Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Швидко їй надокучило те; вона вернулась до другої кiмнати i почала граться з маленькими сестрами, але й те їй швидко остогидло. Ольга вскочила в пекарню, де куховарка сiкла м'ясо на столницi, а її мати, скинувши праз-никову одежу, в простенькiй буденнiй сукнi вешталась коло якогось пирожного.

– Може, дочко, поможеш нам? – спитала мати, жартуючи, в дочки.

– А ви думаєте, що нас в iнститутi не вчили куховарить? Ми дiжурили в пекарнi всi по черзi, – сказала Ольга. Одначе куховарська справа й обстава в пекарнi з димом, з духотою, з високою куховаркою, в котрої позакачуванi рукави одслоняли зборовi чорнi й товстi руки, зовсiм не сподобалась Ользi. Вона постояла, швиденько вискочила звiдтiль i побiгла в садок. В садочку було багато квiток. Кущi бузку й рожi розрослись попiд барканами i закривали їх навкруги од очей. Дорiжки були чистi й посипанi пiском. Ольга довго ходила по садку, нарвала пучок квiток. На свiжому повiтрi швидко обсохли її iнститутськi сльози. Сонце почало припiкать їй в голову. Вона почала нудиться, звикши в школi до товариства молодих подруг. i вийшла з садка на подвiр'я. Там погонич вичищав станю.

– Пхе! – аж приснула Ольга, подивившись на таку прозу, i побiгла додому, трохи не наткнувшись на корову. Вона ввiйшла в покої, i знов її обхопило прозаїчне, буденне життя. Ольга почала нудиться й побiгла через вулицю до Катерини.

Катерина сидiла з матiр'ю й шила сорочки для маленьких сестер. Ольга прожогом вскочила в покої з червоними очима.

– Чи ти, Ольго, й досi ридаєш за iнститутом? – спитала її Катерина.

– Чи вже ж ти так швидко забула його? – спитала в свою чергу Ольга. – Яка ж ти прозаїчна!

– Забула, бо нема про що й пам'ятать; а плакать, то й зовсiм-таки нема за чим.

– А мадам Турман? А маркiза де Пурверсе? – спитала Ольга.

– Нехай вони собi здоровi будуть, – промовила Катерина так спокiйно, наче те все було давно минувше.

– Чи вже ж тобi не жаль за такими добрими людьми?

– Може, вони й добрi, тiльки не задля мене, – сказала Каїерина. – Сказати по правдi, я зовсiм не обожувала їх; вони менi аж обридли своїм чванством, своєю брехнею про послiв i за свою небувалу аристократичну рiдню.

– Але ж їх обожував увесь iнститут!

– Може, й усей, тiльки ке я, – тихо сказала Катерина, примiряючи сорочечку на маленьку сестру.

– Одже ж я нiколи не згоджусь з тобою! – сказала з досадою Ольга. – Як швидко ти впала в прозу! Яка ти стала черства!

– О, я хочу мерщiй вибить з голови iнститутський романтизм, – сказала Катерина.

– Ходiм хоч пограємо в чотири руки, бо менi так важко, так тяжко на серцi! – сказала Ольга, важко зiтхнувши.

Сестри посiдали за рояль i почали розбирать нову п'єсу, часто спинялись, вилiчували такт, мiркували, морочились та й годi сказали! Одна звертала провину на другу, i швидко вони побачили, що обидвi не винесли з iнстигуту путнього розумiння музики! Вони потомились i покинули грать.

– Годi вже з нас тiєї поезiї! Давай браться знов до прози, – сказала Катерина, сiдаючи знов за шиття.

– Що ж ми теперечки будемо робить? – спитала Ольга.

– Будемо обiдать, а по обiдi будемо гулять в Царському садку, i вже не в iнститутських сукнях.

– А в якiй одежi ми пiдемо в Царський садок? – спитала Ольга, дуже цiкава убраться в довге убрання, в котре вона ще зроду не вбиралась..

– Для мене все одно, в яке б не одягтись, – сказала Катерина.

– Серце! душко сестричко! Прийди до нас та будемо вбираться вкупi! – просила Ольга, i її думка розвеселилась тим, як вона буде одягаться в довгу сукню.

По обiдi Ольга й Катерина почали вбираться в довгi сукнi, довго вертiлись перед дзеркалом i надвечiр вийшли з своїми матерями гулять, їм було дуже незручно йти в довгих сукнях, в котрих шлейфи плутались i спиняли їх па ходi. Обидвi вони говорили по-французькiй. Їм чудiю було, що вони ходять попросту на вулицях, мiж усякими людьми, котрi сновигали поруч з ними i часом не звертали їм з дороги. Один мiщанин ненароком штовхнув Ольгу в лiкоть на тротуарi.

– Он, лишко менi! Яке мужицтво! Якi киргизи! – пищала Ольга, обертаючись до матерi, котра йшла слiдком за нею. Жадiбними очима оглядали молодi дiвчата прохожих, неначе вони бачили їх вперше. Вони повернули на гору до пам'ятника князя Владимира, де ввечерi гуляло дуже багато людей. Вийшовши на високу гору, вокн стали проти самого пам'ятника, щоб перевести трохи дух. Над самiсiньким краєчком гори стояли рядками гуляючi люди й дивились на широку картину, котра полотном розстелялась сливе пiд самiсiнькими ногами. Внизу був спуск з Хрещатика на Подiл, по котрому валкою їхали екiпажi, рядками йшли й на гору i з гори прохожi. Ще нижче вилось шосе над самiсiньким днiпровим берегом, ховаючись за високою горою iк полудню. I там тяглись екiпажi й простi воловi вози. Ще нижче протiкав широкий синiй Новий Днiпро попiд самим Подолом. На Днiпрi стояли й плавали барки, плоти. Плисковатi широкi острiвцi, подiленi самовiлками й рукавцями, зеленiли лозами й сiнокосами. На їх цiлими купами жовтiли, синiли й червонiли лучанi квiтки. За Днiпром, за бiлою смугою пiску, на всi боки чорнiли бори до самого краю обрiю, скiльки можна було засягти оком, ледве пiдiймаючись в далеку Чернiгiвщину. Ближча смужка лiсу була зелена, дальша смуга була синя, а ще далi синiв i чорнiв лiс, неначе накритий тонким синiм покривалом, i зливався з синiм небом. На пiвнiч од Владимирового пам'ятника глибоко внизу лежгв Подiл з церквами й золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в Днiпро. На пiвдень од пам'ятника пiдiймались гори, де був розкинутий Царський садок, а пiд горою, в глибокiм яру, коло самого шосе, стояла висока колона старого пам'ятника Владимира. Сонце ховалось за межигiрський бiр, котрий од того став ще чорнiший, а далекi озерця на оболонi пiд тнм бором i рiчка Почайна горiли, наче розтоплене золото. На тiй картинi блищали всякi фарби, якими тiльки можна було закрасити її: там було й синє небо, i синiй Днiпро, i бiла смуга пiску, чорнi бори й зелена оболонь, i зеленi острiвцi, i червоне небо на заходi, i червона, як жар, вода пiд чорними межигiрськи-ми борами. Судна на Днiпрi, екiпажi й прохожi на шосе, на спуску, на подiльських вулицях – все те давало жизнi тiй великiй картинi й зганяло з неї мертвий спокiй природи.

Вечiр був тихий та ясний. На тротуарi, котрим були обвитi самi крайки гiр, обсаджених тополями, стояли ряднами гуляючi люди й милувались чудовим виглядом. Степанида й Марта й собi стояли з дочками проти самого пам'ятника. Хто тiльки виходив на гору, то дивився на молодих паннiв, а найбiльше на Ольгу. Ольга вже хотiла обернуться, щоб глянуть на свiй iнститут, на те вiкно, де пройшли її дитячi лiта, але не встигла вона знайти того вiкна, як її вразила дуже оригiнальна картина коло пам'ятника.

На широких i високих схiдцях п'єдесталу сидiли рядками молодi паничi. То були студенти унiверситету. По їх блiдих лицях i очах, дуже веселих, по їх веселiй розмовi й жартах не трудно було вгадать, що та компанiя тiльки що скiнчила екзамени i, мабуть, щасливо скiнчила. Постава їх постатiв на схiдцях була дуже вольна i через те дуже грацiозна. Дехто трохи не лежав, дехто сидiв, пiдобгав-ши ноги, дехто простягнув їх на всю довжину. Деякi поскидали картузи й порозкидали по схiдцях. Бiльша половина з їх курила, лузала насiння, кусала горiхи, обсипаючи лушпинням чавуннi схiдцi й траву.

Ольга обернулась, вгледiла той гурт i повернулась до матерi, промовивши. "Пхе! як вольно держать себе студенти!"

– Пхе! – сказала й Катерина.

– Пхе! неначе iнститутки нижчого класу! – додала Ольга.

– Нема на їх нашої маркiзи! – писнула Катерина.

– Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях небезпечно! – промовила Марта Сидорiвна.

– Ще й насiння лузають! Чи ти ба! Неначе сiльськi парубки! – прикинула Степанида.

– Мамо! який то бриль на одному студентовi! Чи провансальський, чи тiрольський! – аж крикнула Ольга.

– Де там! То український бриль, мужицький! – сказала їй мати.

– Пхе! Мужицький! А я думала, що тiрольський, – промовила Ольга.

– Якби пак тiрольський, то ще б нiчого! – знов прикинула Степанида з фiлософською мiною.