Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Не турбуйтесь! Бога бiйтесь! Що це ви! – заспокоював Дашкович добрих людей i мусив сам вирвать вогонь з рук в Топилчихи, котра хотiла вже пiдпалювать в печi солому й трiски.

– Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, боже мiй! Коли б пак було знаття, що такого гостя матимемо! – знов бiдкався Топилка. – А ми ж вас знаємо змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами i в хрещика, i в жельмана, i веснянок спiвали. Та ти б таки, жiнко, зачавила курча! Де ж пак, не бачили вас стiльки год! – так згадував Топилка давню давнину та все припрохував.

Топилчиха принесла сиру й масла, поставила солоних огiркiв та все бiдкалась, що нема чим приймать гостя.

Дашкович почав розказувать про Дубовiя, як вiн недавно катував жiнку й дiтей, i спитав:

– Скажiть менi, за що Дубовiй так катує свою нещасну жiнку?

– О! хiба ж ви не пам'ятаєте? Та вони так б'ютьсяод того часу, як побрались. I вiн закатований та упертий, i вона така сам. I вiн хоче верховодить в господi, i вона хоче верховодить, нiколи не змовчить йому, та й войдуються цiлий вiк. Чи ви пак знаєте, що в неї кiстки, мабуть, нема цiлої! Вона вже раз кидала його, але швидко вернулась i тепер оце нахвалялась, що знов покине, – промовив Топилка.

– I господи! скiльки раз вона переховувалась по чужих хатах, по клунях, поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! – промовила Топилчиха, зiтхнувши.

Ще вони всi троє сидiли за столом i розмовляли, як у сiнешнi дверi ввiйшла дiвчина з вiдрами i почала виливать воду в дiжку. Дашкович зараз впiзнав ту гарну спiвучу дiвчину, що стояла недавно з хлопцем пiд вербами.

– А бач, дiвчино, я тебе й випередив, хоч я й старiший за тебе! – промовив Дашкович.

Дiвчина почервонiла, як макiвка, затулилась рукавом i не знала, де дiтись.

– Це наша дочка Настя! Чого це ти так опiзнилась? – промовила Топилчиха.

– Оце! Побалакала трохи з дiвчатами. Хiба не можна постоять та поговорити! – смiливо промовила Настя i скоса, й гарно, й лукаво зиркнула очима на Дашковича.

Її чудовий голос так i задзвенiв по всiй хатi, а вид так i пашiв червоним соромливим вогнем, хоч у хатi було вже не дуже видко. Вона прожогом вискочила у двiр i заспiвала веселої пiснi.

– Як виросла ваша дочка! Я б зроду-звiку не впiзнав її! – сказав Дашкович, пригадуючи, яка була Настя мiзерна, та занидiла, та миршава, як була маленькою дiвчинкою.

Вже сутенiло надворi, як Дашкович вертавсь до батька. Топилка з жiнкою випровадили його за ворота та все дуже дякували, що вiн не погордував ними, простими людьми, й не забув давнiх своїх сусiд. Дашкович не мiг надивуваться, якi були добрi, ласкавi тi простi люди, котрi з дорогою душею були радi вiтать свого гостя.

Дашкович увiйшов у батькiвський двiр i побачив довгий рядок косарiв, що вечеряли пiд хатою й весело балакали то про се, то про те. Старий батько сидiв у ганку i перемовлявся словами з косарями, дожидаючи сина. Швидко потiм наймичка винесла на ганок столик i подала вечерю. Вечiр був такий теплий та тихий, що їм обом не хотiлось йти в покої вечерять. Косарi все балакали та їли похапцем з таким смаком, якого Дашкович давно не зазнав. Повечерявши, косарi перехрестились до церкви, подякували за вечерю, позабирали коси й пiшли гуртом з двора.

Дашкович довго ще сидiв на ганку, вже як старий втомлений батько пiшов спочивать. Вже поночiло. Над Сегединцями послалася нiч, темна, тиха й зоряна. На селi вже затих гомiн i шум, тiльки дiвчата й хлопцi не втихали навiть пiсля важкої польової роботи та все спiвали на вулицi. Скрiзь на селi спiвало заразом кiлька вулиць. Парубочi голоси обзивались пiснею десь далеко за ставком та все наближались до того мiсця, звiдкiль лилися свiжi дiвоцькi голоси десь пiд вербами. За голосом кожного парубка можна було вухом вислiдкувать, кудою прямувала смiлива парубоча нога, де була чия мила, на якiм кутку обзивалась вона пiснею. Хори вулиць змiшувались, перепинялись, часом зливались докупи в один тон, часом рiзнили в дисонанс. Спiвуче українське село спiвало до пiвночi, i до пiвночi пiд зорями сидiв Дашкович на ганку та все думав свою думу. Його причарувало сiльське життя, не глибоке, але спiвуче й живуче; його причарувала рiдна мова, рiдна пiсня, чисте повiтря рiдного краю, й сине небо, i погожа вода, i тиха, зоряна нiч.

Вже Дашкович встав i хотiв йти спати, як коло самiсiнького двора дiвчина заспiвала пiсню. Дашкович зараз впiзнав той голос: то спiвала Настя Топилкiвна. Голос був такий чудовий, що його одразу можна було впiзнать, хто його раз чув. Пiсня весела, з щасливого серця, дзвенiла тихої ночi неначе пiд.самим його вухом. Настя верталась з вулицi додому i, певно, була щаслива, що постояла, й наговорилась, i намилувалась з милим. Голос замовк коло самого Топилчиного двора, i Дашкович пiшов у хату.

На другий день старий батько просив сина вивезти косарям обiд.

Дашкович поїхав на луки в раннi обiди. Косарi косили толокою; вони стояли дуже довгими рядками. На луках пiд гарячим сонцем дуже пахло свiжою травою й польовими квiтками. Невважаючи на спеку й духоту, косарi спiвали косарських пiсень; їх голоси змiшувались з пташиним щебетанням, з трiщанням трав'яних коникiв. Гаряче повiтря аж кипiло хвилями всякої гармонiї. Наймит розпалив багаття, повiсив на тагани казанок i почав варить кулiш. Сонце стало серед неба, i косарi зiйшлись полуднувать, посiдавши кругом мисок. Дашкович сiв поруч з косарями до кулешу. Затовчений свiжим салом з зеленою цибулею й кропом, кулiш той здався фiлософовi смачнiшим од усякої страви. Мiж косарями так i пересипались жарти, приказки. I пiснi, i приказки, й прислiв'я – все те вразило Дашковича надзвичайним багатством поезiї, жарту, юмору, практичного розуму. Вiн вийняв книжечку й позаписував пiснi й приказки.

Надвечори наймити взяли волок i пiшли до ставка ловить рибу. Дашкович пiшов з ними й носив вiдро. Наймити забрели попiд берегом i витягли повний волок баговиння, карасiв, линiв, ракiв та жаб. Пiдводне царство, обплутане нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому березi. Сам Дашкович, забувши свою фiлософiю, обiруч вибирав раки й рибу з жабуриння та куширу. Риба трiпалась, пiдскакувала на травi; раки плазували й ляскали шийками; жаби тiкали з усiєї сили до води, радi, що не звернули на себе людської вваги. На березi запахло риб'ячою сирiстю, баговинням. Дашкович так розходився, що пiдняв палець угору, подумав, потiм роздягся й сам полiз у воду ловить рибу волоком. Швидко вони знов витягли волок, повний дрiбної плiтки.

– А зайдiм iще волоком на ваше щастя, пане! – промовив наймит.

– Про мене, й зайдiм! – сказав Дашкович. Бони закинули волок i витягли черепаху, котра з переляку пiдгорнула пiд черепки лапи й голову i лежала, наче мертва. Всi засмiялись з такого Дашковичевого талану.

– А закиньмо ще на щастя вашої панiї! – сказав знов наймит, охочий до жартiв.

– То й закиньмо! Тiльки не ловiмо знов черепахи, – сказав Дашкович i швиденько полiз у воду.

Щастя професоршi було, знать, не велике, бо на той раз вони витягли дуже багацько ракiв та жаб i не впiймали анi однiсiнької рибини.

Небагато вони заходили волоком, а вже риби було повне вiдро. Ракiв було так багацько, що не було куди їх брать. Надвечiр косарi почали пiдвечiркувать, i Дашкович все записував пiснi, що розказували йому чоловiки. Вже луки почервонiли пiд промiнням заходу, скошена трава ще дужче запахла. Тихий захiдний вiтер обливав лице неначе лiтеплом, лащився до лиця, поки зовсiм не вмер, як червоне сонце сiло за лiсом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: