Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– А ми маємо за найбiльше щастя, що нашi дiти будуть вчиться в iнститутi пiд такою високою рукою, пiд таким вважливим доглядом, як ваш, – сказала Марта й справдi рада, що дiти будуть в iнститутi.

– О, будьте певнi! Вашi дiти будуть так поведенi, як слiд шляхетним фамiлiям. Вони матимуть добрий догляд, вони говоритимуть по-французькiй, як французи, вони знатимуть науку й матимуть делiкатну, вищу вподобу у всьому; матимуть гарнi манери й будуть смiливi й звичайнi з людьми. Про те нема що й казать.

– О, певно! Ми чули тiльки одно хороше про ваш iнститут, i найбiльше з того часу, як ви приїхали сюди з Петербурга, – сказала Степанида.

– Chez nous a Petersbourg… (У нас в Петербурзi… (франц.) мiй близький приятель, один мiнiстр, дуже просив мене зостаться начальницею в Петербурзькому iнститутi, але мiнiстр просвiти просив, щоб я доконечно їхала сюди, щоб, бачте, розносить з центру на далеку країну просвiту й цивiлiзацiю, бо тут… Кахи-кахи-кахи! – знов закашляла Турман й затулила рот хусточкою, вдаючи, нiби вона од того й достала чахотку, що розсипала цивiлiзацiю з центру па країни.

– Яке велике щастя задля наших степiв! – промовила Марта. – Нам би треба ще бiльше таких дiячiв з столицi! Наша провiнцiя така глуха, така темна!

– О, quelle rude tache qu'est celle de propager la civilisation! (О, яке це важке завдання поширювати тут цивiлiзацiю!) Кхи-кхи-кхи!.. Часом i ночi недоспиш, i не доїси… кхи-кхи-кхи!.. Я вже давно не зазнаю, що то за спокiйний сон! Ще з самого Петербурга не зазнаю.

– Як ми будемо дякувать вам за всi труда, що ви приймаєте задля наших дiтей! – сказала Степанида трохи з боязким лицем перед такою особою, що вхожа до мiнiстрiв.

– Мiй брат у первих, маркiз де Пурверсе, посол при одному дворi, писав менi,щоб я їхала за границю на води, але я, вважаючи на дiло просвiти країн, не думаю й з мiсця рушить. В цiм Києвi такi чуда творяться, громадянство таке дике, люди такi, що не вмiють навiть до ладу говорить по-руськiй, не то що по-французькiй.

При тих словах Турман знов спустила очi, почувши дуже примiтну українську вимову в розмовi киянок.

– Я не поїду, бо мушу розносить свiт на далекi країни… кахи-кахи-кахи! Яке важке завдання буть дiячем на далекiй сторонi.

– О, певно! Для того, хто зрiс у великому свiтi, така жертва повинна здаваться ще важчою! – промовила Марта.

Турман не мала нiяких родичiв послiв i навiть не водилась з мiнiстрами, а розводилась при Мартi й Степанидi тим, що знала про той чималий вчений кружок, в котрому були їх чоловiки. В той час одчинились боковi дверi, i в залу ввiйшов ще один дiяч на країнi. То була дуже немолода класна дама; по лицi й по зросту не трудно було впiзнать рiдну сестру начальницi, петербурзьку дiвствени-цю, мадмуазель де Пурверсе. Гостi встали. Начальниця порекомендувала їм свою сестру. У старої дiвулi брови були вже не такi гарнi, очi були не такi блискучi, як колись у начальницi; тим-то вона й генерала не достала за чоловiка i виїхала на провiнцiю меншим дiячем, нiж її сестра.

– Quelle charmante eleve que nous aurons! (Яку чарiвну вихованку ми будемо мати! (франц.) – промовила мадмуазель де Пурверсе, дивлячись на Дашковичеву Ольгу. – Ходи, душко, до мене.

Ольга, аж червона, спустила очi й не рушила з мiсця.

– Ходи ж до мене! Ой, яка ти дикуночка! – промовила класна дама. Ольга пiдiйшла до неї й присiла. Класна дама взяла її за пiдборiддя й за руку. Ольжинi голi ручки були налитi, як огiрочки; її очки блищали, як у матерi; чорнi кучерi були довгi, зовсiм не по її зросту. Ольга вiщувала й теперечки велику красуню.

– Ой, яка ж ти гарна дiвчинка! Якi в неї очки, брiвки, ручки! – промовила класна дама, перебираючи ручки й кучерi, неначе то була кукла, а не дiвчина.

А Воздвиженських Катерина сидiла й головку похилила. Вона була дуже негарна з своїм широким лицем, з широким ротом, з кiсьми, схожими на коноплянi пачоси, з ясними очима. Класна дама й начальниця, милуючись Ольгою, поглядали на Катерину й нiби говорили очима:

"Яка ж ти погана!" Катерина ждала, що, оглядiвши Ольгу, потiм покличуть i її на розгляд. Одначе її не покликали, i в її маленькому серцi заворушилось недобре почування.

– Souvenez-vous des enfants de l'ambassadeur de Rome. Son ainee c'est comme deux gouttes d'eau la petite Дашкович! (Згадайте дiтей римського посла i його старшу дочку – двi краплi води маленька Дашкович! (франц.) – промовила маркiза де Пурверсе.

– Ere! – сказала Турман…

Вони говорили чистою французькою мовою, наче парижанки.

– Будьте ж ласкавi, просимо вас якнайпокорнiше, доглядайте наших дiтей, щоб вони вчились i не пустували, бо вони дома любили-таки пустувать, – сказала Марта, обертаючись до обох маркiз.

– О, comment done; soyez tranquille! (О, як же; будьте спокiйнi! (франц.) -.сказала Турман тоном трохи зобиженим. – У нас усi дiти не пустують i вчаться, бо на те ми й живемо в iнститутi. Наш iнститут – найвища панянська школа… все одно, що унiверситет… еге ж, iнститут – то дiвочий унiверситет, бо в нас i програма сливе унiверситетська, i багато маємо вчителiв з професорiв унiверситету. Як побачите колись своїх дiтей, то й не впiзнаєте! – сказала Турман, нацiлюючись просто в очi провiнцiальним дамам.

– В нас є такi iнститутки, що навiть вмiють писати вiршi, i не руськi тiльки, а навiть французькi, – додала маркiза де Пурверсе.

– Скажiть! Ото диво! – промовила Степанида i так хитнула головою з такого дива, що аж золотi колоски й огнянi рожi зашумiли й затрусились на головi. Обидвi маркiзи знов спустили очi додолу. А Степанида подивилась на свою Ольгу, i материному серцю чогось забажалось, щоб дочка вивчилась в iнститутi писать вiршi не тiльки руськi, але й французькi.

Начальницi той вiзит здався довгим аж надто! Щоб показать провiнцiальним панiям їх незвичайнiсть, вона почала закутуваться у шаль i тихесенько пiдiйматься, неначе хто пiдкручував пружини пiд канапою. Тi пружини пiдiймали її вгору, нiби ляльку. Марта й Степанида посхоплювались з мiсця й почали прощаться.

– Будьте ласкавi, доглядайте наших дiтей! Ми надiємось на вас, як на себе; сподiваємось, що нашi дiти будуть вмитi, не голоднi й не холоднi, не забудуть молиться богу… – промовила Марта.

– Чи можна буде нам брать своїх дiтей будлi-коли, хоч на gразники, часом в недiлю абощо? – питали дами в начальницi.

Турман подумала, глянула на сестру й сказала: "Вибачайте, будьте ласкавi! по наших постановах нам не можна пускать дiтей до батькiв… I вам, i дiтям треба буде повудиться трохи. Pour Ie reste n'ayez pas d'inquietude. Quoique d'origine francaise, de religion – Je suis orthodoxe" (За останнє не турбуйтесь. Хоча я й французького походження, але щодо релiгiї – я ортодоксальна (франц.)

При тих словах дами вийшли од начальницi, зоставивши своїх дiтей. Вступаючи в прийомну залу, вони зустрiли ще зо три дiячi, котрi прибiгли подивиться на нових iнституток. То були класнi дами. Одна була дiвуля сорока год, друга була так само дiвуля сорока п'яти год, а третю, розведену з чоловiком, одна висока особа настановила за доглядачку коло аристократичної молоднечi.

– En voila des draquons! (От дракони! (франц.) – промовила Турман, зоставшись сама з сестрою.

– Des veritables ogresses, Dieu me pardonne! (Справжнi дикуни, прости боже! (франц.) – обiзвалась маркiза де Пурверсе.

– Et les coiffures, grand Dieu! (А зачiски, боже! (франц.)

– В їх на головах цiлi снопи пшеницi!

– Де там снопи! Цiла рiза пшеницi! Ще й колоски шумiли, неначе на вiтрi!

– Якi в їх талiї! Чи ти, сестро, примiтила? їй-богу, неначе банi на Софiйському соборi. А якi нотацiї вони встигли прочитать нам! Й щоб дiти були не голоднi й не холоднi… Неначе в нас тюрма, а я начальниця тюрми.

– А самi, як дзвiницi! Чи ти, сестро, бачила, якi на їх рябi убори на шиї? Й по-французькiй коли б тобi слово! Так мене засоромили, що я думала от-от провалюсь крiзь землю. А знаєш, сестро, що вони сидiли з вiзитом трохи не од самого ранку! Ну, дракони! А ще просять, щоб я пускала до їх дiтей на святки! А дзус!

– Поки-то виполiруємо їх дiтей!.. Якi манери! Яке дикунство! Ой боже, боже!