Сегединець, – обiзвався жидок, не обертаючись до Дашковича, i хвисьнув батогом по конях, сухих, як трiски. Конi пiдтюпцем побiгли з пригорка на долину, а з долини знов на пригорок. Гори з лiсами й селами то виринали, то знов ховались за пригорки, i часом з-за горба було тiльки видно верхи та хрести церкви ближчого села. Перед очима разом розгорнулось село пiд горою, над великим ставом. Конi збiгли дуже прудко на греблю, i балагула засiла в грязь по самiсiнькi маточини. Жидок затрiпав руками й вiжками, закричав, засвистав. Коники розтягли свої сухi ребра, мов хорти, й винесли балагулу з багна, наче на руках.

З ставка повiяло холодком. Конi побiгли попiд густими садками. Незабаром балагула знов пiднялася на вищу гору й сховалась в густий старий лiс. Який знайомий був той лiс Дашковичевi! Дорога йшла по самiй спинi довгої гори, а по обидва боки лежали глибокi долини. Лiс застеляв гору й долини гiллястими дубами та грабами. Понад шляхом росла лiщина, де так часто Дашкович малим хлопцем любив рвать горiхи. Ще вище виїхала балагула на гору, i з тiєї гори стало видно всi Сегединцi, що розсипались на двох шпилях i на долинi понад двома великими ставками. Дашкович почував, що в його немолодому серцi заворушилась радiсть школяра, котрий вертається з школи до рiдного дому. Те почуття обвiяло його нiби пахощами ранньої весни, пахощами бiлого цвiту вишень, черешень, рясту та молодої першої травицi.

Довго котилася балагула з гори й збiгла на широку греблю. В кiнцi греблi пiд вербами стояв знайомий млин, зчорнiлий од негоди. Колеса й тепер крутились так само, як i за часу Дашковичевих молодих лiт, навiть так само на чорних колесах блищало кiлька нових бiлих лопатнiв, неначе латок. На високому шпилi, на чолопочку, проти самої греблi бiлiла церква з п'ятьма банями. Один став, великий, аж на двi верствi, огортав той шпиль сливе навкруги, а другий, ще бiльший, по другий бiк, розливався круглим озером серед чималих зелених гiр. Коло самого ставу, кран левади, на горбочку стояла друга церква з однiєю банею й високою дзвiницею. Конi повернули вулицею до тiєї церкви й заїхали у двiр священика. Старий сивий священик вийшов на ганок i спершу не впiзнав свого сина.

– Чи це ти, Василю? – спитав старий батько, зблизька придивляючись до сина, й трохи не доторкнувсь до його лиця.

– Добривечiр вам, тату! Це я! Чи я так постарiвся, що ви мене не впiзнали? – питав Дашкович, цiлуючи батька в руку, а потiм цiлуючись з ним у губи. Батько тричi поблагословив свого сина та все придивлявся до його.

– Чого ти, сину, став такий блiдий та худий? Й очi тобi якось позатягало. Чи тобi яка недогода, чи недостача в чому? Чи, мабуть, тобi та наука позатягала очi?

– Старiсть приходить, тату! Така вже людська доля.

Син придивлявся до батька, котрий вже стояв однiєю ногою в могилi. Очi його дивились якось дуже спокiйно, байдужно, а лице вже поморхло й нiби припало землею мiж глибокими зморшками; його голова й борода були бiлi, неначе вишневий цвiт.

Вони увiйшли в хату. Покої були дуже старi: в їх тхнуло трухлятиною. Син побачив, що в покоях нiчого не змiнилось од часу його дитячих лiт. Свiтлиця з сволоками, з образами була така сама, як i кiлька десяткiв год переднiше. В кiмнатi стояла та сама зелена велика скриня, скляна шафа; була та сама довга лежанка, груба з зелених кахоль, те саме лiжко. Оглядiвши хату й сiни, Дашкович потiм вийшов у садок. Тут природа панувала всею своєю силою. Де колись Дашкович поробив своїми руками квiтники, де вiн колись сiяв астри й левкої, там тепер росли калачики та лопух. Чорнобиль дорiс вже до самої хати й заглядав у вiкна. Яблунi й черешнi росли й посихали, пускали молодняки, як хотiли, мiж густими бур'янами. Дереза набiгла, як татарська орда, аж до середини садка. Все заростало, як заростало й помирало саме людське живоття в господi.

Дашкович пiшов подивиться на хазяйство старого батька. I там вiн побачив, що все осiло, все руйнувалось. Клуня була обдерта. На купах соломи й мерви, де колись стояли великi скирти й ожереди, вже росла кропива. Дашкович бачив, що природа була вже напоготовi поглинуть самий слiд того кубла, звiдкiль вiн вилинув на свiт. Для неї ще треба було ступить кiлька ступенiв, i вiн не впiзнав би й слiду рiдної оселi. Йому стало важко й сумно на душi.

Син побалакав з батьком i побачив, що старому вже байдуже про цей свiт. Розмова навiть втомила стару людину.

Надвечiр Дашкович пiшов знайомою вулицею подивиться на село. Там ворушилось життя не глибоке й не широке, але живе, живе, робоче життя села в гарячий лiтнiй час! Женцi весело вертались з поля; дiвчата йшли цiлою юрбою i спiвали свiжими голосами пiсню. За ними йшли парубки й зачiпали їх жартами. Смiх i жарти, веселi слова й смутнi пiснi лилися течiєю, неначе люди не працювали, а десь гуляли цiлий день. Десь недалеко жiнки змагались та лаялись через город, стоячи за тинами. Косарi затягли пiсню так голосно, що аж луна пiшла понад ставом. От i череда пустилась з поля до села й заглушила пiснi, й смiх, i жарти, навiть дзвiнку, як дзвони на дзвiницi, жiночу лайку. Село закричало, заклекотiло тисячею усяких голосiв, зашумiло, як лiс на великому вiтрi.

Дашковича вразило таке кипуче, ворушке життя українського села. Пiсля города, пiсля кабiнету, пiсля фiлософiї все те здалось йому таким новим, таким оригiнальним, таким живучим, що вiн сам собi здавався мерцем серед тисячi пульсiв сiльського життя. Йому прийшла на думку велика вулиця в великому мiстi, де кипить, хоч вище й iнше, але так само кипить життя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: