Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Мамо! що то на одному студентовi? Така одежа, як на мужиках! – аж крикнула Ольга. – I такi широчезнi…

Ольга не насмiлилась назвать тих широчезних шароварiв i зупинилась.

– То мужицьке українське убрання, – промовила Марта Сидорiвна. – Бог зна, що буде далi! Швидко не можна буде по вулицях ходить! – сказала вона, важко зiтхнувши, неначе її на вулицi ждала смерть од тiєї української свити й бриля.

– Але вони їдять надворi! – крикнули обидвi iнститутки. – Ой, mon Dieu! (Мiй боже! (франц.) Ото якби побачила наша маркiза! Поїдьмо в iнститут та розкажiм все чисто! Ото буде смiху!

Жахаючись трохи демократичної групи молодих паничiв, обидвi панни, одначе, в душi милувались нею i милувались щасливими й веселими молодими видами. Вони самi так недавно скiнчили екзамен, скiнчили iнститут; так недавно гуляли на вольному свiтi, що та веселiсть приставала до їх, переливалась в їх душi. Їм обом заманулось пристать до того гурту, весело побалакать, пожартувать, але iнститутська наука маркiз паралiзувала їх душi, придавлювала молоду потребу молодого серця i все наводила на їх думку про iнститутську дисциплiну.

Ольга спинилась на одному лицi, перевела очi на друге, на третє. Для неї було миле кожне молоде лице. Вона поминула одно повне, щокате лице з веселими очима, з широким ротом, з безневинним смiхом на губах. Те лице нiби говорило: "I нащо менi та краса картини, що розстелилась внизу, те небо й земля, тi люди! Хоч би вони й крiзь землю пiшли, менi було б байдуже! Я б їх вимiняв на одну добру сигару!"

Ольга поминула й те лице i спинилась очима ще на одному: те лице було молоде, рум'яне, виразне, його рамами обхоплювали чорнi кучерi.

Ольга тiльки що глянула на тi високi чорнi брови, тiльки що придивилась до чорних очей, i зараз впiймала самим серцем, самою душею їх промiнь, її молода голова аж запаморочилась. Вона ледве встояла на ногах i тiльки соромилась сiсти на обтесанi каменюки, що були покладенi рядком коло тротуару.

Молодi паничi з схiдцiв смiливо оглядали паннiв, когрi проходили повз їх. Вони не поминули й iнституток. Всiм їм кинулась в вiчi Ольга своєю красою, своїми чорними локонами й блискучими очима. Кiлька з їх встало й побiгло навперейми поза пам'ятником. Мiж ними був i той панич з широким лицем. Вони раз пройшли коло їх, потiм, як дами рушили з мiсця, вони знов забiгли уперед i пiшли їм назустрiч. Ольга й Катерина бачили тi маневри, але не бачили мiж паничами тих високих брiв i чорних кучерiв.

Весела група молодих студентiв знялась з п'єдесталу пам'ятника, наче зграя птиць, i почимчикувала з гори по кручених стежках, викладених цеглою. Студенти перебiгли через возвiз i побiгли ще нижче, до старого пам'ятника, так швидко, що на їх брилi й картузи тiльки манячили., Вони збiгли на шосе, i бiльша половина сiла на човни. Гребцi одчалили од берега, i три човни, повнi молодих хлопцiв, полинули по водi, доганяючи й переганяючи один одного. Випливши на середину Днiпра, студенти заспiвали хором українськi пiснi, їх молодi, свiжi голоси долiтали дуже ясно й виразно до гуляючих на горi. Студенти перевезлись через Днiпро, кинулись на зеленi сiножатi: деякi полiзли на гiмнастичнi драбини й стовпи, деякi почали гойдаться на гойдалках. Iнституткам дуже сподобалась така вольнiсть, така веселiсть, про яку вони й не чули i навiть не гадали в iнститутi. Вони й самi почутили, що їм хотiлось i побiгати, i поспiвать.

Друга половина студентiв вернулась од Днiпра й пiшла до Царського садка. Ольга й Катерина слiдком за ними водили очима; їм бажалось впiзнать тi чорнi кучерi й високi брови, та вони не змогли впiзнать. То їм здавалось, що тi кучерi попливли на острiв i що найкращий голос в пiснi, високий i дзвiнкий тенор, виходив од чорних кучерiв; I то їм здавалось, що голова з тими кучерями повернула в Царський садок на прогуляння.

Ольга й Катерина з матерями пiшли на Хрещатик i попростували до Царського садка, де в Шато вже грав оркестр, а по широкiй долинi ворушились юрби публiки. Ольга й Катерина йшли несмiливо; їм здавалося, що їх не минає нi одне око.

В Шато була велика гулянка. На афiшах було оповiщено, що того вечора спiватимуть в садку тiрольцi, потiм пускатимуть шар, а в кiнцi всього будуть запаленi бенгальськi вогнi й фейерверк. Народу зiбралось велика сила! Все Шато на долинi було залите масою публiки. Дармова публiка так завзято лiзла в Шато через частокiл, що полiцейськi москалi ледве встигали стягувать її за ноги. Вже смеркло надворi, а Ольга все озиралась, все оглядала всiх панiв i паничiв, якi тiльки йшли назустрiч, шукаючи очи- ма знайомого милого лиця, та все-таки не вгледiла його. На терасi дерев'яна платформа, де мали спiвати тiрольцi, вже горiла вогнями. Дзвоник дав сигнал, i публiка почала збираться до платформи й розсаджувалась по лавках, хто встигав зайнять мiсце; решта стояла цiлими купами. Вийшли тiрольцi й почали спiвать бiльше чудно, нiж гарно, нагадуючи своїми дуже довгими трелями неестетичне ревiння альпiйських коров або перегукування людей, що заблудились в горах i згукувались. Публiка давала браво, а студенти смiялися i свистали. Тiрольцi зiйшли з пiдмосток; там з'явивсь якийсь нiмець i почав лагодити свiй шар з помагачами. Шар прив'язали вiрьовками як слiд i почали сповнять його газом. Вже шар надувся й почав блищать в темнотi. Публiка ждала, що вiн от-от здiйметься й полетить, але шар почав сплющуваться так, що його боки позападали, як у самого нiмця. Шар луснув з одного боку. Публiка почала смiяться.

Принесли зараз причандали й залiпили дiрки. На цей раз справа пiшла краще: шар надувся, тихо знявся з мiсця й почав пiдiйматься вгору. Публiка зашумiла, заляскала в долонi, закричала. Шар пiдiйнявся вгору – i почав осiдать додолу якраз над самiсiнькими лавками, де сидiла сила людей, де сидiли Степанида й Марта, з дочками. Вони пiдвели очi до неба i з великим страхом побачили, що просто на їх летить шар. Публiка по боках реготалась, аж за боки бралась, але на чию голову летiла бiда, тому було не до смiху! Молодi iнститутки шугнули з лави, мов птицi. Пiднявся галас, крик, навiть чути було плач. Дами позскакували й стрибали через лавки. Шар сiв на лавки якраз на тому самому мiсцi, де сидiли Дашковичка й Воздвиженська з дочками. Ольга й Катерина доскакали до краю й стрибнули просто на гурт: то була група студентiв, котру вони вже бачили коло Владимирового пам'ятника. Невважаючи на переляк, Ольга й Катерина побачили мiж студентами те саме веселе, велике лице, з широким ротом i веселими очима. Ольга спотання скочила, сама не знаючи куди, i просто перед собою побачила те гарне, виразне й рум'яне лице, котре так вразило її в серце! Вона впiзнала його по кучерях, по блискучих очах, i хоч була перелякана, але примiтила, що на тому чудовому лицi був рiвний з легким горбиком нiс, чудовi повнi губи, так виразно обведенi кругом, неначе хто обвiв їх пензлем. Вона додивилась, що губи були повнi, що на спiднiй губi була малесенька ямочка саме посерединi. Ольга додивилась, що на тому молодому лицi не видко було й слiду смiху, але навiть виявлявся жаль, що показували кiнцi верхньої губи, трошечки пiднятi вгору. Молодий панич побiг до неї назустрiч, подав руку й легесенько зсадив її додолу. Ольга подякувала йому й почула його чудовий голос, свiжий, дзвiнкий. Цей голос довго пiсля того вона все нiби чула в своєму серцi.

Публiка знов загомонiла, потiм стихла й заворушилась, розходячись на всi боки. Оркестр загримiв i заглушив шум та гам народу. Молода група, знать, впiзнала iнституток, бо потяглась за ними слiдком i забiгала й переймала їх.

Iнститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав. "браво" просто їм в лице, як вони втiкали й стрибали по лавках, але чорнi кучерi знов десь зникли, i їх не стало видко.

Просто проти Шато на темному зоряному небi чорнiв iнститут, пiдiймаючись на горi, наче темнi стiни твердинi.

– Чи бачиш, Ольго, наш iнститут? – спитала Катерина.

Задумана Ольга пiдвела голову й глянула на iнститут, чорний та темний, з темними рядками вiкон, темнiший од самої ночi.

– Якi ми щасливi, що не виглядаємо з тiєї тюрми, а вже вольно тут гуляємо, як усi люди! – сказала Катерина, i справдi повна щастям волi мiж вольними людьми. – Подумай собi, Ольго, якби ми оце сидiли за тими чорними вiкнами й темними стiнами!