Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Час минав та минав, i Дашкович збирався вже до Києва. Старий батько наклав йому харчiв повний вiз, надавав кавунiв та динь на гостинець жiнцi й дiтям. Прощаючись, батько промовив:

– Коли ти, сину, швидко не приїдеш до мене, то, мабуть, ти мене бачиш в останнiй раз. Час менi до бога.

Батько промовив тi слова так спокiйно, неначе мова мовилась про когось iншого, а не про його.

Виїхав Дашкович за село, глянув на поле. По обидва боки дороги стояло так багато полукiпкiв, що як глянуть, то й полiв було не видко! Поля жовтiли, як золото, до самого лiсу то копами, то стернею, то незжатим хлiбом. Женцi стояли рядками суспiль до самого лiсу.

– Чиє жнете? – спитав Дашкович у женцiв.

– Панське! – одказали йому люди, i Дашкович трохи не вдарився об землю, як Дубовiїха за своїми дiтьми. Невесело було йому, як виїхав вiн за село. Їдучи степами, вiн усе думав про свої Сегединцi, про пишний край, родючi поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостiйним нацiональним життям, своєю поезiєю i оригiнальними музичними глибокими мелодiями. Й тi думи не виходили з голови, не випадали десь у траву, а зливалися з гармонiєю степових голосiв, з синiм небом, теплим вiтром, з пахощами степових квiток, бо тi думи самi були поезiєю й почуванням.

Дашкович приїхав додому й застав усiх своїх живих i здорових. Жiнка навiть не впiзнала його, так вiн поздоровшав, загорiв, повеселiшав. Вiн навiть перестав на якийсь час засиджуваться в кабiнетi, бо його обвiяла свiжiсть степiв та лiсiв, розважила сiльська пiсня, сiльське життя й краса природи.

– Чого ж доброго навiз з своїх Сегединець, з своєї Черкащини? – питав у його Воздвиженський.

– Дуже багато дечого доброго я навiз! Я оглядав народ оком вченого, переслухав його пiснi, бачив його звичаї. Поетичне й естетичне його жiiття дуже багате! його мова, поезiя незабаром може розвиваться в самостiйну лiтературу, книжну поезiю. Я навiть назаписував багато пiсень i дечого iншого.

– Ото б варто було послухать, як київськi та черкаськi фiлософи заспiвають лiрницьких пiсень! I треба було за тим їхать на село, шквариться на сонцi, швендять по мужицьких хатах. Чудна ти людина!

– Я навiть думаю-таки справдi до ладу вивчить життя свого народу, i його мову, i його пiснi i навiть думаю дещо написать про свiй народ.

– I хочеться тобi марно час гаять, здоров'я запагублювать! Сидiв би нишком та хлiб жував! А пересвiдчення ж ти стулив вже там на селi? Чи помагала ж тобi там яка баба Сопунка або дiд Сторчогляд? – смiявся Воздвиженський.

– З посмiху люди бувають, – сказав Дашкович i замкнув замком зiбранi пiснi, знаючи поганий звичай в Воздвиженського – шпурлять в огонь, що не припадало йому до вподоби.

– Найкраще, що ти привiз з села, то кавуни та динi. Я б не промiняв їх нi на яку фiлософiю баби Сопунки й дiда Сторчогляда, – промовив Воздвиженський.

VII

I Воздвиженський, i Дашкович мали чимало дiтей, та все дочок.

Старша Дашковичева дочка звалась Ольга, а старша дочка Воздвиженського звалась Катерина. Обидвi вони були перевесницi, тiльки Дашковичева Ольга родилась на кiлька мiсяцiв переднiше, i Марта Сидорiвна нiколи не пропускала прикинуть слiвце, шо її Катерина менша од Ольги. Ольга й Катерина вже не ходили до глiбо-бориського дяка вчить граматки та часловця: їм найняли гувернанток, котрi вивчили їх читати й навiть трохи говорить по-французькiй. Батьки постановили оддать дочок в Iн-сти'iуг благородних дiвиць, переговорили з ким було треба, к одного дня зранку Марта й Степанида, забравши дочок, поїхали з ними в iнститут.

Вони пiд'їхали пiд височезну залiзну браму. Брама була замкнута. Довго вони дожидали, поки їм одчинили, i вони в'їхали на iнститутське подвiр'я. Високий швейцар з позолоченою булавою на дверях засгупив їм стежку. Вiн сказав, що генеральша так рано нiкого не приймає. Марга й Степанида мусили сiсти в екiпаж i проїздиться без дiла по мiстi. Через пiвтори години вони знов вернулись в iнститут. Та сама залiзна брама, той самий швейцар, потiм ще якась дама спиняли їх, доки повели через довгий коридор в залу, де вони знов просидiли дуже довго, дожидаючи начальницi.

Нарештi, в залу вийшла якась дама й попросила їх до начальницi. Так як Дашкович читав кiлька лекцiй в iнститутi, то генеральша Турман, уроджена маркiза де Пурверсе, сподобила їх, щоб побачиться з ними й познайомитись.

Незнайома дама повела їх через рядок покоїв, розкiш-но убраних. Скрiзь блищали дзеркала, бронза, дорога мебiль, скрiзь були розстеленi дорогi килими. Степанидi, й Мартi, i малим дiвчаткам було трохи якось нiяково. Всi вони поправляли на собi одежу, оглядали своє убрання, котре хоч було й гарне, але не було пiдхоже до обстави. Незнайома дама привела їх в просгорну свiтлицю. На софi сидiла начальниця Турман й, очевидячки, їх дожидала. Вже вони пiдступали до мраморного стола, за котрим сидiла Турман, а вона все сидiла й не ворушилась. Вони побачили пристаркувату панiю, убрану в дорогу шовкову сукню; на її плечi була накинута дорога велика турецька шаль. Її лице з легеньким оливковим сутiнком показувало її провансальський полуденний рiд. На руїнах того лиця ще було видко слiди колишньоїсь краси, як по руїнах Колiзея можна догадуваться про його давню славу. Чорнi брови, рiвнi, од кiнця до кiнця не товщi й не тоншi, ледве згинались над чорними великими очима. Тонкий, рiвний, як у грецьких статуй, нiс був дуже в пропорцiї з довгеньким лицем. Решта кругом носа й брiв вже обвалилась, позападала, полиняла. Турман, уроджена де Пурверсе, кахикала сухим кашлем, як тiльки стрiчалась з людьми. На самотi й при слугах вона нiколи не кашляла тим модним петербурзьким кашлем, котрий нiби натякав на великi перебутi турботи життя, тодi як таких турбот та горя нiколи зроду й не було в неї, i вона їх не зазнала в життi.

Її батько, маркiз де Пурверсе, приїхав до Петербурга з Прованса з двома дочками. Старша дочка була чудом полуденної краси. Через знайомих чужоземцiв вiн увiйшов в значнi доми петербурзької аристократiї й навiть був вхожий до двору.

Одна висока особа видала замiж старшу маркiзу за генерала нiмця Турмана, котрий достав пишнi руїни. Генерал прожив недовго i вмер, зоставивши маркiзу удовою. Та ж таки сама висока особа з Петербурга через своїх знайомих вислала генеральшу Турман виховувать молодих паннiв аристократiї в полуденнiй Росiї, на мiсце начальницi Iнституту благородних дiвиць, її менша сестра, зоставшись назавжди маркiзою де Пурверсе, за рекомендацiєю другої високої петербурзької особи, достала мiсце класної дами в тiм самiм iнститутi i так само повинна була виховувать "благородних дiвиць полуденної Росiї".

Марта й Степанида наближались до софи, де сидiла начальниця. Коло їх щулились переляканi дiти. Тодi тiльки Турман встала так помаленьку, неначе її пiдводили цупкi пружини канапи, котра и справдi пiдiймалась i росла пiд нею, нiби найм'якiша подушка. Турман встала на цiлий зрiст свiй, високий, рiвний. Дорога шаль падгла кругом її сухого стану широкими хвилями. Вона хотiла дати своїй постатi щось начальницьке, генеральське. Марта й Степанида були убранi в чорнi шовковi сукнi i в ка-пелюшi з золотими колосками. Вони обидвi були однаковi на зрiст з Турманшею, котра окинула їх смiливим оком од нiг до голови i зараз спустила очi додолу. То було знаком насмiхання: Турман смiялася з їх капелюшiв, що дуже рiзали очi червоними трояндами й золотими колосками.

Марта й Степанида зарекомендувались до Турман.

– Ah, ah, charmee de faire votre connaissance… prеnez places mesdames; assayez-vous, mes enfants! (Ах, ах! Дуже рада з вами познайомитися; сiдайте, дами, сiдайте, дiти мої! (франц.) – промовила Турман. Марта й Степанида почервонiли, як мак: вони не вмiли говорить по-французькiй. Турман знов спустила очi додолу. Марта й Степаннда заговорили про своє дiло й рекомендували начальницi своїх маленьких дочок.

– О, я вже знаю за ваших дiтей! Я дуже рада, що буду їх виховувать в нашiм iнститутi, – промовила Турман i почала кахикать сухим кашлем, неначе вона от-от хотiла богу душу оддати. – Я дуже дякую вашому мужевi, що вiн надарував нас читанням своїх лекцiй в нашiм iнститутi, – говорила вона далi, обертаючись до Степаниди.